Сам собі оркестр | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Сам собі оркестр
Сам собі оркестр
Чому не спиться колишньому пастухові, котрий зібрав півсотні забутих народних інструментів
15 травня 2017, понеділок
Поширити у Facebook

У київському метро не бракує музикантів: студентів, голосистих бабусь, забутих народних артистів.



Уважні кияни легко перемогли б у музичній вікторині «Вгадай, яка станція». Втім, хлопця в каракулевій шапці я раніше не помічала.

Він грав на сопілці в підземному переході під Майданом Незалежності. На дбайливо розстеленому шматі тканини перед ним лежали у рядок ще з п’ять сопілок різного кольору та довжини. Не схоже, що він збирався їх продавати.

— Дмитро, — упевнено простягнув він руку усміхаючись. В тій дорослій усмішці було стільки дитячої незворушності, що мені на хвильку подумалось — за нею точно причаїлась якась історія.

Вівця під головою



Першу сопілку мені зробив вуйко Федір. Мені виповнилося шість, і батьки вирішили, що саме час вчитися пасти овець. Телефону не мав, тому сусід і змайстрував мені сопілку — щоб не нудьгував. За це мама заплатила йому три літри молока. У нас в Іспасі, передгір’ї Карпат, так звикли — молоко використовують частіше за гроші.

Пасти овечок мені подобалось. А що там робити — виходиш в поле і дивишся, аби тварини не розбіглися. Можна навіть поспати — береш вівцю під голову і спиш собі. От тільки вуйко Федір, мабуть, пошкодував, що зробив мені сопілку. Овець я пас вранці та ввечері, дорога додому проходила повз його хату, а без сопілки я вже ходити не вмів. Отак і бренькав йому над вухом чотири рази на день. Він, бува, тільки зачує моїх овечок, та й кричить: «Митро Мазуряк — ти дідько, а не дитина!»

В 10 років я почав грати в капелі. Там зауважили, що граю я добре, але нот зовсім не знаю. Відтак мене завели до музичної школи. А там відповіли: «Вибачай, сопілкарів в нас немає, тільки цимбали». Ну, то най будуть цимбали!

Втім, грати на сопілці в музичній мене таки трохи підівчили. Перш за все сказали поїхати до Чернівців по хроматичну сопілку. Моя бузинова — діатонічна, а це означає, що на ній можна грати тільки білі клавіші. Тобто не всі мелодії їй під силу. А ось на хроматичній можна грати і білі, і чорні. Отак і вчишся — береш в руки сопілку, сідаєш біля фортепіано і пробуєш шукати ноти.

Пропав дідько

Якось мені прийшов чудний лист із Києва. Написали, мовляв, бачили вас на такому-то концерті, хочемо запросити до нас на навчання. Я так зрадів — розповів батькам. А вони: «Куди ж ти так далеко? Ось в Чернівці краще давай».

Похнюпив носа, але послухався. Не пам’ятаю навіть, що за університет прислав мені той папірець, — назва якась така довга-довга.

Поїхав я до Чернівецького музичного училища. Це, між іншим, найкращий заклад, де готують цимбалістів. Там мені сказали: «Чувак, ти повний нуль».

Спершу я, звичайно, засмутився, а тоді подумав: мабуть, і нулі на щось годяться. А що, як отой лист з Києва — то такий собі знак? Може, саме в столиці мені і треба бути? Сказав батькам, що їду в Чернівці на якусь консультацію, а сам за документи — та до Києва.

Виходжу на вокзалі, питаю людей — а де у вас тут найближчий університет? Показали мені на Національний педагогічний університет імені Драгоманова. Там слід було пройти творчий конкурс. Сказали, треба лишитися на три дні. На щастя, мене поселили в гуртожиток. Але через два дні вигнали — комендантці не подобалось, що я там грав на трембіті.

Ну і що робити? Закинув я собі ту триметрову трембіту на плечі та й пішов вулицею. Знав, що серед студентів точно має бути хтось із наших країв. Так мене за трембітою і впізнали. Заночував у хлопця-земляка з села Берегомет.

