Стаття |
|
|
|
|
«Я приїжджав до театру, прив’язував коня і йшов на сцену. Мої однополчани, які сиділи у перших рядах партеру, підтримували мене не плесканням у долоні, а стукотом прикладів гвинтівок об підлогу»
31 березня 2017, п'ятниця
Поширити у Facebook
24 березня великому оперному співаку Івану Козловському, який починав свою творчу кар’єру в Полтаві, виповнилось 117 років від дня народження.
До похилого віку Іван Козловський зберіг ясність розуму і прекрасну фізичну форму. Тільки в 90, за три роки до смерті, став скаржитися близьким на болі в колінних суглобах і виявляв бажання потрапити на прийом до відомого костоправа з Полтавщини Миколи Касьяна. Проте близькі пропускали крізь вуха ці «примхи» старого. «Ну, має ж щось у дев’яносторічної людини вже боліти!» — перешіптувались між собою.
У 74 роки Козловський ще співав арії молодого парубка Петра з опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка», створеної за однойменною п’єсою Івана Котляревського. Його партнерці — заслуженій артистці України, артистці Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя Вірі Волковій — на той час було 36. Однак, незважаючи на солідний вік, Іван Семенович підхопив на руки «Наталку» і поніс її в центр мокрого від дощу футбольного поля стадіону «Колос», де відбувався святковий концерт, присвячений 800-річчю Полтави. Вони обоє пізніше сміялися: «Це запам’яталося людям більше, ніж наш спів...».
«На другому поверсі шикарних апартаментів великого артиста була «таємна» кімната, обвішана іконами»
У моїх руках опинився запис інтерв’ю покійної вже Віри Волкової, яка 17 років виконувала партію Наталки Полтавки в опері Лисенка. Мені її передав колишній власний кореспондент УТ-1 по Полтавській області Микола Страшко. Інтерв’ю записане у 2000 році, до 100-річчя від дня народження великого співака. У розмові з журналістом артистка ділилася своїми враженнями від зустрічей з Іваном Семеновичем. У телеефір пішла не вся розмова, тому наша газета вперше оприлюднить деякі факти з життя видатного тенора, про які згадувала Віра Волкова.
— У мене збереглися фотографії нашого з Іваном Семеновичем виступу на полтавському стадіоні 14 липня 1974 року, якими я дуже дорожу, — розповідала Віра Олексіївна. — Тоді пройшов дощик, трава на полі була мокрою, і раптом він хапає мене на руки і несе. Я перелякалася! «Іване Семеновичу, ви мене зараз упустите!» — прошу його поставити мене на ноги. «Тримайся міцніше за мою шию!» — наказує він мені й не випускає. А глядачі аплодують більше, ніж тоді, коли ми співали!
Після того пам’ятного виступу Іван Семенович просив мого чоловіка: «Віддай мені її. Ти ще молодий і не будеш її берегти так, як я збережу. Я все для неї зроблю! Ти того не зробиш, що зроблю я... ». Мав на увазі, звичайно, мою артистичну кар’єру.
Знайомство «Наталки» і «Петра» відбулося за три роки до цього. У 1971 році колектив артистів Полтавського музично-драматичного театру відправився на гастролі до Москви. У репертуарі трупи була і знаменита опера Миколи Лисенка, яку вони показували в театрі «Моссовета». Полтавці не знали, що серед глядачів присутній і Іван Козловський, який вперше виконав роль Петра дев’ятнадцятирічним юнаком на сцені саме їхнього театру.
«Я нічого не забув із цієї опери», — сказав він, зайшовши за куліси після закінчення вистави, схвильований грою артистів. У ході тієї закулісної розмови виникла ідея зіграти Козловському роль Петра у п’єсі. Дві вистави полтавців за участю видатного тенора відбулись із аншлагами в «Моссовете». А через кілька днів Іван Семенович зробив для Віри Волкової незвичайний подарунок — домовився про додатковий виступ полтавської трупи в Большому театрі. Саме 25 червня, коли виконавиця головної ролі в «Наталці Полтавці» відзначала день народження.
— Я дуже хвилювалася, чи перелетить мій голос через таку велику оркестрову яму в зал, — згадувала Віра Волкова. — Співала, ніби в тумані. А коли закінчила, з ями піднявся фагот, а в ньому — букет фіалочок. Це зворушило мене до сліз.
Святкування дня народження прими полтавського театру завершилося в квартирі Івана Козловського, яка знаходилася поряд із Красною площею, на вулиці Нежданової. Знаменитий співак жив у розкішних апартаментах на два поверхи з дуже високими стелями. Вітальня на першому поверсі була просто неймовірних розмірів, а нагору вели масивні вишукані сходи.
