Василь ПИНДИК: «Бандуристами стають тільки після 70-ти» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Василь ПИНДИК: «Бандуристами стають тільки після 70-ти»
Василь ПИНДИК: «Бандуристами стають тільки після 70-ти»
14 березня 2014, п'ятниця
Поширити у Facebook

Єдиний на Буковині бандурист-виконавець Василь Пиндик розповідає про своїх навчителів співу та гри на бандурі, а також про власну «традицію» та розкриває секрети кобзарського мистецтва.

 бандурист-виконавець Василь Пиндик

Співаю, скільки себе пам’ятаю. В дитинстві щоразу ходив колядувати. Був солістом у школі, потім – в техучилищі. Коли працював електромонтером з експлуатації високовольтних підстанцій в «Київенерго», теж співав. Співав і в армії. Стріляв, чистив картоплю і – співав…

На бандурі почав грати пізно, у 23 роки. Тоді я працював електриком при будинку культури заводу «Більшовик». Пішли ми якось з хлопцями до цирку, а в тому приміщенні тривав набір до Капели бандуристів. Хлопці жартома сказали: «Лишай ту роботу і йди на бандуру». Я спробував – і пройшов прослуховування. А вже за рік гастролював з солістами Капели бандуристів. При тому, що я тоді ще не знав навіть нотної грамоти й грав на слух.

Вокалу навчався у 5-ти відомих оперних співаків. Перший мій викладач – заслужений артист України, соліст Київського оперного театру Микола Шостак, найкращий друг Івана Козловського, соліста Великого театру у Москві. Друга – Ірина Макухіна. Вона не була оперною співачкою, закінчила консерваторію, але не вміла грати на жодному музичному інструменті – грала одним пальцем по клавішах фортепіано вгору, а назад збивалася. Я провчився у неї рік – і зрозумів, що це не мій викладач. Після армії мені викладав Володимир Матвєєв, він нічого особливого мене не навчив, але в нього був широкий діапазон звучання. У Рівненському музичному училищі мене вчила Лариса Свірська. Це друге покоління викладачів, вихованих Соломією Крушельницькою. В Чернівцях мені викладав Євгеній Сергєєв, соліст Душанбінського оперного театру. Він навчив мене співати «темним» звуком.

З бандури у мене було два вчителі – Анатолій Маціяка та Анатолій Грицай, засновники кобзарського мистецтва на Рівненщині. У Маціяки я навчався при Капелі бандуристів, а в Рівненському училищі – у Грицая. Останній не стільки вчив мене грати, скільки був моїм духовним наставником. Давав мені життєві поради. Я багато чого від нього перейняв. Пам’ятаю, як він сидів на уроці, слухав, як я граю, і… плакав.

Сльози дружини привели мене до Чернівців. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився в селі Степанці Київської області. Я працював учителем у школі, а вона – дитячим лікарем. А потім у Чернівцях померла її бабуся, й дружина поїхала на похорон. Тоді батько мені сказав: «Ти збираєшся одружуватися? Тобі вже 31 рік. Пора продовжувати рід». Тож я подумав і поїхав до Чернівців. Тут і одружилися. Отак сльози моєї дружини привели мене до Чернівців.

Зараз її немає вже на цьому світі, але я й досі її кохаю. Присвятив їй кілька пісень. Одна з них називається «Розбите серце». Коли доходжу до останнього куплету – не можу співати. Немов клубок у горлі і навертаються сльози…

Настроювати бандуру – робота клопітка. В музичний школі працювали настроювачі фортепіано з Києва. Я попросив розповісти, як вони настроюють інструмент. Ті відповіли: між квінтою має бути одне биття струни в секунду, а між квартою – чотири. За цим принципом я налаштовую й бандуру. Головне – уважно слухати коливання струни.

У піснях намагаюся зберігати буковинський колорит. Коли приїхав до Чернівців, дуже зацікавився «буковинською мовою». Знайшов її в Юрія Федьковича й вирішив: коли я вже мешкаю на Буковині, то треба навчитися співати щось буковинське. Почав писати пісні на вірші Юрія Федьковича. В одній книзі прочитав, що Федькович гарно грав на лірі та скрипці і хотів піти Галичиною та Буковиною, виконуючи свої пісні. Але тепер його нема – і я ходжу з бандурою й виконую пісні на його слова.

Граю по 16 годин на день. Пам’ятаю, ще коли вчився у Капелі бандуристів, мене виганяли зі студії, казали: йди додому, поспи. Коли треба готуватися до концерту, можу прокинутися серед ночі і грати. Вночі займатися найкраще, ніхто й ніщо тобі не заважає. Якщо не будеш працювати, не будеш виконавцем. А виконавцем бути тяжко. У нас на Буковині бандуристів багато. Куди не кинь, почуєш: я граю на бандурі. Але виконавців-бандуристів немає. Виходить, що я один такий.

Народився я в мазепинському краї, на хуторі Андріївка Київської області. Там є великий курган-могила Івана Мазепи, насипаний шапками. Усі, хто проживав на хуторі, були козацького роду. Хлопці дуже сильні, кремезні. Такі сильні, що один брав трактор спереду і підіймав. А як брали до рук шаблю, могли розрубати ворога навпіл з одного удару.

В нашій родині всі співали. Матері своєї я не пам’ятаю. Вона померла, коли мені було півтора року. Але люди казали, що вона надзвичайно гарно співала. Без неї не обходилися жодні іменини, весілля, хрестини. Її називали «народною артисткою», щоправда без звань і дипломів. Тато мій теж трохи співав. Брат грав на скрипці та баяні. Пригадую, коли сестри ходили співати по кутах, я чомусь завжди плакав. З дитинства був дуже вразливий до музики. Коли брат з Києва привіз радіо, я цілий день сидів коло нього і слухав симфонічний оркестр. А як на весіллі грав баяніст, то я ладен був тому в пазуху залізти, так мені подобалася музика.

За радянських часів мені постійно дорікали: чого ти співаєш пісні про могили, кайдани. От подавай нам «такіє пєсні шуточниє, про бабу-дєда». А патріотичні українські пісні співати було заборонено. Я знав напам’ять список заборонених КДБ пісень. Туди входило багато пісень на слова Шевченка: «Розрита могила», «Думи мої, думи», «За байраком байрак», «Заповіт». Але я їх все одно співав. Люди просили, я й співав. І досі, як бачите, живий.

Взірцем кобзарства вважаю для себе Остапа Вересая. Що характерно, коли він співав на плантаціях у пана, у 87 разів (!) зростала продуктивність праці. Люди казали: якщо ти ще тиждень поспіваєш, ми всі загнемося від виснаження. Остап Вересай був знайомий з Шевченком, вони співали разом, ділились куснем хліба.

Зараз чогось усіх лякають бандерівцями. На мене часто кажуть: ви бандерівець. А я дуже радий, що мене так називають. Може, я ще й не достойний цього звання. Бандерівець – це вищий прояв патріотизму. Це ж якими героями треба бути, щоби своїм тілом затулити гранату і кричати при цьому «Слава Україні!». Це зараз тільки після Майдану ми почали вітатися «Слава Україні – Героям Слава!» і співати на вулицях «Ще не вмерла України…». А колись, лише насвистівши гімн, можна було отримати 10 років тюрми.

Багато виступав за кордоном. На концертах в Румунії, Польщі збирав аншлаги. В Німеччині виступав у Мюнхені в 47-му секторі цвинтаря, де поховані вояки УПА. Там я співав на могилі Степана Бандери. Німці, які слухали, казали, що ніби побували в Україні. Виступав й в Габсбурзі в окрузі Швабія. Тут проживають шваби – німці, що говорять на особливому діалекті німецької мови і носять кошики на головах. Колись вони проживали і в Чернівцях – там, де нині вулиця Заставнянська. А після війни всі вони переїхали до Габсбурга.

Маю неординарну звичку. Коли я виступав у Каневі, клав бандуру на могилу Шевченка. У Мюнхені – на могилу Бандери. У Львові – на могилу Франка. Клав бандуру й на могили Федьковича, Воробкевича. Здавалося б, це якісь примхи, але справа в тому, що таким чином я заряджаюся духом цих людей.

Чому бандуристи довго живуть? Тому що носять бандуру біля серця. А вібрації позитивно впливають на серцевий ритм. Це навіть ученими доведене. Та й загалом бандуристом стають після 70-ти. Тоді ти стаєш яснішим думками, змінюється ставлення до світу, точніше відтворюєш голосом зміст пісень.

Краще оволодіти співом мені допомогла стаття «Українське бельканто», надрукована в газеті «Слово Просвіти». В ній автор порівнює голоси відомих оперних співаків зі співом птахів. У птахів же немає діафрагми, – а як же тоді в них утворюється звук? А річ у тім, що весь звук утворюється не на зв’язках, як часто вважають, а у бронхах. Треба багато розспівуватися, щоби відшукати це відчуття. Це я вам відкрив, до слова, частку секретів співу.

У філармонії справжній бардак. Після того як я відіграв ювілейний концерт на своє 70-річчя, викликає мене до себе директор. Каже: «Вам уже 70 років. Отож пора вам піти». А я йому відповідаю: «Та я ж іще й досі звучу як треба». Натомість він сказав, що нам треба робити щось нове. Дорікнув, що я, мовляв, слова забуваю на виступах. А я йому й кажу: «Ви ж були присутні на концерті. Хіба я хоч одне слово забув? Навіщо ви повторюєте те, що на мене дівки наговорюють. Я ж єдиний бандурист. На кого ви хочете мене міняти?». Той відповів, що ще почекає, але проведе прослуховування на вакантне місце. Ось так. Поки мене ще не звільнили, але подумують. Кажуть, що я вже старий. Та бандуристи живуть довго. А мені лише 70…


Автор: Руслан Козлов
Концертна організація: Чернівецька обласна філармонія
Джерело: «Версії»



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
89.jpg