А що іспити? Спочатку було сольфеджіо — тобто маєш записати ноти, які чуєш. Я все списав в дівчини-абсолютки (так називають тих, в кого ідеальний музичний слух). Творчий іспит складав в нині вже покійного Анатолія Авдієвського, керівника хору імені Г. Верьовки. Він мені каже: «Якась сопілка в тебе не така — коротка. Мабуть, хроматична?» Я давай йому розповідати про історію з сусідом, моє музикування з шести років і всяке таке. На іспитах зі мною була та сама бузинова сопілочка від вуйка.

Пам’ятаю, виходжу з аудиторії і чую, як Авдієвський каже комусь у коридорі: «Ви тут робіть, що хочете, але цього хлопця маємо взяти».

Як почув — одразу ніби на голову вищим став!

Поки я гуляв у Києві, вдома здійняли ґвалт. За легендою, я ночував у матки (тітка по-нашому). А мама якось надумала до неї подзвонити: «Ну, шо там Діма?» Та здивовано: «Який ше Діма?»

Вона підняла міліцію, і ті три дні шукали мене по всій Чернівецькій області. Ледь не в кожному селі знали — пропав отой «сопілкар-дідько»

Мама взялась за голову. Телефону у мене так і не було — подзвонити ніяк. Вона підняла міліцію, і ті три дні шукали мене по всій Чернівецькій області. Ледь не в кожному селі знали — пропав отой «сопілкар-дідько», про якого Федір казав.

Ой, перепало мені тоді добряче і від батька, і від матері.

Зірка



А вдома роботи повно. Літній сезон таки. Думки про університет відійшли на другий план. Ну і що, що Авдієвський сказав, що я класний, то він, мабуть, так, аби не образити. Вони там ще всі в комісії так були вдягнені солідно, а я що — в старих джинсах як був, так і прийшов.

Так воно все і забулось. Отак якось раз стоїмо, збираємо картоплю. Руки в глині, одяг весь заляпаний, а тут приходить наша поштарка. Каже: «Лист тобі!» Об футболку руки так-сяк обтер — читаю. Так завдяки супершвидкості «Укрпошти» вже аж 15 вересня дізнався, що вступив на бюджет в Драгоманова.

Батькам довелося змиритися. Та що їм було казати — я після того листа мов зірка селом ходив.

Сопілка у метро



Зараз мені 19 і я вчуся уже на третьому курсі. Майбутній учитель музики. Парадокс — в університет мене взяли за мою гру на сопілці, хоч вступав я як цимбаліст. Причому на факультеті нема ні сопілкаря, ні цимбаліста. Один був, та й того скоротили ще два роки тому.

Десь в той час я познайомився і з Остапом Кіндрачуком, відомим дідом у костюмі кубанського козака, що зазвичай грає на бандурі в переході на Майдані Незалежності. Каже мені: «Музикую ось тут ще з 93-го». Колоритний такий дідусь. Подивився на нього і собі подумалось: дай-но спробую і я тут пограти.

За перші півгодини мені накидали 70 гривень. Нормальний заробіток! Але що казати — ганяють нас, вуличних музикантів, страшно! У той перший день я одразу став на Майдані — вигнали, поїхав на Либідську — знову вигнали. Ну, думаю, добре… Заїду туди, де ви мене точно не знайдете! Так я приїхав на станцію Сирець — туди, де й слухачі мене не знайшли.

Тому всього лиш 70-ка і назбиралась. Але й то добре. Ось мій знайомий співає у Володимирському соборі — за одну службу має тільки 50. Зрештою, в мене бувають і врожайніші дні — 100, 150, 400 гривень. Одного разу за п’ять годин півтори тисячі було. В середньому — 100 за годину.

Ось на Золотих воротах, Університеті, Арсенальній — там з музикантів здирають «плату за місце». В будь-якому разі, я стараюсь з цими «збирачами» не водитися. Я що — корупціонер?

Буває, що поліція приходить і вимагає грошей. Але це не на Майдані. Ось на Золотих воротах, Університеті, Арсенальній — там з музикантів здирають «плату за місце». В будь-якому разі, я стараюсь з цими «збирачами» не водитися. Я що — корупціонер?

47 інструментів

Офіційно я ніде не працюю. Часом співаю в ансамблі. От останні вихідні були завантаженими — два концерти в Софійському соборі.

