Сам собі оркестр | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Сам собі оркестр
Сам собі оркестр
Чому не спиться колишньому пастухові, котрий зібрав півсотні забутих народних інструментів
15 травня, понеділок

У київському метро не бракує музикантів: студентів, голосистих бабусь, забутих народних артистів.



Уважні кияни легко перемогли б у музичній вікторині «Вгадай, яка станція». Втім, хлопця в каракулевій шапці я раніше не помічала.

Він грав на сопілці в підземному переході під Майданом Незалежності. На дбайливо розстеленому шматі тканини перед ним лежали у рядок ще з п’ять сопілок різного кольору та довжини. Не схоже, що він збирався їх продавати.

— Дмитро, — упевнено простягнув він руку усміхаючись. В тій дорослій усмішці було стільки дитячої незворушності, що мені на хвильку подумалось — за нею точно причаїлась якась історія.

Вівця під головою



Першу сопілку мені зробив вуйко Федір. Мені виповнилося шість, і батьки вирішили, що саме час вчитися пасти овець. Телефону не мав, тому сусід і змайстрував мені сопілку — щоб не нудьгував. За це мама заплатила йому три літри молока. У нас в Іспасі, передгір’ї Карпат, так звикли — молоко використовують частіше за гроші.

Пасти овечок мені подобалось. А що там робити — виходиш в поле і дивишся, аби тварини не розбіглися. Можна навіть поспати — береш вівцю під голову і спиш собі. От тільки вуйко Федір, мабуть, пошкодував, що зробив мені сопілку. Овець я пас вранці та ввечері, дорога додому проходила повз його хату, а без сопілки я вже ходити не вмів. Отак і бренькав йому над вухом чотири рази на день. Він, бува, тільки зачує моїх овечок, та й кричить: «Митро Мазуряк — ти дідько, а не дитина!»

В 10 років я почав грати в капелі. Там зауважили, що граю я добре, але нот зовсім не знаю. Відтак мене завели до музичної школи. А там відповіли: «Вибачай, сопілкарів в нас немає, тільки цимбали». Ну, то най будуть цимбали!

Втім, грати на сопілці в музичній мене таки трохи підівчили. Перш за все сказали поїхати до Чернівців по хроматичну сопілку. Моя бузинова — діатонічна, а це означає, що на ній можна грати тільки білі клавіші. Тобто не всі мелодії їй під силу. А ось на хроматичній можна грати і білі, і чорні. Отак і вчишся — береш в руки сопілку, сідаєш біля фортепіано і пробуєш шукати ноти.

Пропав дідько

Якось мені прийшов чудний лист із Києва. Написали, мовляв, бачили вас на такому-то концерті, хочемо запросити до нас на навчання. Я так зрадів — розповів батькам. А вони: «Куди ж ти так далеко? Ось в Чернівці краще давай».

Похнюпив носа, але послухався. Не пам’ятаю навіть, що за університет прислав мені той папірець, — назва якась така довга-довга.

Поїхав я до Чернівецького музичного училища. Це, між іншим, найкращий заклад, де готують цимбалістів. Там мені сказали: «Чувак, ти повний нуль».

Спершу я, звичайно, засмутився, а тоді подумав: мабуть, і нулі на щось годяться. А що, як отой лист з Києва — то такий собі знак? Може, саме в столиці мені і треба бути? Сказав батькам, що їду в Чернівці на якусь консультацію, а сам за документи — та до Києва.

Виходжу на вокзалі, питаю людей — а де у вас тут найближчий університет? Показали мені на Національний педагогічний університет імені Драгоманова. Там слід було пройти творчий конкурс. Сказали, треба лишитися на три дні. На щастя, мене поселили в гуртожиток. Але через два дні вигнали — комендантці не подобалось, що я там грав на трембіті.

Ну і що робити? Закинув я собі ту триметрову трембіту на плечі та й пішов вулицею. Знав, що серед студентів точно має бути хтось із наших країв. Так мене за трембітою і впізнали. Заночував у хлопця-земляка з села Берегомет.

