«Я не збираюся змінювати українське громадянство» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
«Я не збираюся змінювати українське громадянство»
Пасічник Ольга
«Я не збираюся змінювати українське громадянство»
Солістка Варшавської камерної опери Ольга Пасічник — про творчі університети і про те, як стати зіркою за кордоном
14 лютого 2013, четвер
Поширити у Facebook

ОЛЬГА ПАСІЧНИК ВИСТУПАЄ У ДУЕТІ ЗІ СВОЄЮ СЕСТРОЮ НАТАЛЕЮ — ТАЛАНОВИТОЮ ТА ВИЗНАНОЮ У СВІТІ КЛАСИЧНОЇ МУЗИКИ ПІАНІСТКОЮ / ФОТО З САЙТА OLGAPASICHNYK.COMОльга Пасічник понад два десятиліття живе з сім’єю у Варшаві.

Утім, часто Ольга буває там аж... півтора місяця на рік: богемне життя, що складається з репетицій та виступів на найпрестижніших сценах світу (її унікальне сопрано зачаровує публіку), не залишає жодних шансів одомашненню.

Тим сильніше дорожить вона унікальною нагодою побувати в родинному гніздечку, яке тепер перемістилося з Рівного до Острога.

Відкрию секрет: її батько — ректор Національного університету «Острозька академія», Герой України Ігор Пасічник, мама — професор математики того ж університету Ядвіга Пасічник. Саме в давньому Острозі з нею зустрілася журналістка ukurier.gov.ua Інна Омелянчук.

— Олю, ви виросли в сім’ї педагогів, але батьківськими шляхами не пішли. Чому?

— Я не маю прямої відповіді на це запитання. У три з половиною року батьки відвели мене до музичної студії музично-педагогічного факультету Рівненського педінституту — так би мовити, для загального розвитку, як і до студії з англійської. Пізніше, звісно, була музична школа. Моє майбутнє вони пов’язували з викладанням, іноземними мовами, але й гадки не мали, що музика стане моїм шматком хліба, врешті, моєю долею.

Утім, в обох родинах — і в маминій, і в татовій — завжди співали. Дідусь Август, мамин тато, мав професійний кларнет і грав у духовому армійському оркестрі. Мама теж дуже хотіла вчитися в музичній школі, але в незаможній сім’ї було четверо дітей: якщо вчитиметься одна — захочуть інші. Тому свою мрію мама здійснила через нас: спочатку музичну школу закінчила я, а потім — молодша сестра Наталя, нині відома піаністка, яка живе в Швеції. А дідусь Август тоді дав нам перший внесок на фортепіано, яке зайняло ледве не половину нашої кімнати в сімейному гуртожитку...

— Тоді все зрозуміло: музикальність — домінуюча спадкова ознака...

— Вочевидь. Ось наш син Назар, якому вісім років, по суті, виріс у театрах і на концертах, він грає на скрипці й фортепіано й, напевно, дістав генетичну музичну свідомість: має добрий слух, відчуття ритму. Він довго не міг зрозуміти, що не всі люди грають на музичних інструментах і співають, питав: «А на чому грає ця дівчина?» Нам із чоловіком, який, до речі, теж має музичну освіту, довелося довго розтлумачувати йому, що музика — стихія далеко не всіх людей. Однак Назар — представник уже третього музичного покоління Пасічників...

Мені свого часу порадила заінвестувати у свій голос викладачка Надія Сафронова — адже я вступила на музично-педагогічний факультет педагогічного інституту в Рівному. Вона мала воістину неправдоподібну пасію до музики й займалася зі мною щодня. Причому, коли я робила спроби хоч якось їй віддячити, вона говорила: «От колись, як заспіваєш на великій сцені, приїду до тебе на концерт...»

— І приїхала?

— Так. Коли я заспівала в Thйвtre des Champs-Еlysйes у Парижі, Надія Сафронова, яка тепер живе в Москві, приїхала на мій спектакль. Але одразу після закінчення запитала: «То коли завтра робимо урок? Треба дещо підправити»...

— Ваша неабияка вимогливість до себе — від наставників?

— Я вчилася в трьох великих педагогів: Надії Сафронової в Рівному, в Євгенії Мірошниченко в НМАУ та Аліни Боляховської у Варшавській консерваторії. Двох із них уже, на жаль, немає серед нас. Із Євгенією Мірошниченко ми підтримували контакти до останніх днів її життя. Вона так мріяла про камерну оперу в Києві! Але, на жаль, відійшла із цією мрією за вічну межу... А Надії Петрівні я залюбки висилаю свої платівки й отримую від неї листи на 10 — 12 сторінок із розбором польотів: вона — мій рентген, якому цілком довіряю.