— Іван Семенович усім дозволив оглянути його квартиру, — продовжувала Віра Волкова. — Але в одну кімнату, розташовану на другому поверсі, він нікого не пустив. Крім мене. Це була його «келія». Там стояв великий рояль і тапчанчик, на якому лежали гантелі, еспандери, гирі. А всі стіни були обвішані справжніми іконами. Він їх ховав від сторонніх очей, тому нікого не водив у свою засекречену кімнату.
Навіть будучи відомим артистом, Іван Семенович на великі християнські свята співав у церковному хорі
Відомо, що майбутній радянський оперний і камерний співак, режисер, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат двох Сталінських премій першого ступеня, лауреат Державної Шевченківської премії починав співати в церковному хорі. У вісім років батьки, які проживали в селі Мар’янівка Васильківського повіту Київської губернії, відправили хлопчика на навчання в духовну школу при київському Золотоверхому Михайлівському монастирі, де вже навчався його старший брат Федір. Першим заговорив про те, що єпископство — це не його стезя, учитель музики Івана. Педагог зауважив, що, як тільки його талановитого учня поставили співати на криласі (місце в православній церкві, на якому під час богослужіння перебувають півчі й читці), кількість прихожан у храмі збільшилась. І переконував хлопчика, що його покликання — спів. Пізніше ліричний тенор юного Козловського, який співав у Софійському соборі та Києво-Печерській лаврі, помітили композитор Микола Лисенко («Лисенко мене хлопчиськом по голові гладив», — згадував Іван Семенович) і відомий театральний діяч Опанас Саксаганський, котрі підштовхнули його здобувати музичну освіту.
Втім, існує й інша версія того, як Козловський став оперним співаком. Відповідно до неї, коли в підлітковому віці голос хлопця почав мутувати, йому тимчасово заборонили співати. Але Козловському швидко набридло таке життя, і він втік із бурси. Хотів поїхати на фронт (тоді йшла Перша світова війна), проте якийсь солдат зсадив хлопця із поїзда, і він змушений був повернутися до Києва. Щоб якось вижити, співав по селах. А в 17 років пішов на прослуховування до Київського музично-драматичного інституту.
Так чи інакше Іван Козловський став студентом вокального факультету. Тут його педагогом була Олена Муравйова, яка «відточила» не одну сотню голосів. Але такого, як у Козловського, навіть досвідчений педагог-вокаліст не зустрічала. Його голос ніколи не вирізнявся особливою силою, але завжди звучав вільно, чисто, без найменшого напруження.
До речі, свій талант Козловський успадкував від батька, який чудово співав і грав на віденській гармоніці. А з церковним співом не поривав до кінця своїх днів. Навіть будучи відомим артистом, у великі християнські свята співав у хорі московського храму на Брюсовському Торжку.
Студенту-самородку наука давалася легко, адже у нього був від природи поставлений гарний голос. Втім, тривало це недовго. Уже в 19 років студент Козловський добровільно пішов служити в Робітничо-селянську Червону армію, де по-справжньому розкрився талант майбутнього співака-актора. Сам він так згадував про свій дебют на сцені: «Саме завдяки армії я і став оперним виконавцем. Служити мені випало в 22-й стрілецькій бригаді інженерних військ, яка базувалася в Полтаві. Командував нею колишній царський полковник Чернишов. Він розумівся на музиці й переконав свого комісара Найдьонова: боєць Козловський — унікальне надбання республіки, йому треба співати в опері. Не надто освічений Найдьонов взявся за справу з пролетарською відповідальністю і досить жорстко змушував це «надбання» служити в Полтавському музично-драматичному театрі. Оскільки наша стрілецька бригада стояла за містом, то я їздив у театр на своєму коні. Прив’язував його і йшов на сцену. Звичайно, мене хвилювала та партія, яку я повинен був виконати, але не менше хвилювало тоді й те, який вигляд матиме мій кінь, верхи на якому я проскакаю по Полтаві... Тим більше, що моя поява на коні заспокоювала глядачів, які поспішали в театр: вони не запізняться, адже Фауст ще скакає вулицями міста».
У дні виступів солдата Козловського перші три ряди партера за контрамарками займали його однополчани. Обвішані кулеметними стрічками, з гвинтівками, гранатами в кишенях і цигарками в зубах. Гвинтівки вони ставили біля крісел і, бувало, жартома замахувались гранатами на цивільну публіку. Козловському кричали: «Давай, Івасику! Задай їм усім жару!». Й Івасик задавав, та так, як у Полтаві раніше не чули! А замість того, щоб плескати в долоні, червоноармійці — вчорашні селяни і робітники — часто стукали прикладами гвинтівок об підлогу. Просто по-іншому вони не вміли висловлювати своїх емоцій.
Крім виступів на сцені театру, полтавські артисти часто давали шефські концерти на виїзді, щоб привернути до театрального мистецтва якомога ширшу аудиторію. (Хор тоді в театрі був класичний, акапельний, тобто без музичного супроводу). Виступали з концертами на фабриках, на вокзалах, у колонії для безпритульних, організованій Антоном Макаренком під Полтавою, а також колядували по домівках відомих жителів міста. На все життя Івану Семеновичу запам’яталися колядки у письменника Володимира Короленка. «Заходимо — сидить Короленко, — писав він у книзі «Музика — радість і біль мій». — І ритмічно забиває дерев’яні цвяхи в черевики, які повинні були піти на базар в обмін на борошно. У цей вечір я через його окуляри побачив зволоженість його очей. ...Окуляри збільшили його сльозу. А сльоза була не одна. Значить, це душа з Богом говорила».
У Полтаві знали Козловського як «чоловіка самої Герцик»
З полтавським театром у Івана Семеновича були пов’язані найсвітліші спогади. Саме в ньому артист-початківець вперше заспівав багато партій свого майбутнього оперного репертуару: арію Петра в опері «Наталка Полтавка», а також арії в «Травневій ночі», «Євгенії Онєгіні», «Дубровському», «Фаусті», «Травіаті», «Ріголетто»... На сцені цього театру йому пощастило зустрітися з такими корифеями української сцени, як Опанас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Марія Заньковецька.
Саме в Полтаві Іван Козловський знайшов і своє перше велике кохання. Прима музично-драматичного гуртка при просвітницькому домі імені Миколи Гоголя Олександра Герцик, з якою він, будучи двадцятирічним юнаком, пов’язав свою долю, була на тринадцять років старшою за нього, тому стала йому не лише дружиною, а й наставницею, і матір’ю. Олександра Олексіївна була дуже освіченою, талановитою жінкою і мала багато шанувальників. У Полтаві тоді говорили про Козловського як про «чоловіка самої Герцик». Власних дітей у неї не було, проте після розлучення з другим чоловіком його донька Наталія від першого шлюбу залишилася жити з новим обранцем своєї мачухи.
«Герцики жили бідно, але у них завжди збиралися актори, тут постійно вирувало творче життя, — згадувала Наталія. — На Різдво їх, як правило, запрошували в собор, де вони співали колядки, а Козловський був солістом. Уся сім’я, знайомі, друзі разом у тріскучий мороз, по коліна в снігу, поспішали до собору, щоб слухати голос Козловського».
Кинувши улюблену роботу, Олександра Олексіївна поїхала з молодим чоловіком спочатку до Харкова, куди після демобілізації запросили Івана Семеновича працювати в оперний театр, звідти — у Куйбишев, а далі — у Москву. Однак прижитися в Першопрестольній актриса Герцик не змогла. У той час як зірка Козловського сходила (у 26 років його взяли солістом у Большой театр), кар’єра його дружини котилася до заходу. Її життя минало в господарських клопотах, тим паче, що, як і більшість творчих людей, Іван Семенович був позбавлений практичної жилки, і за ним потрібен був догляд.
Вдячний Козловський називав Олександру «ідеальною дружиною». І дуже страждав, що, покохавши іншу, завдає їй болю. Три роки він розривався між двома жінками і врешті-решт був добровільно відпущений дружиною, яка втомилася робити вигляд, ніби вона нічого не помічає. На те, щоб оформити розлучення, пішло ще кілька років, до того часу в Козловського народилися вже дві доньки.
Незабаром після Другої світової війни Олександра Олексіївна після 25 років непростого життя з великим співаком повернулася до Полтави, оселившись у будинку на вулиці Панянки, 7, який вони колись купили разом. Цей скромний будинок стоїть досі, хоча і перебудований новими господарями. До кінця життя Олександри Герцик Іван Семенович поважав її і цінував, підтримував матеріально. Вона теж завжди з великою повагою говорила про нього.
У свій останній приїзд до Полтави в 1974 році Козловський поклав на її могилу квіти...
Фото з архіву Миколи Страшка
Автор: Ганна Волкова
Джерело: Вечірня Полтава
|