А що іспити? Спочатку було сольфеджіо — тобто маєш записати ноти, які чуєш. Я все списав в дівчини-абсолютки (так називають тих, в кого ідеальний музичний слух). Творчий іспит складав в нині вже покійного Анатолія Авдієвського, керівника хору імені Г. Верьовки. Він мені каже: «Якась сопілка в тебе не така — коротка. Мабуть, хроматична?» Я давай йому розповідати про історію з сусідом, моє музикування з шести років і всяке таке. На іспитах зі мною була та сама бузинова сопілочка від вуйка.

Пам’ятаю, виходжу з аудиторії і чую, як Авдієвський каже комусь у коридорі: «Ви тут робіть, що хочете, але цього хлопця маємо взяти».

Як почув — одразу ніби на голову вищим став!

Поки я гуляв у Києві, вдома здійняли ґвалт. За легендою, я ночував у матки (тітка по-нашому). А мама якось надумала до неї подзвонити: «Ну, шо там Діма?» Та здивовано: «Який ше Діма?»

Вона підняла міліцію, і ті три дні шукали мене по всій Чернівецькій області. Ледь не в кожному селі знали — пропав отой «сопілкар-дідько»

Мама взялась за голову. Телефону у мене так і не було — подзвонити ніяк. Вона підняла міліцію, і ті три дні шукали мене по всій Чернівецькій області. Ледь не в кожному селі знали — пропав отой «сопілкар-дідько», про якого Федір казав.

Ой, перепало мені тоді добряче і від батька, і від матері.

Зірка



А вдома роботи повно. Літній сезон таки. Думки про університет відійшли на другий план. Ну і що, що Авдієвський сказав, що я класний, то він, мабуть, так, аби не образити. Вони там ще всі в комісії так були вдягнені солідно, а я що — в старих джинсах як був, так і прийшов.

Так воно все і забулось. Отак якось раз стоїмо, збираємо картоплю. Руки в глині, одяг весь заляпаний, а тут приходить наша поштарка. Каже: «Лист тобі!» Об футболку руки так-сяк обтер — читаю. Так завдяки супершвидкості «Укрпошти» вже аж 15 вересня дізнався, що вступив на бюджет в Драгоманова.

Батькам довелося змиритися. Та що їм було казати — я після того листа мов зірка селом ходив.

Сопілка у метро



Зараз мені 19 і я вчуся уже на третьому курсі. Майбутній учитель музики. Парадокс — в університет мене взяли за мою гру на сопілці, хоч вступав я як цимбаліст. Причому на факультеті нема ні сопілкаря, ні цимбаліста. Один був, та й того скоротили ще два роки тому.

Десь в той час я познайомився і з Остапом Кіндрачуком, відомим дідом у костюмі кубанського козака, що зазвичай грає на бандурі в переході на Майдані Незалежності. Каже мені: «Музикую ось тут ще з 93-го». Колоритний такий дідусь. Подивився на нього і собі подумалось: дай-но спробую і я тут пограти.

За перші півгодини мені накидали 70 гривень. Нормальний заробіток! Але що казати — ганяють нас, вуличних музикантів, страшно! У той перший день я одразу став на Майдані — вигнали, поїхав на Либідську — знову вигнали. Ну, думаю, добре… Заїду туди, де ви мене точно не знайдете! Так я приїхав на станцію Сирець — туди, де й слухачі мене не знайшли.

Тому всього лиш 70-ка і назбиралась. Але й то добре. Ось мій знайомий співає у Володимирському соборі — за одну службу має тільки 50. Зрештою, в мене бувають і врожайніші дні — 100, 150, 400 гривень. Одного разу за п’ять годин півтори тисячі було. В середньому — 100 за годину.

Ось на Золотих воротах, Університеті, Арсенальній — там з музикантів здирають «плату за місце». В будь-якому разі, я стараюсь з цими «збирачами» не водитися. Я що — корупціонер?

