| Стаття |
|
|
|
|
Марко Р.Стех: Творчість Василя Барвінського виявилася могутнішою від кремлівського диктату
21 липня 2018, субота
Поширити у Facebook
Французький композитор Клод Дебюссі, найвідоміший майстер імпресіонізму в музиці, заперечував класичний примат раціоналізму в композиції. Він уважав, що музика мусить сприйматися слухачем без думок про абстрактні ідеї та хитрощі композиторської техніки. Любив казати, що люди перестали прислухатися до гомону природи навколо нас. А такою має бути музика. Бо музика – це вільне мистецтво відкритого повітря, мистецтво, співмірне з природними стихіями: вітром, небом, морем...
Як і малярство, імпресіоністична музика мала виразити не інтелектуальні ідеї, а почуття, настрої, інтуїтивні враження, яких не вміємо назвати. Глибокі, не затемнені раціональною думкою рівні зв’язку людини з природою, іншими істотами, космосом. Але в українській музиці імпресіонізм ніколи не оформився у самодостатній напрям. Бо якщо імпресіонізм був бунтом проти канонізованих законів композиції, то в колоніальній культурі України композиторам не було проти чого бунтувати.
Розвиток національної традиції, зокрема, в інструментальній музиці, був паралізований, і кращих українських творців автоматично вносили в імперську культуру як російських. На противагу цьому, Микола Лисенко і його учні визначали себе як композиторів українських, свідомо обмежившись до творення традиційних композицій на основі народних пісень і мелодій.
Тож імпресіоністичний бунт українського композитора був би бунтом проти себе і своєї приналежності до рідної традиції. А проте імпресіонізм мав глибокий вплив на українську музику. Бо і відчуття музики як природної стихії, вільного мистецтва, співмірного з вітром, небом і морем, органічно споріднене з духом нашої культури, тісно пов’язаної з природою. Лише розвинувся імпресіонізм в Україні своєрідно, не як бунт, а майже навпаки: злившись з народною традицією у стилі неофольклоризму.
Серед багатьох українських музикознавців досі панує хибне переконання, ніби першим імпресіоністичним твором в український музиці була скомпонована у 20-х рр. «Пісня для фортепіано» Левка Ревуцького. Утім хоча естетика імпресіонізму дуже важлива у творчості Ревуцького, і він майстерно поєднав її з народним мелосом в епохальних для нашої музики творах на зразок Другої симфонії, він однак не був першим українським композитором, який здійснив такий синтез.
Першим, понад десять років раніше, зробив це композитор з Галичини, видатний та досі недооцінений класик нашої музики ХХ століття Василь Барвінський. Перед Першою війною він навчався в Празі у класі Вітезслава Новака, якого називали чеським імпресіоністом, і в ранньому періоді творчості Барвінський написав низку фортепіанних і вокальних творів в імпресіоністичному стилі. Однак він вирішив не обмежитися імпресіонізмом, а, черпаючи з різних модерних течій, поєднати їх з багатством народної музичної традиції у бажанні створити модерний національний стиль української музики. Зрештою, таким був дух часу в Центральній Європі. І Леош Яначек у Чехії, і Беля Барток в Угорщині, і дуже близький Барвінському, народжений і вихований в Україні поляк Кароль Шимановський, – усі вони ішли шляхом творення модерних стилів на основі народного мелосу.
Цей процес згодом розвинувся теж і в підросійській Україні, саме в творчості блискуче талановитого Левка Ревуцького. Обидва великі композитори зустрілися в другій половині 20-х рр і між ними виникла щира довголітня дружба. Дарма, що їхні долі виявилися вельми складними. А особливо доля Барвінського. Після приєднання Західної України до СССР у 45 році цього майстра композиції, концертного піаніста, теоретика музики та директора Інституту ім. Лисенка у Львові без підстав арештують радянські енкведисти і засуджують разом з дружиною Наталією на 10 років концтаборів. Це похилого віку супружжя ледве пережило важкі роки ув’язнення. Але НКВД того не було досить. На подвір’ї Львівської консерваторії вони спалюють архів та невидані партитури Барвінського, знищивши за кілька хвилин багатолітній творчий доробок. А після повернення Барвінського з заслання, влада забороняє публікацію і виконання його творів, намагаючись викреслити творчість цього майстра з історії української культури.
А проте, навіть такими жорстокими методами їм не вдалося зламати лагідного за вдачею і життєрадісного Василя Барвінського. Він до кінця життя продовжує писати нові твори та відтворювати з пам’яті те, що було знищене. І немов на підтвердження відомої сентенції, що, мовляв, «рукописи не горять», більшість знищених партійними апаратчиками творів Барвінського вдалося розшукати, як правило, за кордоном, зусиллями еміграційних діячів музичної культури. Приміром, у 90-х рр. піаніст Роман Савицький молодший після мало не детективних розшуків віднайшов у далекій Аргентині чудом збережену там партитуру фортепіанного концерту Барвінського. І, на щастя, спадщина Барвінського починає займати належне місце в Україні. Особливо завдяки праці музикологів під проводом Володимира Грабовського, які розшукують і видають наукову і публіцистичну спадщину Барвінського, видавши уже чотири присвячені йому книжки. Твори майстра щораз частіше виконують піаністи і камерні ансамблі, а відтак, парадоксально, – лагідна і нібито беззахисна культурна творчість знову виявляється могутнішою від брутальної сили диктаторів.
Автор: Марко Стех
Джерело: Zik
|