А ще є Юра, який пам’ятає мій голос зі студентських років, чує всі нюанси й може їх оцінити. Але мої педагоги ніколи не захвалювали мене, вони радше казали: «Як для тебе — непогано». Це виховало високі вимоги до себе й до тих, із ким працюю. Тому сповна вимагаю від музикантів, і за жодних обставин не даю собі пільгового тарифу в житті. Єдиний шлях бути в артистичній формі — весь час вимагати від себе максимально. І не важливо, де ти співаєш: у маленькому містечку чи в Паризькій опері — публіка скрізь має вуха й серця...

— Чи є у вас улюблені сцени й улюблена публіка?

— Так, є — в Парижі, Гельсінкі, Брюсселі. Душею прикипіла до Варшавської опери, де змолоду перемагала в різноманітних конкурсах і де люди мене просто впізнають на вулицях. Надзвичайна публіка в Швейцарії: освічена музично, вона добре знає, як має звучати той чи інший твір, тому виступати тут дуже відповідально. Унікальне місце у світі — Японія...

Так склалося, що в цій країні століття не було професійної класичної музики. Тож тепер тут звели найкращу залу у світі — Санторі Хол (Токіо, Японія) на 4,5 тисячі місць без штучної акустики. І вона завжди заповнена! Публіка після вистав стояла в черзі з нашими із сестрою дисками з проханням дати автографи. На запитання, де ви їх знайшли, люди казали, що придбали через Інтернет.

— Ви вже згадали про те, що сестра Наталя — відома піаністка, яка живе із сім’єю в Швеції...

— Так, саме в головній офіційній залі Стокгольма Наталка отримала нагороду «Кращий піаніст Швеції» — це в них такий національний рейтинг популярності в різних галузях. Так от, вона була першою представницею іншої національності, яка здобула таке визнання... Ми із задоволенням виступаємо удвох. Коли разом працюємо над творами, відчуваємо, як багато в нас спільного.

Звісно, для мене вона не просто сестра — це, повірте, щось значно більше: акомпанемент походить від слова «компане» — дослівно: їсти разом хліб. От ми його й їмо — маємо спільні платівки з усіма творами Моцарта, Шопена, записали концертні арії Моцарта з бароковим оркестром. А нещодавно удвох півтори години поспіль виконували виключно твори українських авторів у Варшавській опері — то були Дні української культури в Польщі.

— Олю, ви, як і Наталка, також маєте українське громадянство?

— Так. І не збираємося його міняти. Хоча нам часто пропонують це зробити — задля елементарних зручностей, принаймні в оформленні документів для виїзду в інші країни. Адже ми щоразу витрачаємо час на посольства, оплачуємо візи. Особисто я змінила вже одинадцять так званих закордонних паспортів. Звісно, це втомлює. Але я щоразу думаю: а може, моє громадянство зробить щось добре для моєї держави? Люди у світі побачать, що громадянка України має поняття про стилістику, естетику музичних стилів, зрештою, знає кілька мов...

— Кілька — це скільки?

— Вільно розмовляю польською, англійською та французькою, співаю ще й італійською та німецькою, але інтерв’ю ними дати поки що не відважилася.

— Олю, а в Україні ви чомусь виступаєте нечасто?

— Це — окрема й дуже трепетна для мене тема. Україні те, що ми робимо, начебто не потрібно: чомусь старовинна класична музика зійшла тут, сказати б, на маргінес. Немає здорового музичного балансу, немає установки на те, щоб суспільство розуміло: саме класика здатна виховати інтелігента на сьогодні й на завтра. Коли людей годувати лише попсою, це неодмінно призведе до душевної й духовної катастрофи.

Тому дуже шкодую, що Євгенії Мірошниченко не вдалося відкрити в Києві камерну оперу, де, крім українських авторів, звучали б Моцарт, Гендель, Монтеверді... З другого боку, якщо ще немає меценатства в класику, яка може змінити людей зсередини, як-от японців, то ж і сама нація до цього не готова. Хоча... Як мовиться, крапля камінь точить. Минулого року я мала змогу виступати в Національній філармонії в Києві в концерті, яким диригував Кирило Карабиць. У грудні 2011-го ми з Наталкою виступали в Рівному і, не повірите, хвилювалися, наче перед надскладним іспитом — адже більшість тих, хто тебе слухає, ти знаєш особисто... Тобто все може змінитися: шкода лише, що так повільно...


Автор: Інна Омелянчук
Виконавці: Ольга Пасічник
Джерело: Газета "День"



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
120126_607.jpg