Буває, що поліція приходить і вимагає грошей. Але це не на Майдані. Ось на Золотих воротах, Університеті, Арсенальній — там з музикантів здирають «плату за місце». В будь-якому разі, я стараюсь з цими «збирачами» не водитися. Я що — корупціонер?

47 інструментів

Офіційно я ніде не працюю. Часом співаю в ансамблі. От останні вихідні були завантаженими — два концерти в Софійському соборі.

Буває, через знайомих десь виступаю. Часто підходять в метро. Мене впізнають за одежею. Я завжди виступаю в цій каракулевій шапці. Гуляю теж в ній — тепло. Вишиванок маю шість штук різних. Може, трохи перебільшую, але зараз сопілку в моєму виконанні слухає десь пів-України. Чула про гурт «Пацики з Франека»? Там грає моя сопілка. Ще записувався зі співачкою Дариною Степанюк, етно-рок-гуртом «ДримбаДаДзиґа» тощо. Бувають різні пропозиції — мені корисний всякий концертний досвід.

Може, трохи перебільшую, але зараз сопілку в моєму виконанні слухає десь пів-України. Чула про гурт «Пацики з Франека»? Там грає моя сопілка

Що я роблю, коли ніде не граю? Сиджу в гуртожитку… граю. Сусіди страшно не люблять — щороку переселяюсь в іншу кімнату. Слухай, ну а хто ж витримає оркестр з 47-ми інструментів?

Понесло



Ну так, 47. Цимбали, дримба, дуда, дводенцівка, жоломига, фуярка, телинка, зубівка, флояра, най, окарина, ріг… Ну, багато різних. Висять в гуртожитку на стіні. Для деяких я вже полички поробив. А так нормально, ходити можна — через інструменти не переступаю. Правда, з трьохметровою трембітою трохи тяжко.

Де я їх беру? От знаходжу в інтернеті якесь відео чи вичитую про якийсь інструмент десь в книжці. Тоді розпитую про нього знайомих фольклористів, вчителів, штудіюю літературу у Вернадського… Та я спати не годен, коли знаю, що у світі є народний інструмент, якого в мене ще нема!

Найчастіше я просто їжджу по різних селах і випитую у місцевих про те, що мені треба. Багато об’їздив на Київщині, Черкащині. Але найбільше у моєму краї.

А вперше сталося це так. Я ще був зеленим першокурсником і помагав перевозити речі одногрупнику-бандуристу. Тоді він з київської Борщагівки переїздив у село Колонщина. Поїхали. І поки він з тим всім розбирався, я пішов на село подивитись.

Бачу, бабуся якась сидить. Я до неї добрий день, те-се, як поживаєте. Питаю її, чи не співає, бува? Може, музикує? «Ет, — каже, — от моя сусідка колись співала у Вінницькому ансамблі». Пішов я до тої сусідки. І після тої зустрічі мене як понесло!

А чи музикуєте?

Відбувається це просто. У кожному селі є два місця, де про людей знають все, — це сільська рада і магазин. В будинок культури іти не варто: там вже попса. Там ти нічого нового не почуєш.

Тож я приїжджаю та й розпитую, хто там у вас сопілкар, музикант чи, може, співає. Вони мені можуть сказати — от там на верхньому кутку така-от Одакія Парасівна замолоду співала. Я іду до тієї Одакії Парасівни. Записую все, що вона мені розказує-співає, питаю, чи не знає вона, часом, майстрів, що можуть виготовити мені той чи інший інструмент. І йду далі.

Так я знайшов геніального майстра Михайла Тафійчука. Він робить інструменти вже понад 70 років. Його руки знають скрізь — в Нью-Йорку, в Канаді! Його інструменти є і в музеях, і в музикантів-професіоналів. Мені здається, що ніхто не зробив більше для поширення народної музики, ніж він.

А на Андріївському узвозі є будинок, де колись жив видатний Дмитро Демінчук з Чернівців — батько хроматичної сопілки. До нього теж були спроби. Та весь час щось ішло не так — то проміжки між дірками завеликі, то їхня форма не така. Демінчук, так би мовити, поклав вишеньку на весь цей торт! Помер в один день з поп-королем Майклом Джексоном.

