| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Сталін посадив на коліна, подарував наручний годинник
Фото з ним мама спалила, коли до влади прийшов Хрущов. А годинник – виміняли на пеніцилін
9 серпня 2017, середа
Поширити у Facebook
Григорій ЧАПКІС, 87 років, хореограф. Народився 24 лютого 1930-го в молдовському Кишиневі. Батько був лимарем (виготовляв шкіряні речі. – Країна), мати вела хатнє господарство. ”Батьки виховували семеро дітей. Жили дуже бідно. Їли макуху, спали на нарах, на які стелили мішки з соломою. Вперше вдягнув взуття у 8 років. До того ходив босий або в постолах”. Закінчив залізничне училище та Київський інститут культури. Був танцівником ансамблю пісні й танцю ”Трудові резерви”, хореографом у столичному театрі імені Івана Франка, директором-розпорядником Театру на Лівому березі. 27 років виступав у складі ансамблю танцю під керуванням Павла Вірського. 2007-го відкрив у Києві ”Школу танців Чапкіса”. Мав свій ансамбль ”Терпсихора”. ”Буває, багаті люди запрошують до себе, щоб навчив танцювати”. Видав книжки ”Мої жінки” та ”Любов і танець - секрети довголіття”. Знявся у фільмах ”Осінній вальс”, ”Дорога в нікуди”, ”Гараж”. Любить носити яскравий одяг. Має колекцію костюмів, краваток, капелюхів і сонцезахисних окулярів. Улюблений парфум - Varensia. Подобаються грузинська та італійська кухні. Розлучений утретє. Донька 59-річна Лілія живе в Італії, син Григорій, 35 років, - у США. Обоє - хореографи. Очолюють танцювальні школи Chapkis Dance.
Уклін артисти репетирували чотири години...
Танцювати мене навчила вулиця. У 3 роки із друзями клали капелюх на підлозі й танцювали, хто як умів. Увечері прибігав додому й кричав: "Мамо, я заробив два леї!" Це було свято.
Перші сандалі вдягнув у 8 років. Заробив на них сам. Сидів біля ресторанів і барів і чистив взуття вельможам, які там проходили. Фіксованої оплати не було – хто скільки дасть. Вони ставили ноги на підніжки, а я драяв їхні черевики. З тих пір люблю чищене взуття, щоб аж виблискувало.
Рідними мовами були молдовська та румунська. Про існування Радянського Союзу дізнався 1940 року, коли на територію Молдови увійшли радянські війська. Тоді був у Тирасполі. Військові і танки рухалися через місто. Навколо все прикрасили червоними стрічками. Військові кричали, що прийшли нас рятувати. Я сидів на плечах у батька і не міг зрозуміти, від кого нас треба рятувати?
За три місяці після початку Другої світової опинилися в Казахстані. Вся наша родина влаштувалася працювати в колгосп. Грошей не платили. Розраховувалися продуктами – картоплею, цукром, олією, кукурудзою, пшеницею і просом. Мені було 11 років, коли доручили випасати молодий табун. По 10‑12 годин із коня не злазив.
Як тільки почули про відступ німців, батько скомандував: "Поїхали додому!" Верталися без грошей і речей. Голодували. Інколи в селах вдавалося знайти лушпиння з картоплі. Порожні шлунки раділи й цьому. Коли добралися до Києва, всіх поклали у Жовтневий госпіталь – із черевним тифом. Нам виділили окрему кімнату, на дверях повісили табличку "Палата Чапкісів".
Як вийшов із госпіталю, що було робити? Мови не знаю, грошей нема. На вулиці зустрів таких же хлопців – обідраних і голодних. Потоваришували. Ночували в підвалах, на горищах і вокзалі. Зранку ходив на Євбаз – величезний ринок на місці нинішньої площі Перемоги. Хлопці роздобули мені відро й металеву кварту. Бігав базаром і кричав: "Вода! Кому води холодної?" Купували. Платили, хто скільки міг. Заробіток приносив додому.
Нашій сім'ї виділили велику кімнату в гуртожитку на Батиєвій горі, дали продуктові картки. Всі працювали – розбирали руїни на Хрещатику. Пам'ятаю, стояв там і дивився, як недобитих фашистів вішали на площі.
У 13 років виглядав на сім-вісім: худий і синій. Був неграмотний, не вмів ні читати, ні писати. Розмовляв сумішшю молдовської, румунської, казахської, російської та української. На вулиці ніхто не міг зрозуміти, що кажу. Батько вирішив прилаштувати мене в ремісниче училище, бо там годували й одягали. Однак мене не взяли. Поїхали в залізничне училище. Там теж відмовили. Вирішили почекати директора. Прийшов статний чоловік із генеральськими погонами: чого ви тут сидите? Пояснили. Директор сказав: "Він же шпиндель. У токарну групу не підійде – до станків не дістане. Паровозом управляти не зможе. Що я з ним робитиму?" Батько: "А ви гляньте, як він танцює". Я став вибивати "циганочку" перед директором. Той підняв слухавку й сказав: "Зайди. Я тобі артиста знайшов". За хвилину в кабінеті був замполіт училища. Пересувався на милицях, був без ноги. Обійняв мене за плечі й повів показувати училище. Почав з їдальні – нагодував і мене, і батька. Далі зайшли в гуртожиток. Сказав, що місце біля вікна – моє. То було перше ліжко в моєму житті.
У їдальні щодня давали 200 грамів хліба. Я його ховав і носив додому. Як не мав часу, то продавав. Гроші давав батькам.