Буває, через знайомих десь виступаю. Часто підходять в метро. Мене впізнають за одежею. Я завжди виступаю в цій каракулевій шапці. Гуляю теж в ній — тепло. Вишиванок маю шість штук різних. Може, трохи перебільшую, але зараз сопілку в моєму виконанні слухає десь пів-України. Чула про гурт «Пацики з Франека»? Там грає моя сопілка. Ще записувався зі співачкою Дариною Степанюк, етно-рок-гуртом «ДримбаДаДзиґа» тощо. Бувають різні пропозиції — мені корисний всякий концертний досвід.

Може, трохи перебільшую, але зараз сопілку в моєму виконанні слухає десь пів-України. Чула про гурт «Пацики з Франека»? Там грає моя сопілка

Що я роблю, коли ніде не граю? Сиджу в гуртожитку… граю. Сусіди страшно не люблять — щороку переселяюсь в іншу кімнату. Слухай, ну а хто ж витримає оркестр з 47-ми інструментів?

Понесло



Ну так, 47. Цимбали, дримба, дуда, дводенцівка, жоломига, фуярка, телинка, зубівка, флояра, най, окарина, ріг… Ну, багато різних. Висять в гуртожитку на стіні. Для деяких я вже полички поробив. А так нормально, ходити можна — через інструменти не переступаю. Правда, з трьохметровою трембітою трохи тяжко.

Де я їх беру? От знаходжу в інтернеті якесь відео чи вичитую про якийсь інструмент десь в книжці. Тоді розпитую про нього знайомих фольклористів, вчителів, штудіюю літературу у Вернадського… Та я спати не годен, коли знаю, що у світі є народний інструмент, якого в мене ще нема!

Найчастіше я просто їжджу по різних селах і випитую у місцевих про те, що мені треба. Багато об’їздив на Київщині, Черкащині. Але найбільше у моєму краї.

А вперше сталося це так. Я ще був зеленим першокурсником і помагав перевозити речі одногрупнику-бандуристу. Тоді він з київської Борщагівки переїздив у село Колонщина. Поїхали. І поки він з тим всім розбирався, я пішов на село подивитись.

Бачу, бабуся якась сидить. Я до неї добрий день, те-се, як поживаєте. Питаю її, чи не співає, бува? Може, музикує? «Ет, — каже, — от моя сусідка колись співала у Вінницькому ансамблі». Пішов я до тої сусідки. І після тої зустрічі мене як понесло!

А чи музикуєте?

Відбувається це просто. У кожному селі є два місця, де про людей знають все, — це сільська рада і магазин. В будинок культури іти не варто: там вже попса. Там ти нічого нового не почуєш.

Тож я приїжджаю та й розпитую, хто там у вас сопілкар, музикант чи, може, співає. Вони мені можуть сказати — от там на верхньому кутку така-от Одакія Парасівна замолоду співала. Я іду до тієї Одакії Парасівни. Записую все, що вона мені розказує-співає, питаю, чи не знає вона, часом, майстрів, що можуть виготовити мені той чи інший інструмент. І йду далі.

Так я знайшов геніального майстра Михайла Тафійчука. Він робить інструменти вже понад 70 років. Його руки знають скрізь — в Нью-Йорку, в Канаді! Його інструменти є і в музеях, і в музикантів-професіоналів. Мені здається, що ніхто не зробив більше для поширення народної музики, ніж він.

А на Андріївському узвозі є будинок, де колись жив видатний Дмитро Демінчук з Чернівців — батько хроматичної сопілки. До нього теж були спроби. Та весь час щось ішло не так — то проміжки між дірками завеликі, то їхня форма не така. Демінчук, так би мовити, поклав вишеньку на весь цей торт! Помер в один день з поп-королем Майклом Джексоном.

Перевірка гуцулкою

Коли у мене з’являються гроші, можу дозволити собі якийсь новий цікавий інструмент. Приміром, так було з дудуком — вірменською сопілкою. У пісні Джамали «1944» звучить дудук. Тюрки та кримські татари його також часто використовують.

Я хотів дістати дудук саме з його батьківщини — Вірменії. В Україні він якщо і є, то хіба якась доморощена копія. Звучання уже не те. Це те саме, що придбати родовите американське банджо десь в Болгарії. То, скажімо, гітару можна дістати в будь-якому куточку світу. А з моїми інструментами, Богом і людьми забутими, трохи складніше.