Перевірка гуцулкою

Коли у мене з’являються гроші, можу дозволити собі якийсь новий цікавий інструмент. Приміром, так було з дудуком — вірменською сопілкою. У пісні Джамали «1944» звучить дудук. Тюрки та кримські татари його також часто використовують.

Я хотів дістати дудук саме з його батьківщини — Вірменії. В Україні він якщо і є, то хіба якась доморощена копія. Звучання уже не те. Це те саме, що придбати родовите американське банджо десь в Болгарії. То, скажімо, гітару можна дістати в будь-якому куточку світу. А з моїми інструментами, Богом і людьми забутими, трохи складніше.

Тож довелось вперше зв’язуватися з посередниками. Вперше і востаннє — обдурили мене з дудуком. Спочатку сказали, що він у них наче є, а потім почали ігнорувати мої дзвінки. Але нічого, рано чи пізно я його таки матиму.

Насправді це виняткова історія, бо більшість моїх інструментів українські. Але якщо чую якийсь гарний звук деінде — тягну його собі. Коли я бачу новий інструмент, відразу пробую грати на ньому «гуцулку». Це моя улюблена мелодія, в нас під неї танцюють. Якщо звучить більш-менш гарно — отже, мій інструмент.

Хоч у Сахарі, хоч під водою

Інструменти є всякі — великі, маленькі, чи й зовсім, як сірникова коробка. Більшість із них поміщаються у моєму рюкзаку. Сопілки я з собою завжди ношу. Зараз подивимось, що в мене тут сьогодні.

Ну от дивись, ось ця дерев’яна сопілка. В ансамблі я тільки на дерев’яній граю. Зазвичай в піснях оспівують сопілки з верби і калини. Але на практиці ці дерева рідко використовують. Вони звиклі до вологи, а коли висихають, то одразу сиплються. Нинішні сопілки роблять з твердих порід. Це граб, слива, горіх тощо.

Ось оця грабова. В ній десять дірочок, бо вона хроматична. Що ти! Дірочки не мають бути в ряд. Це ж як людські пальці — вони ж не однакової довжини. Якби дірочки йшли в ряд, грати було б незручно.

Переважно сопілки мають свисток. Найдавніший свисток — це горіх з прогризеною діркою. В нього дули під певним кутом, і він свистів. Нині тільки денце горіховим роблять. Денце направляє потік повітря. Я ж постійно дую в сопілку, а отже всередині весь час накопичується волога. Горіх — дуже водостійка порода. Відтак з нього роблять денця — вони бережуть сопілку від зношення.

А оцю здвоєну сопілку називають денцівкою. Вони грає трохи нижчі мелодії. В мене тут одна дірка наполовину скотчем заклеєна — для зниження напівтону. Цю сопілку мені один вінницький майстер подарував.

Цю називають дводенцівкою або жоломигою. Вона теж здвоєна. Одна з цих сопілок завжди дає постійне звучання — бурдон, тобто густий такий бас.

Послухай ось цю горіхову флояру. Якщо не маєш зубів — цим інструментом не скористаєшся. Тут немає свистка, і щоб видобути звук, потрібно трошки схилити сопілку набік. Ти дуєш повітря, воно зарізується в зуб — і виникає свист. Відтак він народжується не в дереві — а в тебе всередині.

Я тобі вже розповідав про наше село? Воно таке велике, іде ось так-от полем. Рівно-рівно, а потім раз — і горб, а потім ще один горб. Гори недалеко — 11-12 кілометрів від нас

Флояру використовують переважно на похоронах. Мабуть тому, що вона має низький, заземлений звук. А тіло із землі прийшло, і в землю піде — я так це для себе пояснюю.

Оця коротенька — сопілка-пікало. Пікало — бо бере якнайвищі ноти.

Є ще дерев’яні з металевим свистком. А є повністю металеві. Такі я зараз для друзів роблю. Дерев’яні я теж вмію, але тут, в Києві, в мене немає спеціального станка. А так — з металом годину посидів, зробив свисток, прорубав дірки — і готовий подарунок.

Глянь на цю прілку — колись по ній текла вода. В гуртожитку в нас кран зламався, і я заходився його ремонтувати. Зремонтував, але вирішив, що така довга трубка йому ні до чого. Тепер маю сопілку. Тут, щоправда, тільки шість дірок. Хоча у металевих сопілок звук набагато точніший і чіткіший, ніж у дерев’яних.

Так, ще в мене тут бубен залежався, дзвіночки… О, диви на цю чорну ебонітову сопілку! Сьогодні у всіх професійних музикантів такі сопілки. Ебоніт — це своєрідний сплав пластмаси та гуми. За такої вологої погоди це саме те, що потрібно. Кожен природний фактор так чи інакше впливає на стан та якість звучання дерев’яного інструмента. А ебоніту однаково — граєш ти в Сахарі чи під водою.

Мало відкритих ротів

Я б не сказав, що сопілка — це малопопулярний інструмент. Багато хто грає, але так, для домашнього музикування. Інша справа — грати професійно. Таких музикантів небагато.

В Києві я рідко знаходжу однодумців. Зараз всі слухають переважно попсу. Я і сам всяке люблю — починаючи від Slipknot і закінчуючи ансамблем «Древо», що з села Крячківка Полтавської області. Але те, що слухають, і те, що хочеться грати, — це різні речі. Хоча після Майдану народну музику таки більше почали цінувати.

Буває, що хтось цікавиться, тоді я щось розповідаю, вчу грати. В інтернеті інформацію знайти важко — відео для ознайомлення з грою на народних інструментах фактично немає. А якщо і є, то це переважно виступи професіоналів. А вони так швиденько дрібочуть, що не встигаєш зрозуміти, що воно відбувається. Тільки й стоїш з відкритим ротом. Ясна річ, цього мало, щоб навчитись грати на інструменті, а тим паче — полюбити його.

Буває, виходиш в метро грати на цимбалах, до тебе приходить людей так з п’ятнадцять, і чотирнадцять із них кажуть, що ти граєш на гуслях. В такі моменти задумуєшся — а що люди взагалі знають про народні інструменти?

Раз — і вдома

Я тобі вже розповідав про наше село? Воно таке велике, іде ось так-от полем. Рівно-рівно, а потім раз — і горб, а потім ще один горб. Гори недалеко — 11-12 кілометрів від нас. Кажуть, що для того, аби грати на сопілці, треба ого-го які легені мати. Але що нам легені. Вони в нас такі від народження. От порахуй, встав я рано-вранці. До школи — чотири кілометри. Після уроків в музичну — ще два кілометри. Тобто вже шість находиш. А тоді — назад.

Гори теж люблю. Найближча гора — Віженка, від слова «привіжеєцца». Там люди дуже часто бачать різні явища. Приміром, що дерева гнуться і тріщать, а вранці дивишся — цілі й неушкоджені. Ввечері там шурхіт страшенний, а вдень — ідеальна тиша.

Подільський міст — одне з моїх улюблених місць в Києві. Залізаю туди на дугу і сиджу собі. Там — тиша. Щоправда, якось я за ці свої витівки три доби в СІЗО відсидів, але це нічого

В Києві шумно. За три роки я вже хоч і звик, але все ж почуваюсь, ніби вазонок, що його раптом пересадили в інший горщик. Наче і прижився, а таки некомфортно. Подільський міст — одне з моїх улюблених місць в Києві. Залізаю туди на дугу і сиджу собі. Там — тиша.

Щоправда, якось я за ці свої витівки три доби в СІЗО відсидів, але це нічого.

В рідному селі я буваю двічі на рік. Надто дорого їздити. Коли дуже сумую, закриваюсь в гуртожитку, дістаю телинку і граю. Раз — і ти вже вдома.

До старовини

Чесно — я ще не знаю, що буду робити після навчання. Перспектива-то, звичайно, є тут, але душею я там. По закінченні навчання матиму право викладати дітям музику та іноземну мову. Але пояснювати я не надто вмію. І з англійською у мене кепсько. От, мабуть, на таких вчителів, як я, всі зараз і жаліються.

Знаєш, є люди, які виросли на фільмах «Сам удома», «Друзі», а я виріс на фільмах Довженка та «Тінях забутих предків». Замість піти на пару з англійської — я біжу на фольклористику

Мене тягне до старовини. Знаєш, є люди, які виросли на фільмах «Сам удома», «Друзі», а я виріс на фільмах Довженка та «Тінях забутих предків». Замість піти на пару з англійської — я біжу на фольклористику. Там так цікаво! Слухав би і слухав.

Ну, а влітку я вдома. Працюю, відпочиваю, шукаю нові звуки. А ще їжджу до Михайла Тафійчука, майстра-сопілкаря. Я йому роблю всяку хатню роботу, а він мені розповідає про інструменти. Раніше я так українською культурою не захоплювався. Аж самому дивно — і звідки воно це все у мене взялося?


Джерело: the Ukrainians



Додати: Share on Facebook

Інші:

Премьера оперы «Тоска» с участием оперной дивы на сцене Национальной оперы Украины стала главным событием уходящего сезона
Анна Копровіч: «Музика єднає людей»
Метрополітен-опера очима Пітера Ґелба
Композитор Виталий Годзяцкий: В 1960-х мы искали физиков – только они нас и понимали
Сам собі оркестр
Українка розповіла, як стала сенсанцією в світі класичної музики
Бетховен досі допомагає мільйонам людей у всьому світі»
Марія Горкун, яка виготовляє смички
Як у Мукачеві вперше виконали «Месу» Мартона та як композитор їхав у Будапешт в консерваторію вступати
"Альціона": секрети відтворення шедевру
Нельсон Фрейре - мовчазний віртуоз
Головний диригент Опери Граца Оксана Линів
Оперна діва Людмила Монастирська
"Вертер" на цюрихській сцені: актуальний, як ніколи
Піаніст Олексій Ботвінов про те, як через брак класичної музики, високої літератури і театру у суспільства і людей виникає вірус агресії і нетерпимості
На високій ноті
90–річний Мирослав Стефанишин: «Музика забирає всю територію моєї пам'яті»
Іван Козловський: сталінські премії, школа в Мар’янівці і колядки в Кремлі
Незворушний герой мінливого світу: Що потрібно знати про композитора Сергія Борткевича
Барочна одіссея Роландо Війясона
«Ми змінюватимемо і музичний, і режисерський почерки»
Музичну граматику мені пояснив Шопен
Конкурсу молодих піаністів пам’яті Горовиця бути!
Директор полтавського музучилища: «У Польщі - Шопен, у Норвегії – Гріг, у нас- це Лисенко»
Дмитрий Логвин: "У меня есть вторая семья — мой оркестр в Днепре"
Італієць популяризує творчість українського композитора Борткевича в Україні
Оксана Линів: «Якщо ти опановуєш професійні критерії на високому рівні, то диригування не залежить від статі»
Культура в пріоритеті
«Ми готові заявити про себе в Європі...»
Як співали волиняни у середньовіччі
Віктор Косенко — український композитор європейського рівня, — піаністка
Музичний критик Анна Ставиченко: Третій рейх використовував культуру, аби демонструвати всім велич. Росія діє за тією ж схемою
ОКСАНА ЛИНІВ: Розмова з головною диригенткою Опери австрійського Ґраца
Від симфоній до флешмоба: як диригент-американець залучає українців до мистецтва
Найзатребуваніший хореограф у світі про успіх, стереотипи та Україну
Три «золота» у «Гран-прі націй 2017» українського дівочого хору
Варіації на... одній струні
«Той, хто співає у підвалі»: віолончеліст Золтан Алмаші дасть у Києві сольний концерт
Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво»
Аніко Рехвіашвілі, художній керівник балету Національної опери
      © 2008-2017 Music-review Ukraine. Усі права застережено. При цитуванні інформації посилання на Music-review Ukraine обов'язкове