До навчальних станків не діставав. У їдальні взяв ящик. Підставляв його під ноги, коли на уроках треба було щось робити. Майстер боявся, що впаду і травмуюся, бо ящик хитався. Мене призначили відповідальним за вивезення сміття з цехів. Хвалили, що гарно прибирав. А за кілька місяців забрали в обласний ансамбль.
1946 року заключний концерт першої всесоюзної олімпіади "Трудових резервів" давали в Кремлівському палаці. В першому ряду сиділи Сталін, Каганович, Маленков і Ворошилов. Під час фінального гопака вийшов на сцену "повзунком". Сталін підійшов і зняв мене зі сцени однією рукою. Посадив собі на коліна. Подарував наручний годинник. Фотокореспонденти зробили сотні знімків. Їх розтиражували з підписом "Спасибо великому Сталину за наше счастливое детство". Я став найпопулярнішим 15-річним хлопцем у Радянському Союзі. Фото зі Сталіним мама спалила, коли до влади прийшов Хрущов. Подарований годинник за рік виміняли на пеніцилін – батько захворів на туберкульоз.
Якось у гуртожитку кажуть: "Тебе розшукує заслужена артистка України Лідія Чернишова". Коли познайомили, вона спитала, чи хочу стати артистом. Не міг повірити: який з мене артист? "Нам потрібна тільки ваша згода, решту зробимо самі". Так потрапив в ансамбль пісні й танцю. Отримував 700 рублів зарплати і 90 – на хлібну картку.
Намічалася поїздка театру імені Івана Франка в Польщу. Балетної трупи в них не було. Міністерство культури направило мене в театр, щоб поставив балет для шістьох пар, які мали їхати на гастролі. У Польщі виступав разом з ними. Повернувся справжнім фраєром – у капелюсі, макінтоші, перчатках.
27 років працював із Павлом Вірським. Він ганяв артистів до сьомого поту, щоб усе було ідеально. Уклін репетирували чотири години.
Під час гастролей у Мадриді 1962-го до нас за лаштунки прийшов художник Сальвадор Далі. Був у яскраво-зеленому піджаку. З нагрудної кишені замість носовичка виглядав омлет. Його супроводжувала група хіпі – нечесані хлопці в порваних штанях. Подякував Вірському за концерт. Помітив мене і вигукнув: "У тебе в ногах заховані машинки!" Підійшов, нахилився і помацав мої коліна. "Точно, машинки", – сказав. Наступного дня в газетах писали, що Далі викрив радянського танцюриста – знайшов у нього в ногах спеціальні моторчики.
1963 року мали кілька концертів на Кубі. З Гавани до островів на виступи пливли кораблем. Раптом почався шторм і наше судно заливали 6-метрові хвилі. Корабель був старий, а нас – 120 чоловік. Люди кричали, плакали, прощалися одне з одним. Сигнал SOS почули військові кораблі. Близько підійти до нас не могли. Вирішили виловлювати пасажирів після того, як корабель затоне. Але не довелося – нас прибило до Панами.
Під час гастролей у Канаді екстремісти закликали бойкотувати наші виступи. Їх не послухали. Тоді вони у літак між реквізитом заховали вибухівку. Але через хуртовину наш рейс відмінили. Вантажівка з реквізитом поїхала першою, ми автобусом вирушили слідом за чотири години. Коли наздогнали вантажівку, вона горіла – вибухнула дорогою. На згарищі знайшов буклет із портретом Вірського – обгоріли тільки краї. Вставив його у фоторамку і вручив Павлу Павловичу. Він пустив сльозу. Подарував мені своє сомбреро.
Наприкінці 1980-х із дружиною гостювали у доньки в Італії. Вона живе у місті Ареццо, була заміжня за мільйонером. Вчили італійську мову, їли делікатеси, вели світське життя. Але вже через півроку почали скучати за рідним домом. Зять запрошував на пікнік чи в ресторани, дочка – на шопінг, а нам нічого не хотілося. Шукали українську радіохвилю й плакали від туги. Зрештою Ліля сказала: "Їдьте хоч до чорта! Набридли мені, нюні розпустили!". Зібрали свої речі, сіли в подарований зятем автомобіль і за два дні були в Києві. Зайшли в магазин, купили чорного хліба й докторської ковбаси. Потім на Бессарабському ринку взяли квашених огірків із відра – у баби, яка там торгувала. Сіли на лавочці на Хрещатику й давай все це уплітати.
Друга дружина через суд виселила в 9-метрову кімнату. Працював тоді директором-розпорядником Театру на Лівому березі. Оселився у своєму кабінеті. Якось набирав прибиральниць і гардеробниць. Зайшла розкішна жінка у довгому чорному пальті. Сказала, що хоче в нас працювати, але нічого робити не вміє. Дивилася на мене сумними очима. Взяв її адміністратором. Алла Борисівна часто заходила поговорити, інколи засиджувалася до третьої ночі. Забирала додому прати мої сорочки. Робила це вночі, щоб чоловік не бачив. Коли одружилися, дізнався, що вона – кандидат економічних наук.
Якось на майдані Незалежності підбігла дівчинка і попросила автограф. Написав на своїй візитівці "Маленькій Насті від Григорія Чапкіса" і сказав: "Збережи. Коли помру – великих грошей буде коштувати". Вона: "Дядя, а ви скоро помрете?"
Автор: Наталія Приймаченко
Фото: Таоас Подолян
Джерело: Gazeta.ua
|