Тож довелось вперше зв’язуватися з посередниками. Вперше і востаннє — обдурили мене з дудуком. Спочатку сказали, що він у них наче є, а потім почали ігнорувати мої дзвінки. Але нічого, рано чи пізно я його таки матиму.

Насправді це виняткова історія, бо більшість моїх інструментів українські. Але якщо чую якийсь гарний звук деінде — тягну його собі. Коли я бачу новий інструмент, відразу пробую грати на ньому «гуцулку». Це моя улюблена мелодія, в нас під неї танцюють. Якщо звучить більш-менш гарно — отже, мій інструмент.

Хоч у Сахарі, хоч під водою

Інструменти є всякі — великі, маленькі, чи й зовсім, як сірникова коробка. Більшість із них поміщаються у моєму рюкзаку. Сопілки я з собою завжди ношу. Зараз подивимось, що в мене тут сьогодні.

Ну от дивись, ось ця дерев’яна сопілка. В ансамблі я тільки на дерев’яній граю. Зазвичай в піснях оспівують сопілки з верби і калини. Але на практиці ці дерева рідко використовують. Вони звиклі до вологи, а коли висихають, то одразу сиплються. Нинішні сопілки роблять з твердих порід. Це граб, слива, горіх тощо.

Ось оця грабова. В ній десять дірочок, бо вона хроматична. Що ти! Дірочки не мають бути в ряд. Це ж як людські пальці — вони ж не однакової довжини. Якби дірочки йшли в ряд, грати було б незручно.

Переважно сопілки мають свисток. Найдавніший свисток — це горіх з прогризеною діркою. В нього дули під певним кутом, і він свистів. Нині тільки денце горіховим роблять. Денце направляє потік повітря. Я ж постійно дую в сопілку, а отже всередині весь час накопичується волога. Горіх — дуже водостійка порода. Відтак з нього роблять денця — вони бережуть сопілку від зношення.

А оцю здвоєну сопілку називають денцівкою. Вони грає трохи нижчі мелодії. В мене тут одна дірка наполовину скотчем заклеєна — для зниження напівтону. Цю сопілку мені один вінницький майстер подарував.

Цю називають дводенцівкою або жоломигою. Вона теж здвоєна. Одна з цих сопілок завжди дає постійне звучання — бурдон, тобто густий такий бас.

Послухай ось цю горіхову флояру. Якщо не маєш зубів — цим інструментом не скористаєшся. Тут немає свистка, і щоб видобути звук, потрібно трошки схилити сопілку набік. Ти дуєш повітря, воно зарізується в зуб — і виникає свист. Відтак він народжується не в дереві — а в тебе всередині.

Я тобі вже розповідав про наше село? Воно таке велике, іде ось так-от полем. Рівно-рівно, а потім раз — і горб, а потім ще один горб. Гори недалеко — 11-12 кілометрів від нас

Флояру використовують переважно на похоронах. Мабуть тому, що вона має низький, заземлений звук. А тіло із землі прийшло, і в землю піде — я так це для себе пояснюю.

Оця коротенька — сопілка-пікало. Пікало — бо бере якнайвищі ноти.

Є ще дерев’яні з металевим свистком. А є повністю металеві. Такі я зараз для друзів роблю. Дерев’яні я теж вмію, але тут, в Києві, в мене немає спеціального станка. А так — з металом годину посидів, зробив свисток, прорубав дірки — і готовий подарунок.

Глянь на цю прілку — колись по ній текла вода. В гуртожитку в нас кран зламався, і я заходився його ремонтувати. Зремонтував, але вирішив, що така довга трубка йому ні до чого. Тепер маю сопілку. Тут, щоправда, тільки шість дірок. Хоча у металевих сопілок звук набагато точніший і чіткіший, ніж у дерев’яних.

Так, ще в мене тут бубен залежався, дзвіночки… О, диви на цю чорну ебонітову сопілку! Сьогодні у всіх професійних музикантів такі сопілки. Ебоніт — це своєрідний сплав пластмаси та гуми. За такої вологої погоди це саме те, що потрібно. Кожен природний фактор так чи інакше впливає на стан та якість звучання дерев’яного інструмента. А ебоніту однаково — граєш ти в Сахарі чи під водою.

