| Стаття |
|
|
|
|
Батько національного культурного прогресу
22 березня 2017, середа
Поширити у Facebook
22 березня виповнюється 175 років од дня народження Миколи Віталійовича Лисенка — композитора, основоположника української класичної музики, поборника національного відродження нашого народу.
«БОЖЕ Великий, Єдиний, нам Україну храни...» Ці високі серцезворушні слова — із духовного гімну України, створеного 1885 року Миколою Лисенком. Композитор поклав на музику поетичний текст Олександра Кониського, письменника і громадського діяча, який, будучи членом Київської міської ради, домагався запровадження у школах вивчення предмета українська мова. Власне, спочатку гімн і призначався для дітей, але незабаром набув популярності у різних верствах населення. У радянські часи твір був під забороною, автора слів затавровано як «українського буржуазного націоналіста». Нині «Молитва за Україну» виконується на урочистих зібраннях, нею завершуються передачі Українського радіо.
Микола Лисенко жив у часи, коли українське слово переслідувалося особливо жорстко. Як зауважував І. Огієнко (митрополит Іларіон), навіть заборонялося під нотами писати українською!
Можна сказати, що Лисенко сам себе творив українцем. Хоч народився він у старокозацькій родині (його предок по батькові Федір Лисенко — гетьманський генеральний суддя, по матері — запорозький козак Булюбаш, зукраїнізований турок), україномовний дух у сім’ї пригасав — скажімо, мати композитора, вихованка Смольного інституту шляхетних дівчат, розмовляла переважно французькою, зате була гарною мамою і прекрасною піаністкою. Малий Миколка полюбив гру на фортепіано, але водночас кохався в українській пісні. Салонне музикування поєдналося з буйною стихією народного мелосу і дало згодом дивовижний плід. У гімназійні роки разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким захопився забороненими поезіями Тараса Шевченка. Згодом тісно спілкувався з представниками прогресивної української інтелігенції і дійшов твердого переконання: знекровлений національний організм треба всіляко відроджувати. І не гаслами, а ділом. Таким ділом стала для нього музика. Він навчався на фортепіанному і композиторському відділеннях найкращої консерваторії Європи — Лейпцизької, а науку оркестрування опанував у Петербурзькій консерваторії під орудою відомого російського композитора Миколи Римського-Корсакова.
Шевченко утвердив українське слово, а Лисенко — національний стиль української класичної музики. Написав 11 опер, творив у різноманітних музичних жанрах — від сюїти і сонати до менуету, вальсу, ноктюрна. Його творчість можна назвати солов’їною піснею в імперській пітьмі. Згадаймо хорову композицію «Вічний революціонер» на слова Івана Франка, «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Туман, туман долиною» на Шевченкові тексти. І досі полонить душу всесвітньо відомий романс «Коли розлучаються двоє» на слова Генріха Гейне у перекладі Лесі Українки і Максима Славинського.
В особі Миколи Лисенка український народ має композитора світової величини. Даремно ми так не по-хазяйськи ставимося до його спадщини — негусто Лисенкової музики в концертних залах і на телебаченні, колоритну постать Миколи Віталійовича давно час відтворити у кінематографі.
А як він любив українську народну пісню, творчість кобзарів (до речі, інколи підписувався псевдонімом «Перебендя»). Записав та видав близько 1500 народних пісень-дум знаменитого Остапа Вересая, організував його концерт у Петербурзі (з присутністю самого царя)…
Сьогодні ми не до кінця усвідомлюємо, що Лисенко майже півстоліття був рушієм національного культурного прогресу. Він об’їздив усю Україну з концертами як піаніст, організовував хори і співочі товариства. Заснував у Києві першу Музично-драматичну школу, знаменитий «Український клуб» очолив товариство «Боян». Його переслідували і арештовували. Він упрягся в громадського плуга і пер його часом надсильно. Сприяв підготовці й виданню першого українського перекладу «Біблії», здійсненого П. Кулішем, І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм.
До нього горнулися люди, дім завжди був повен гостей. У сім’ї Лисенків у свої гімназійні роки виховувався майбутній поет Максим Рильський. Нащадки композитора успадкували безмежну любов до музики. Його праправнук і повний тезко Микола Віталійович Лисенко — музикант і диригент, автор та ведучий щоденної радіопрограми «Православний календар», протодиякон.
6 листопада 1912 р., невдовзі після розгону поліцією «Українського клубу», Микола Віталійович помер від інфаркту. Київ улаштував йому небачений похорон — лише хористів було понад 1200, а стотисячна траурна процесія розтяглася від Володимирського собору до Байкового цвинтаря...
Серед імен, якими пишаються, назавжди залишиться «сонце української музики» — Микола Віталійович Лисенко, який підняв на епохальну висоту музичну культуру українського народу.
Автор: Володимир Бурбан
Джерело: Сільські вісті
|