| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Головний учитель – це сцена! I ми вчимося все життя
Олексій Пальчиков, соліст Гамбурзької опери, тріумфально виступив у Києві
6 квітня 2019, субота
Поширити у Facebook
Нещодавно у Національній опері України сталася подія, яка сколихнула шанувальників високого мистецтва, зокрема фанів однієї з найпопулярніших тенорових арій — романсу Неморіно з опери «Любовний напій» Гаетано Доніцетті: знаменита Una furtiva lagrima була виконана на «біс» просто під час вистави! Такого не пригадують «старожили» опери... Героєм став запрошений соліст Гамбурзької опери, екс-киянин Олексій Пальчиков. Це той самий, який у 2015 році увійшов до фінальної п’ятірки кращих молодих співаків світу Міжнародного конкурсу BBC Singer of the World.
У виставі в напрочуд злагодженому ансамблі з Пальчиковим співали і грали Ольга Фомічова-Адіна, Петро Приймак-Белькоре, а Дулькамару — Тарас Конощенко, провідний бас у Штадтеатрі Любек (Німеччина). З самого початку стало ясно, що на глядача чекає неабияке акторське дійство, тон якому задали гастролери, а «тубільці» з видимим задоволенням бешкетували разом, благо — жанр дозволяє! Що ж до Олексія Пальчикова, то його симпатичний телепень-герой і стрибав, і падав, але все це жодним чином не позначалося на чистоті вокальної партії! Після тріумфального виступу ми поспілкувалися зі співаком.
«Є ГОЛОС — СПІВАЙ! А ЩО БУДЕ З ГОЛОСОВИМИ ЗВ’ЯЗКАМИ ЧЕРЕЗ 10 РОКІВ...»
— Гарна фізична форма не завадить у жодній сфері діяльності! Хоч я і виріс у музичній сім’ї, але спортом займався завжди і продовжую нині, — каже Олексій Пальчиков. — Мама — диригент у дитячий школі мистецтв на Оболоні, батько — трубач в Ансамблі ім. П. Вірського, ми з братом Віталієм (із 2011р. є режисером у Київському муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. 22 та 23 березня він запросить на прем’єру комічної опери Гаетано Доніцетті «VIVA LA MAMMA або Театральні порядки та безпорядки». До речі, вперше хіт світового оперного мистецтва прозвучить винятково українською мовою! — Л.Т.) теж навчалися грі на трубі у музичні школі ім. Лисенка, але далі ми пішли різними шляхами мистецькими просторами. Від труби відмовилися обидва...
— Що стало причиною зміни курсу?
— У трубачів є таке поняття, як «переграв губи», два роки я намагався відновитися, але все ж довелося кинути «сімейну справу». Я і раніше, у музичній школі, співав у хорі, виконував сольні партії, тож поворот долі не був таким уже різким. До Національної музичної академії України вже вступав як вокаліст. Спочатку протягом півроку брав приватні уроки у Петра Андрійовича Коваля в студії Хору ім. Г. Верьовки, вступив на підготовчий курс НМАУ, коли мені вже було 18, через два роки став студентом Академії, по закінченні — аспірантом. Весь цей час і до останнього дня моїм педагогом залишався Петро Коваль (на жаль, у грудні минулого року він пішов із життя).
— Більшість успішних кар’єр починалися з участі у міжнародних конкурсах. Ви азартна людина?
— Спочатку я боявся конкурсів. Мені було 18 років і тільки почав співати новим для себе голосом — тенором. У мене ще відбувалася мутація голосу, я почував себе невпевнено і дивно. Але мій педагог наполіг на тому, щоб я неодмінно переборов це. Тож вперше взяв участь в конкурсі вокалістів як тенор у Ворзелі, ще перед вступом на перший курс консерваторії. І отримав першу премію. Гран-прі взяв Андрій Бондаренко, зараз всесвітньо відомий український баритон. Журі очолював Валерій Буймістер, який сказав, що у мене є всі шанси стати професійним вокалістом. Ще отримав Гран-прі конкурсу «Алчевський Дебют» у Харкові. А потім до четвертого курсу уникав подібних змагань... і тоді взяв участь у Конкурсі ім. С. Монюшка в Польщі. Це була катастрофа: я пройшов на другий тур, а в день виступу виявилося, що у мене зненацька геть зник голос! Я навіть нікому нічого не сказав, а просто поїхав додому. Психологічно це був дуже важкий момент, але це мене не зламало, з’явився якийсь азарт, що народжується у змагальній атмосфері конкурсів. Далі був конкурс «Дебют» у Німеччині, де отримав спеціальний приз журі, взяв участь у концерті з оркестром. У Фінляндії я дійшов до фіналу, і хоч приз не виборов, але співав у фінальному концерті, а це неабиякий досвід для молодого співака. Взагалі конкурси і підготовка до них для молодих співаків дуже важливі! Це артистичний досвід, який можна здобути тільки на сцені, а не в класі, а також психологічна підготовка до професійної кар’єри! У 2015-му в Кардіфі я увійшов до фінальної п’ятірки кращих молодих співаків світу Міжнародного конкурсу BBC, після чого був запрошений до Паризької опери дублером Роберто Аланья в опері «Любовний напій» та на партію Ленського в «Євгенії Онєгіні» на оперний фестиваль Garsington у Великобританії.
— Наскільки успіх або невдача залежить від того, які твори молодий співак обирає для виконання на конкурсі? І чим, зрештою, ви привабили суддів?
— Якби молоді співаки знали, що їм треба співати за природним голосом, розклад багатьох конкурсів міг би бути дещо іншим. На всіх конкурсах я співав ліричні арії — Ленського з «Євгенія Онєгіна» Чайковського, а також Таміно з «Чарівної флейти» Моцарта, ще навіть не знаючи, наскільки це буде «мій» композитор. Але також я ще співав «Плач Федеріко» з «Арлезіанки» Чілеа і арію Васко да Гами з «Африканки» Мейєрбера, а це вже драматичний репертуар. Журі на Заході завжди дивуються, коли стикаються з такою невизначеністю молодих співаків, особливо наших, тому що, на жаль, ніхто не підказує, що треба дотримуватися свого амплуа, аби зберегти голос. Є голос — співай! А що буде з голосовими зв’язками через 10 років... Мій педагог дав мені дуже багато: базу, режим, дисципліну, поставив голос і дихання, а далі вже, якщо вистачить розуму, наснаги і таланту, сам розвиваєшся, шукаєш інших педагогів.
— Чому так відбувається, бо не можна ж сказати, що наші педагоги не знають таких простих речей?
— Звичайно, знають. Це велика проблема, тому що театрів мало, практично не йдуть опери Моцарта, Россіні, мало ліричного репертуару, тому артисти, аби працювати, беруться за те, що є, а не за те, що їм по голосу. Верді й Пуччіні, як правило, — не для студентів і «свіжих» випускників. Тому голоси швидко зношуються.
— Перемоги у конкурсах — це запорука подальшого успіху співака?
— Скоріше поштовх, бо без удачі, наполегливості й сміливості перемоги може виявитися і замало. Мою творчу долю визначив Конкурс ім. Бюль-Бюля у Баку, де пройшов на другий тур. Та після першого ж туру до мене підійшов агент, артистичний директор Ліонської опери, і запропонував одразу два гостьових контракти у Франції, на які я й погодився: один із них — постановка опери «Ніс» Д. Шостаковича. А вже у Ліоні зустрів співака Юрія Кісіна, який сказав мені, що за тиждень буде прослуховування у Паризьку оперу за молодіжною програмою стажування. Сам він пройшов цю школу, тому й напевне знав, наскільки вона корисна для початківця: вивчення мов, стилів музики, виступи на сцені з відомими співаками. За якоюсь примхою долі перед поїдкою до Ліона я отримав візу рівно на тиждень більше, ніж мені треба було за контрактом, і цього часу мені впритул вистачило на те, щоб встигнути прослухатися. Я ще не встиг доїхати до дому: десь на виході з метро мене застав телефонний дзвінок, і повідомили, що я зарахований. Це був переломний момент. До того я жив із батьками, навчався, не турбуючись про побут, про якісь прості речі, яких і не помічаєш. А тут раз — і нове життя! Без знання мови, тільки з голосом — без стилю, без нюансів. Голос — це тільки 50 відсотків артиста. Попервах, вислуховуючи всі критичні зауваження, я думав: якщо у мене все так погано, то чому я тут? Перший рік (із двох за програмою) я просто повертався до натурального звучання мого голосу: співав Моцарта, Россіні, Гайдна, барочну музику, яка дозволяє оволодіти голосом. Саме так, а не навпаки, коли голос володіє співаком. Сила голосу — це ще не все, потрібна майстерність. Мені запропонували залишитися ще на третій рік, і я, звичайно, погодився, бо у планах стояли постановки моцартівських опер — «Дон Жуан» і «Так чинять усі». Це була прекрасна школа.
«ЗАРАЗ ЗАТРЕБУВАНІ РУХЛИВІ, СТРИБУЧІ, ЛЕГКІ ВИКОНАВЦІ, ЯКІ ПРИВАБЛИВО ВИГЛЯДАЮТЬ»
— В історії вокального мистецтва є безліч прикладів, коли хороші співаки досить рано «сходили з дистанції». На вітчизняних сценах все ж таки залишається розповсюдженою практика змішаного амплуа, і тенори більш-менш довго співають.
— Є принципова різниця у системах. У репертуарному театрі в Україні графік виступів дозволяє дещо розслабитися, є час дати відпочити горлу. На Заході в постановках за контрактом артист найчастіше повинен співати в серіях — 8–10 вистав на місяць! І якщо ти співаєш партію не за голосом, на зв’язки іде колосальне навантаження: це ж хоч і малесенькі, але м’язи, і якщо вони не «накачані», то після такої серії можна «замовкнути». А якщо після цього у тебе наступний контракт, або співаючи за контрактом, ти вже паралельно репетируєш щось інше... Творча жадібність і нерозсудливість дуже небезпечні.
— Три роки навчання і практики завершили ваше формування як артиста-вокаліста?
— Ці роки показали мені тільки те, в якому напрямі мені треба працювати. Артист-вокаліст повинен розвиватися до кінця своєї кар’єри! Але можу впевнено сказати, що головний учитель — це сцена! І ми вчимося все життя. За час стажування склалися стосунки з агентом, який став моїм наставником, куратором, який коригує дії, спілкування, шукає для мене підходящі контракти, що дозволяє співати партії виключно за моїм голосом. Це дуже добре, що він сам колишній співак, був арт-директором Ліонської опери, зробив потужну кар’єру в агентському бізнесі. Любить працювати з молодими співаками, будувати їхні кар’єри. Так уже сталося, що завдяки йому я познайомився і зі своєю дружиною, теж співачкою, сопрано Рузан Манташян. Тепер у нас спільний агент, він робить усе можливе, аби ми з дружиною працювали в одних проектах і більше часу були разом. Наприклад, у червні ми співатимемо разом у Гамбурзі в «Євгенії Онєгіні».
— А як ви опинилися в Гамбурзі?
— Річний контракт із Гамбурзькою оперою я отримав одразу після навчання в Парижі, потім його продовжили за ще більш вигідних умов, які дозволяють ще й приймати гостьові запрошення в інші театри — в Берліні, Шотландії, Парижі, в тому числі й дають можливість приїхати до рідного Києва, виступити перед близькими людьми, друзями. Зустрітися на сцені, де починав, із колективом театру, та ще й заспівати разом із прекрасним басом, теж українцем, який робить успішну кар’єру на Заході, Тарасом Конощенком, з яким доля звела кілька років тому в Тулоні, де ми співали в опері «Викрадення з сералю» Моцарта. Він настільки невимушено почувається на сцені, що працювати з ним — це справжнє задоволення.
— Це відчувалося — розкутість артистів, відгук публіки. А скажіть, як ви досягаєте того, щоб голос звучав рівно, навіть коли ви стрибали і мало не кульбіти виробляли?
— Я продовжую займатися спортом, граю у футбол. Це дозволяє тримати діафрагму, дихання, бути хазяїном свого голосу. У Німеччині зараз взагалі затребувані рухливі, стрибучі, легкі виконавці, які привабливо виглядають, бо у сучасних постановках часто доводиться роздягатися.
— Чи не викликає у вас відторгнення така режисура?
— Якщо це режисерськи виправдано і доречно, додає комізму, то чому ні? Але якщо роздягання як самоціль, то це і не цікаво, і не зручно, тож за найменшої можливості варто вступати в конструктивну дискусію з режисером, і іноді це вдається.
— Ви вперше за багато років виступили на київській сцені. Чи плануєте ще порадувати ваших шанувальників?
— Із задоволенням відгукнуся за найменшої можливості. Це честь і радість — виступити на сцені рідного міста і продемонструвати своїм близьким те, чого досяг. Для більшості українців, які співають за кордоном, — це, на мою думку, вирішальний фактор. Ми усі залишаємося патріотами, вболіваємо за все, що відбувається на рідній землі, усіма своїми можливостями підтримуємо імідж України як європейської держави з високим рівнем культури.
Автор: Лариса Тарасенко
Фото: Расу Наталія
Джерело: Газета День
|