Мало відкритих ротів

Я б не сказав, що сопілка — це малопопулярний інструмент. Багато хто грає, але так, для домашнього музикування. Інша справа — грати професійно. Таких музикантів небагато.

В Києві я рідко знаходжу однодумців. Зараз всі слухають переважно попсу. Я і сам всяке люблю — починаючи від Slipknot і закінчуючи ансамблем «Древо», що з села Крячківка Полтавської області. Але те, що слухають, і те, що хочеться грати, — це різні речі. Хоча після Майдану народну музику таки більше почали цінувати.

Буває, що хтось цікавиться, тоді я щось розповідаю, вчу грати. В інтернеті інформацію знайти важко — відео для ознайомлення з грою на народних інструментах фактично немає. А якщо і є, то це переважно виступи професіоналів. А вони так швиденько дрібочуть, що не встигаєш зрозуміти, що воно відбувається. Тільки й стоїш з відкритим ротом. Ясна річ, цього мало, щоб навчитись грати на інструменті, а тим паче — полюбити його.

Буває, виходиш в метро грати на цимбалах, до тебе приходить людей так з п’ятнадцять, і чотирнадцять із них кажуть, що ти граєш на гуслях. В такі моменти задумуєшся — а що люди взагалі знають про народні інструменти?

Раз — і вдома

Я тобі вже розповідав про наше село? Воно таке велике, іде ось так-от полем. Рівно-рівно, а потім раз — і горб, а потім ще один горб. Гори недалеко — 11-12 кілометрів від нас. Кажуть, що для того, аби грати на сопілці, треба ого-го які легені мати. Але що нам легені. Вони в нас такі від народження. От порахуй, встав я рано-вранці. До школи — чотири кілометри. Після уроків в музичну — ще два кілометри. Тобто вже шість находиш. А тоді — назад.

Гори теж люблю. Найближча гора — Віженка, від слова «привіжеєцца». Там люди дуже часто бачать різні явища. Приміром, що дерева гнуться і тріщать, а вранці дивишся — цілі й неушкоджені. Ввечері там шурхіт страшенний, а вдень — ідеальна тиша.

Подільський міст — одне з моїх улюблених місць в Києві. Залізаю туди на дугу і сиджу собі. Там — тиша. Щоправда, якось я за ці свої витівки три доби в СІЗО відсидів, але це нічого

В Києві шумно. За три роки я вже хоч і звик, але все ж почуваюсь, ніби вазонок, що його раптом пересадили в інший горщик. Наче і прижився, а таки некомфортно. Подільський міст — одне з моїх улюблених місць в Києві. Залізаю туди на дугу і сиджу собі. Там — тиша.

Щоправда, якось я за ці свої витівки три доби в СІЗО відсидів, але це нічого.

В рідному селі я буваю двічі на рік. Надто дорого їздити. Коли дуже сумую, закриваюсь в гуртожитку, дістаю телинку і граю. Раз — і ти вже вдома.

До старовини

Чесно — я ще не знаю, що буду робити після навчання. Перспектива-то, звичайно, є тут, але душею я там. По закінченні навчання матиму право викладати дітям музику та іноземну мову. Але пояснювати я не надто вмію. І з англійською у мене кепсько. От, мабуть, на таких вчителів, як я, всі зараз і жаліються.

Знаєш, є люди, які виросли на фільмах «Сам удома», «Друзі», а я виріс на фільмах Довженка та «Тінях забутих предків». Замість піти на пару з англійської — я біжу на фольклористику

Мене тягне до старовини. Знаєш, є люди, які виросли на фільмах «Сам удома», «Друзі», а я виріс на фільмах Довженка та «Тінях забутих предків». Замість піти на пару з англійської — я біжу на фольклористику. Там так цікаво! Слухав би і слухав.

Ну, а влітку я вдома. Працюю, відпочиваю, шукаю нові звуки. А ще їжджу до Михайла Тафійчука, майстра-сопілкаря. Я йому роблю всяку хатню роботу, а він мені розповідає про інструменти. Раніше я так українською культурою не захоплювався. Аж самому дивно — і звідки воно це все у мене взялося?


Джерело: the Ukrainians



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine