| Стаття |
|
|
|
|
Один на мільйон...
29 липня 1999 року пішов із життя видатний тенор Анатолій Солов’яненко
29 липня 2015, середа
Поширити у Facebook
Оперний голос — унікальний, найбільш досконалий і гармонійний музичний інструмент, розкішний дарунок природи, дорогоцінний скарб, утаємничений і, водночас, відкритий для людей. Тільки обрані володіють цим даром. А коли природа, вкрай розщедрившись, додасть ще розуму, здоров’я, вроди, працелюбства і щасливої вдачі — таке буває, можливо, раз на мільйон — тоді з’являється на світ геніальний митець. Такою непересічною особистістю був оперний співак Анатолій Солов’яненко.
ГОЛОС, НАРОДЖЕНИЙ У ДИКОМУ ПОЛІ
Народився Анатолій Борисович у Донецьку, в гарячому серці південно-східної території України, здавна визначеної як Донецький басейн — звідси й широковживана назва-абревіатура — Донбас, дон-бас, дон-бас... лунає могутньо, вагомо, ніби гучний голос величезного дзвона, що б’є на сполох, кличе до борні проти тих, хто прагне загарбати, відлучити від материнського лона цю землю. Колись тут було Дике поле, сюди, у розлогі безкраї степи, де довго тривало протистояння кочівників та осілих землеробів, стікалися і біднота, гнана з насиджених місць жорсткими умовами кріпаччини, і вільні козаки зруйнованої Січі — люди волелюбні, сміливі, амбітні, впевнені в своїх силах. Ідеологія Дикого поля, здається, назавжди визначила ментальність їхніх нащадків, які перекувавши мечі на орала, а точніші на шахтарський молот, реалізували свою енергію і честолюбство у ризикованому двобої за природні багатства краю.
Батьки Анатолія жили в робітничій околиці міста, що здавна охрестили Пролетаркою, в родині потомственого шахтаря Бориса Степановича та його дружини Ольги Іванівни (з дому Цимбал). Від батьків перейняв вроду, гарну поставу, сильний характер, де круто замішалися скромність, стриманість, працелюбство, вимогливість до себе й інших. А ще успадкував дивовижно красивий голос, що вже змалечку вирізняв його поміж однолітками.
Навчання в школі співпало з повоєнними роками. Ще не загоїлися рани заподіяні війною, а люди, зголоднілі не лише по хлібу, а й духовності, жадібно тягнулися до краси, музики, мистецтва. Шкільні вечори, шефські концерти у шпиталях, на шахтах не відбувалися без участі Толі Солов’яненка.
Закінчивши із золотою медаллю школу, Анатолій поступив до Політехнічного інституту, закінчив його й одержав направлення для подальшого навчання в московській аспірантурі. Однак рішучо й категорично відмовився від заманливої пропозиції, пояснюючи комісії, що не може покинути Донецьк, де вже кілька років навчається з педагогом оперного співу. Залишився працювати на кафедрі і продовжував приватні заняття вокалом.
Співак сам творить свій напрочуд складний і тендітний «інструмент» — живий, виразний, тембрально забарвлений голос, що здатен на величезній сцені «пробити» звукову масу хору, оркестру солістів-партнерів. Щоб оволодіти такими якостями, мало природного обдарування. Водночас важко переоцінити роль розумного, уважного, достеменно знаючого свою справу педагога. Чуйним наставником став для Солов’яненка Олександр Коробейченко.
У ЧОМУ СЕКРЕТ ДИВОВИЖНОГО ВОКАЛЬНОГО ДОВГОЛІТТЯ?
Згодом, пізніше та ще й тепер запитують, цікавляться, а часом і дивуються — звідки в українського співака така по-справжньому італійська школа. До того ж найкращі сторінки його творчості пов’язані із верді-пуччіні-доніцеттівським репертуаром. А як чудово — яскраво, виповнено життям, радістю, сонцем він співав неаполітанські пісні — «Санта Лючія», «Вернись до Соренто», «О, моє сонце», «Марек’яре»! Солов’яненка одразу й беззаперечно визнали в Італії, де він, ще зовсім молодим, став лауреатом Всесвітнього конкурсу і де про нього знавці оперного мистецтва писали:
«Знання мови, майже відмінне дозволяє йому безстрашно і свідомо долати італійський репертуар. Однак лінгвістичні знання мало чим могли б йому прислужити, якби не були поставлені на службу вмінню музикальному, виконавському і насамперед голосу, що одразу ж справив велике враження — металевий, прекрасного тембру, весь «у масці»... Голос зі смаком до фрази, з тією легкістю «завершень», що викликають оплески і надають смислової викінченості виконанню» — (італійський часопис «Музика і платівка»).
І ще одне постійне запитання, мабуть, потребує відповіді: в чому секрет дивовижного вокального довголіття співака? Тенор — голос делікатний, ніжний, вразливий до несприятливих умов, багато хто вже в п’ятдесят змушений покидати сцену, а Солов’яненка і в шістдесят п’ять запрошували на виступи, і не аби куди, а до відомого театру просто неба Арена ді Верона, до оперних театрів і філармоній Польщі, Угорщини, Москви. Відомий, а може, й найкращий тенор сучасності Плачідо Домінго, з яким Анатолій Борисович товаришував ще під час гастрольних сезонів у нью-йоркському Метрополітен Опера, почувши, вже наприкінці дев’яностих років минулого століття у його виконанні коронну в теноровому репертуарі арію Радамеса, відзначав його феноменальну здатність зберегти чудовий молодий голос.
На перше й друге запитання відповідь одна — хороша школа, яку рищепив йому О. Коробейченко. Свого часу, він навчався в заснованому М. Лисенком Музично-драматичному інституті, в класі В. Цвєткова, учня великого італійського співака і педагога Камілло Еверарді...
Згодом додалися заняття в Італії, з професором Ла Скала Дженнаро Барра, в минулому учня великого неаполітанського тенора Фернандо де Лючіа, кредо якого був зібраний, прикритий звук високих нот, що мало оберігати голос від перевтоми і зривів.
На довгому шляху опанування оперним мистецтвом у Солов’яненка було ще чимало вчителів: його старші колеги по театру і насамперед Єлизавета Чавдар, у класі якої він згодом закінчив Київську консерваторію, диригенти Костянтин Симеонов, Стефан Турчак, Лев Венедиктов, режисери Дмитро Смолич, Ірина Молостова, вітчизняні та зарубіжні артисти-партнери.
Анатолій Борисович вчився протягом усього життя, його оселя була вщент заповнена нотами, книжками, художніми альбомами. Скільки було читано-перечитано під час підготовки до оперних партій, кожна з яких ставала важливою віхою не лише творчості, а й його життя.
На сцені Київської опери дебютною для Анатолія стала партія Герцога в «Ріголетто» Дж. Верді. Він довго шукав «ключ» до її вокально-сценічного рішення і вдома з Коробейченком, і в Італії з Барра. Шукав у Гюго і в музиці Верді. Артистичний темперамент співака тонко відповідав цьому образу. Принадна зовнішність, енергія, молодечий запал, елегантність — усе це, безумовно, допомагало йому переконливо втілювати образ вельможного гульвіси. Зовсім іншим був Солов’яненко-Манріко в «Трубадурі» — романтичним і, водночас, у низці сцен — героїчним, поривчастим, пристрасним. Розлив чудового вердіївського мелодизму дозволяв вповні виявити лірико-драматичний нахил обдарування співака.
Анатолій Солов’яненко володів дивовижним умінням «чути» своїх партнерів. Він був завжди в ансамблі — у вокальних паузах, у сольних епізодах. Можливо, саме тому так органічно й швидко «входив» артист до вистав інших театрах. Незабутній дует в опері Г. Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» створили Анатолій Солов’яненко та Євгенія Мірошниченко. В Україні немає театру, де б Анатолій Борисович не співав Альфреда в «Травіаті» Верді. Його партнерками у виставах цієї опери були прекрасні співачки: Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко, Марія Стеф’юк, Надія Куделя, Людмила Божко, Володимира Чайка та інші. А скільки було «закордонних» Віолетт, сценічне спілкування з якими також породжувало справжню творчу насолоду!
Серед драматичних партій вирізнявся його Турідду. В творчому житті Солов’яненка було три прем’єри опери «Сільська честь» («Сільську честь» Масканьї). 1973 року після десятирічної перерви на сцені Київського театру цю оперу було поновлено. Вона йшла у новому складі, італійською мовою, Сантуццу співала Гізела Ципола, диригував Степан Турчак. Та між двома київськими прем’єрними виставами була ще одна, в Нью-Йорку, на сцені Метрополітен Опера, де вперше Солов’яненко співав Туріддув інтерпретації таких знаних митців, як режисер Франко Дзеффіреллі та диригент Джузеппе Патане — достеменний знавець італійського оперного стилю.
У нью-йоркській виставі Солов’яненко, органічно поєднуючи романтичний шарм і грубу силу, а часом навіть злість, жорстокість, максимально наближував образ свого героя до веристських канонів опери. Акустичні можливості величезної зали вимагали більш щільного, насиченого металом тембру, сильної, іноді різкої подачі звуку, експресивної, динамічної пластики. Багато, чого із запозиченого в Метрополітен Опера» Солов’яненко переніс на сцену Київської опери, що була високо оцінена і глядачами, і критикою.
У ЖИТТІ ВСЕ ЩІЛЬНО ПЕРЕПЛЕЛОСЯ З МУЗИКОЮ...
Анатолій Солов’яненко був одним із небагатьох так званих виїзних артистів, яким в умовах тоталітарного режиму все ж дозволялося гастролювати за кордоном: щоб демонстрував пріоритети радянської культури, ще й заробляв для держави чималі гроші. Він любив виступати на «чужих» сценах. Зустрічі із новими, переважно видатними партнерами, диригентами, режисерами, постійне творче піднесення, пошук — усе це сприяло удосконаленню оперних партій, камерного репертуару. Та, хоч де б співав — у далекій Австралії чи серед хмарочосів Нью-Йорку, в Італії чи на Кубі, в Японії чи Канаді — ніколи не уривався його кровний зв’язок з Україною. В юності, подумки завжди був біля батьківської хати, що весною потопала в білому вишняку, серед мальовничих краєвидів Придніпров’я, в зрілому віці — в Києві, в рідному домі, де на нього завжди чекали улюблені дружина й сини, в своєму театрі, де розпочалася і тривала — майже тридцять років — його артистична кар’єра.
Ще за життя артисту дехто нерозважливо закидав йому відсутність українського репертуару. Це, попри те що у сольних концертах він співав понад сто українських пісень та романсів. А щодо опер, то, мабуть, ці закиди слід було б адресувати тим, хто планував репертуарну політику театру 1960—1980-х. Та є у репертуарі Солов’яненка партія, що навічно закарбувала його ім’я у переліку найкращих виконавців українського оперного мистецтва. Це — молодий козак Андрій у «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Принади, що завжди знаходив у народній пісні, в українському солоспіві — задушевність, ліризм, мудру простоту — співак переніс до партії Андрія, і вона заяскріла новими, цікавими гранями. Свого першого сина Анатолій Борисович назвав Андрієм, може на честь улюбленого оперного героя? Можливо, адже в житті Солов’яненка все так щільно переплелося з музикою...
29 липня 1999 р. раптово помер Анатолій Борисович від інфаркту... Солов’яненку було лише 66 років. Не хотілося вірити в цю страшну новину... Прощання відбувалося в Національній філармонії України. В останню путь великого тенора прийшли провести тисячі людей, труну виносили під грім оплесків. Анатолія Борисовича поховали в Козині (Київська область), недалеко від заміського будинку співака...
Автор: Алла ТЕРЕЩЕНКО
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета "День"
|