Ірина Френкель: «Радію тому, чого я… не досягла» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Ірина Френкель: «Радію тому, чого я… не досягла»
Ірина Френкель: «Радію тому, чого я… не досягла»
9 грудня 2017, субота
Поширити у Facebook

Ірина Френкель, начальник управління культури Вінницької міської ради.



Народилася у рік Півня під сузір’ям Тельця у місті Северодвинську Архангельської області в сім’ї фізика-ядерника.

Закінчила Ордена Леніна Петрозаводську філію Ленінградської консерваторії імені Миколи Римського-Корсакова за спеціальностями: соліст, артист оркестру, викладач класу скрипки.

У 27 років стала наймолодшою артисткою, яка отримала почесне звання «Заслужена артистка України». Це досягнення подолала лише Ані Лорак у 1999, яка отримала це звання у 19 років.

Організовує музичні фестивалі, зокрема джазові, за що в колі джазових музикантів її називають «Мама-Джаз».

Навчається в університеті Donau Uni (Австрія), здобуваючи науковий ступінь.

Добре водить машину, не боїться швидкості. Любить плавати (другий дорослий розряд) і кататися на лижах. Володіє німецькою й англійською мовами.

Найбільш вдалим проектом свого життя вважає доньку Олександру.

– Ірино Володимирівно, що визначило ваш музичний шлях у житті?

– Усе дуже прозаїчно. Музична школа була через дорогу від будинку, де ми жили. Для мене навчання розпочалося у п’ять років.

– Ви були самостійною дитиною?

– Батьки казали, що дуже самостійною. Читати я почала приблизно у три роки, причому навчилася сама, і батьки дізналися про це від вихователів дитячого садочка. Вихователі думали, що я просто знаю казки напам’ять, але потім виявили, що я дійсно вмію читати, про що радісно повідомили батькам. Батьки в той час були ще студентами, постійно щось читали, а я періодично підходила до них і запитувала: «А яка це буква?». А складати букви у слова я навчилася самостійно. Взагалі вчилася я завжди легко і відмінно, батьки з моїм навчанням клопоту не мали.

– До завершення навчання в університеті ще багато часу?

– Я на фінішній прямій. Беру участь у Європейському проекті з арт-менеджменту. Здобуваю освіту в університеті, в якому навчаються люди вже з вищою освітою і які прагнуть здобуття наукового ступеня у певних галузях (мистецтво, менеджмент та економіка). Це Дунайський університет в Австрії. Навчання в університеті не просто дало мені можливість піднятися на сходинку вище – завдяки спілкуванню з професорами навчального закладу та студентами з різних країн світу змінилось і моє світосприйняття, воно стало більш філософським, адже це щось інше…

– Але ж ви повертаєтеся до нашої дійсності! Як ви її сприймаєте після казкового Відня?

– Нормально. Я нічого не порівнюю. Вони живуть так, а ми – по-іншому. Я повертаюся додому, бачу рідні обличчя, чую рідну мову… Намагаюсь привнести щось європейське в українське життя. Якщо ми змінюватимемося самі, зможемо щось змінити і навколо себе.

– Чим відрізняється діяльність наших закладів від закладів культури Західної Європи?

– Уся культура Європи перебуває майже на госпрозрахунку. Максимально можлива дотація – до 50 % від потреби. Музичні школи, наприклад, фінансуються з бюджету на 30 %. Там налагоджений менеджмент, розвинута система залучення позабюджетних коштів, тому такий рівень фінансування нікого не лякає. А наша культура звикла стояти з простягнутою рукою. Але ми мусимо змінюватись, щоб вижити. І ми це робимо. Заклади та підприємства культури нашого міста з початку року заробили понад 2 млн грн. Такого ніколи не було. Адже в умовах кризи це дуже важливо. Виживає той, хто сильніший, а діячі культури і мистецтва – сильні люди, просто не треба чекати, що хтось буде щось за тебе робити. Західний музикант завжди готовий до того, що йому можуть зателефонувати і сказати, що сьогодні захворіла співачка, і ви повинні виконати партію, наприклад, «Кармен»… А наш музикант чекає, коли його запросять, тільки після цього він готовий вивчити певну роль. У цьому різниця підходів до роботи. Наша молода генерація в культурі вже по-іншому ставиться до всіх цих процесів.

У західній культурі дуже багато волонтерства, яке у нас тільки в стадії зародження. Власне не тільки в культурі, а й у соціальній сфері. Люди-волонтери люблять своє місто, справу, якою займаються, а звідси – доброзичлива аура суспільства.

– Яким ви бачите волонтерство у нашій культурі?

– Не треба винаходити велосипед. Можна взяти приклад з інших. Скажімо, духовий оркестр щороку в один з вихідних днів безкоштовно влаштовує свято в парку. Але там же влаштовується святкова торгівля, і люди, купуючи їжу, напої, сувеніри, допомагають зібрати певну суму грошей для підтримки, наприклад, музичної школи, лікарні чи іншого закладу. Щось подібне відбувається в багатьох європейських містечках. Люди звикають до таких свят, планують певні суми на свої розваги і в такий спосіб беруть участь у благодійних заходах. Але все це врегульовано відповідною законодавчою базою, якої у нас, на жаль, немає. У нас взагалі немає закону про меценатство. А головне – у нас немає закону про культуру.

– Як ви потрапили з російської півночі до Вінниці?

– Завдяки заміжжю.

– Розкажіть про сім’ю.

– Про особисте життя розповідати не люблю – на те воно й особисте, але з упевненістю можу сказати, що найбільш вдалий проект мого життя – це моя дочка Олександра. Їй 15 років, вона навчається в Німеччині, чудово грає на скрипці. Вступила на підготовчі курси Штутгартської консерваторії, грає у міжнародному симфонічному молодіжному оркестрі. Вільно володіє кількома мовами, ще двома – цілком пристойно розмовляє. Це людина нової формації, яка легко сприймає все нове.

– Ви і дочка живете в різних країнах. Це непросто витримати?

– Сучасні технічні можливості дозволяють при цьому спілкуватися щодня і практично необмежено. Але якщо відверто, то важко. Дочці потрібна мама, а мамі – дочка. Звичайно, при першій же можливості ми й зустрічаємося.

– Дочка пов’язує своє майбутнє теж з музикою?

– Не тільки. Вона збирається не тільки удосконалюватися в музиці, а й вивчати юриспруденцію, як не дивно. Це її вибір, і я його поважаю. Я дуже рада, що вона вміє приймати самостійні рішення.

– А де вона збирається жити?

– Життя покаже. Але мені приємно, що вона не втрачає зв’язку з традиціями рідної землі, хоч багато років навчається за кордоном. Цього року, 8 травня, телефонує мені і перепитує, як пекти якийсь пиріг. Я поцікавилася, з якої нагоди, а вона відповіла: завтра 9 Травня, а наш дідусь воював, от я й хочу спекти йому святковий пиріг. Мене це приємно вразило. Я пишаюся тим, що вона поважає і нашу історію, і заслуги дідуся.

– Ви завжди хотіли займатися тільки музикою чи уявляли себе в іншій професії?


– У 15 років я мусила зробити складний вибір. Як дочка фізика-ядерника в школі я любила фізику, перемагала в олімпіадах. Вибір я мусила зробити між музичним училищем і фізико-математичною гімназією. Батько був упевнений, що я оберу фізику. Але я обрала музику.

– І як він оцінював ваш вибір?

– Він поважав моє рішення і тривалий час не заводив розмову на цю тему. І через багато років, коли в мене вже була дочка (їй було вже років 5), запитав: «Скажи, ти не шкодуєш?». Я відповіла, що ні. І ми ніколи більше до цієї теми не поверталися.

– Вам доводиться часто подорожувати. Це не втомлює?

– Ні. Я люблю подорожі з дитинства. Мій туризм на 100 % пов’язаний з культурою. Власне, це не зовсім туризм, частіше це ділові поїздки – на фестивалі, конференції тощо. Мене завжди вабили подорожі як засіб пізнання світу. Одного разу ми з моєю найкращою подругою (доля закинула її тепер до Арабських Еміратів) самі поїхали до Ленінграда. Точніше, туди їхала група з нашого класу, але ми хотіли подорожувати самостійно. Нам вже було по 16 років, і ми мали паспорти. Було розроблено план, як їхати спочатку до Пітера, потім до Риги та до Таллінна. Ми ще не раз подорожували разом. Потім разом вступили до консерваторії. А зараз всі мої подорожі пов’язані з професійною діяльністю. Якщо є нагода відпочити, я їду в гори. Я закохана в них. Як казав один з моїх найулюбленіших поетів, актор, співак та композитор Володимир Висоцький, «Лучше гор могут быть только горы…». Мені подобається підніматися фунікулером крізь хмари назустріч сонцю. Як і в житті, завжди після темної настає світла смуга.

– А ви не хотіли виїхати з України назавжди?

– Ні. Мені подобається Україна, зокрема Вінниця. Подобається, як вона останнім часом змінюється на краще. Я тривалий час працювала за контрактом у Німеччині, і коли приїздила, щоразу бачила зміни, які мене вражали. Будівництво, реконструкція вулиць… Обличчя міста змінювалось на очах. У 2006 мені сказали, що у Вінниці новий енергійний мер – наймолодший в Україні. Міський голова у 28 років! Це дуже вразило.

– Що ви робили в Німеччині?

– Спочатку я працювала як артистка оркестру. Було дуже важко – конвеєр. Тому я почала шукати іншу роботу і підписала сольний контракт, який давав мені більшу свободу. Це було необхідно, оскільки я організовувала джазові фестивалі, фестивалі сучасної музики, а поєднувати це з роботою в оркестрі було майже неможливо. Але цей конвеєр навчив мене працювати багато і цілеспрямовано, пристосовуватися до різних умов. Вражали німецька педантичність і вміння планувати творчу роботу, те, що на думку багатьох музикантів України, вважається взагалі неможливим. За тиждень – 40 годин репетицій, три концерти, три різні диригенти і три різні програми. Дуже важко – у перші шість місяців схудла, перешивала увесь свій концертний одяг.

– Коли ви започаткували джазовий фестиваль?

– Фестиваль розпочав своє життя у 1996 році. Але ідеї з’явилися раніше. Ще коли я навчалася в музичному училищі, відвідувала напівофіційні джазові фестивалі. Це був ковток свободи, адже тоді в Союзі до джазу ставилися, м’яко кажучи, не дуже прихильно. Пізніше моїм однокурсником у консерваторії був Андрій Кондаков – нині відомий джазовий піаніст. Він заразив мене «бацилою» джазу. Вже, коли я працювала у Вінниці на посаді заступника директора філармонії з творчих питань, зірки зійшлися так, що у квітні 1996 року зустрілися музиканти Юрій Шепета, Макс Гладецький, режисер (нині директор фестивалю) Павло Третьяков і я. І от ми вирішили, що Вінниці не вистачає джазу. І Союзу немає, і свобода є, а чогось не вистачає… Виявилося, що у мене є однодумці, і ми почали втілювати ідею фестивалю у життя. І на другому фестивалі зустрілися з Андрієм. І я зрештою зрозуміла, що нікуди від цього не подінуся, і почала професійно займатися організацією не лише джазових, а й взагалі культурологічних проектів.

– А ваше навчання за кордоном привнесло в це щось нове?

– Наука допомагає мені, а я – науці. Наукова робота, над якою працюю, пов’язана зі спонсорством музичних фестивалів. У ній я показую, як ми у Вінниці, не маючи теоретичної бази, досягли практично того ж, що й організатори, які професійно вивчали менеджмент. Я поставила на один рівень спеціальну освіту й інтуїцію. Здійснила порівнювальний аналіз фаз розвитку спонсорства у Європі й у нас. Також у моїй роботі вперше проведено аналіз спонсорства як виробничого процесу, який має завдання продажу продукту, в даному випадку культурного продукту. Шлях, який спонсорство в Європі проходило за півстоліття, у нас пройдено за десяток років. Ми, звичайно, не досягли ще того рівня, але рухаємося семимильними кроками і у правильному напрямку.

– Незнання мов не гальмувало процес?

– Ще й як гальмувало! Були випадки, коли перекладачі просто ігнорували якісь нюанси, а ми мали потім непорозуміння, які переростали в дипломатичні проблеми. І тоді я сказала собі, що мови треба вивчати.

– Ви робили це на курсах чи самостійно?

– Самостійно, хоч не всі в це вірять. Мені подобається вислів: «Іноземну мову неможливо вивчити. До неї можна тільки звикнути». Швидкість звикання залежить від тебе самого. Тому я створила штучне мовне середовище. Дивилася фільми, читала книжки, іноді нічого не розуміючи. Дві години щодня – на вправи, година – на читання, година – на фільми. Це що стосується англійської. Німецьку вивчала на курсах ЄШКО. Знаходила час на заняття щодня, точніше – щоночі. А на певному етапі (зірки так зійшлися), я закінчила Гумбольдт-Інститут, склала іспит та отримала Сертифікат «Deutsch». Поклала сертифікат і вирішила, що колись згодиться. Я не ставила собі за мету продовжувати навчання за кордоном. Час плинув, я працювала. Грала концерти у Європі, фестивалі організовувала, з музикантами спілкувалася... У пошуках інформації в Інтернеті про сучасну музику Австрії наткнулася на оголошення: «Якщо у вас є вища музична освіта та Сертифікат «Deutsch», власні культурологічні проекти, яким не менше п’яти років, ця інформація для вас». Розмірковуючи, я вирішила, що у мене є все для цього необхідне, і… відправила документи. Минуло 7 місяців. Про відправлені документи я навіть забула. За цей час дала згоду працювати на посаді начальника управління культури. І ось надійшло повідомлення, що мої документи пройшли і мені треба написати роботу на одну з трьох заданих тем. Я обрала тему і тиждень розмірковувала: писати чи не писати? Через тиждень вирішила: писати, адже є ще чотири дні. Але робота стосувалася менеджменту, якого в культурі України практично ще не було. І все ж написала, відправила. А потім отримала запрошення на співбесіду. Приїхала. Витримала спеціальну співбесіду. У мене, крім іншого, запитали, чи маю я час читати? Я відповіла, що взагалі багато читаю. Але тільки тепер я зрозуміла, що означає ЧИТАТИ. Через три тижні я отримала розклад своїх занять на два роки.

– І як ви розриваєтеся між роботою і навчанням?

– Я пообіцяла міському голові, що все буду встигати. Намагаюся. Сучасні засоби зв’язку дозволяють вирішувати багато проблем на відстані. Відверто кажучи, дві сесії пропустила за час навчання. Потім наздоганяла індивідуально. Там ставляться до цього з повагою.
Але поєднувати – важко. Я майже не дивлюся телевізор, хіба що новини. Читаю багато, але наукову літературу з економіки, юриспруденції та менеджменту. Вже два роки мрію прочитати книжку про кохання... Я дуже люблю плести і добре це вмію, але часу не вистачає.

– А що у ваших планах? Ви не збираєтеся «зав’язати» з навчанням?

Я захищусь, і далі буду писати докторську. Треба вчитися постійно. Я бачу, як ставляться до навчання в Європі. І це все міфи, що їхня освіта слабша за нашу. Вона просто інша і міцно пов’язана із життям. Мабуть, напишу підручник з арт-менеджменту, бо в Україні такого немає.
У мене є мрія: хочу вивчити китайську мову. Адже китайці заполонили значну частину культурного ринку світу. І взагалі я радію тому, чого я ще не досягла, адже попереду – життя.

– За сценою сумуєте?

– Дуже. Хочу знову почати грати. До речі, я в Німеччині сама опанувала гру на органі, склала іспит. Навіть концерти російської органної музики там влаштовувала. Коли буваю на сесії, граю на органі.

– Ваш улюблений композитор?

– Вольфганг Моцарт. Я відкрила його для себе по-іншому – як взірець менеджера в мистецтві. Це геній не тільки в музиці, а й у менеджменті. Інша справа, що заробленими грішми він розпоряджався по-своєму: програвав, пропивав. Адже це було його право. Його життя було коротким, але дуже яскравим. Але це вже окрема історія…



Джерело: Вінницька газета



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine