Віктор Рудь: «Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Віктор Рудь: «Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох»
Віктор Рудь: «Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох»
9 квітня, понеділок

Його ім’я вже близько 10 років на одних афішах із найвідомішими представниками сучасного оперного світу, як-от диригенти Кент Наґано, Даніель Баренбойм та Сімона Янґ, режисери Дмітрій Черняков, Петер Конвічний, Гаррі Купфер, Віллі Деккер та Крістофер Лой.



Маючи професійні успіхи на Заході, баритон Вік­тор Рудь нарешті починає заявляти про себе і в Україні: за останні кілька сезонів у співака, який колись планував присвятити себе хоровому диригуванню, відбулося кілька важливих дебютів на батьківщині.

Свого часу ти готувався до кар’єри диригента. Така ґрунтовна музична професія зараз допомагає тобі в кар’єрі співака?

— Так, вона мені надзвичайно допомагає, дає мені можливість дивитися на твори, які я виконую, з найширшого кута. Ти дуже правильно використала слово «ґрунтовна». Диригентська професія потребує фундаментального підходу, і водночас диригентська освіта є тим ґрунтом, який підтримує мене, коли я вибудовую свої ролі в розгорнутому контексті творів, за які беруся. Пишаюся навчанням у своїй першій, диригентській альма-матер — Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського в професора Олега Тимошенка, дипломом магістра з відзнакою. До того ж мав честь три роки бути художнім керівником Народної академічної хорової капели НТУУ КПІ. Отже, коли після навчання в НМАУ й досвіду диригування хором КПІ навчався вокалу в Королівській музичній академії в Лондоні, то вже твердо стояв на тому самому музичному ґрунті освіти та досвіду, який здобув у рідному місті.

Як сталося, що з хорового диригування ти перейшов до сольного оперного співу?

— Одного дня мій друг і одногрупник Павло Москаленко, хоровий диригент із НМАУ, прекрасний тенор, прослуховувався в легендарного баритона Миколи Кондратюка, тоді завідувача вокальної кафедри НМАУ, на можливість факультативно займатися сольним співом паралельно з нашим основним фахом — хоровим диригуванням. Я чекав його в коридорі, і коли він вийшов, ми обоє зраділи відмінній оцінці, яку дав Микола Кіндратович голосу Павла. І раптом товариш сказав: «Вікторе, давай і ти!» — і буквально заштовхав мене до класу. Комісія спитала мене, що я хотів би заспівати. Привітався, сказав, що я студент-диригент і прослуховуватися насправді не планував.

Зрозумівши експромтність моменту, всі засміялися, і раптом Кондратюк особисто сів за рояль і сказав: «Оскільки нот немає, заспівай простий вокаліз без слів, а я тобі акомпануватиму». Через хвилину маестро вигукнув: «Ти диригент, але ти станеш і оперним співаком». Важко передати словами ті відчуття. Я любив диригування, свою роботу на посаді художнього керівника хору КПІ. Водночас розумів, що розвивати свої вокальні здібності — це не лише потенційна можливість розширити музичні горизонти, а й моя відповідальність. Час показав, що Микола Кіндратович мав рацію і щодо мене, і щодо Павла Москаленка.

Ти був учасником оперної студії Німецької державної опери. Свої студії має й багато інших театрів світу. Чим є оперна студія при театрі й що вона дає кар’єрі вокаліста?

— Учасник оперної студії зазвичай є штатним солістом театру, молодим професіоналом, який виходить на сцену разом із провідними виконавцями, виконує менші ролі (хоча інколи й головні) та цілковито занурений у театральне життя. Крок від музичного вишу до соліста в студії дуже великий, це перехід від «оперного юнацтва» до «дорослого життя». Буває, що людина за кілька місяців проходить шлях від випускного концерту в консерваторії до прем’єри та фінальних аплодисментів на одній сцені зі світовими оперними зірками. Звичайно, такі казкові історії трапляються нечасто. Здебільшого шлях складніший, але в будь-якому разі оперна студія як явище є надзвичайно корисним інститутом. Нерідко студії роблять власні постановки на малих сценах театрів, де співаки отримують уже головні ролі, до них із майстер-класами запрошують відомих солістів. Але найважливіше, на мою думку, те, що учасник студії занурюється в атмосферу театру: на великій сцені, у гримерці, на репетиції, навіть у перерві в театральному кафе.

У нинішньому сезоні в тебе багато речиталів у найрізноманітніших залах — від Національної філармонії України до Музею мистецтва та ремесла в Гамбурзі. Чим для тебе цікава форма публічного виступу? За яким принципом складаєш свої програми? Хто твої партнери по сцені?

— Така форма виступу дає свободу в створенні його драматургії, у підборі програми. Я часто сам веду свої концерти, розповідаю публіці про твори, які виконуються. Таке багатопланове спілкування з публікою для мене найприродніше, хоча я не відкидаю й інших форматів речиталів, залюбки експериментую. Коли готуюся до таких концертів, індивідуально підход­жу до кожного виступу, враховуючи, що в кожній країні, місті, концертному залі є своя специфіка, своя публіка. Обов’язково хочу щоразу дати слухачеві щось нове, свіже, незвичне. Окремою і важливою причиною моєї любові до речиталів є бажання презентувати у світі Україну, її культуру, музику, зокрема через українську пісню. Намагаюся якомога більше співати рідною мовою і завжди включаю такі твори в програми своїх концертів, коли це можливо. Водночас дуже люблю німецький лід, французьку мелоді, італійські композиціоні да камера, англійський пісенний репертуар, яким зацікавився, коли навчався у Великій Британії, твори іншими мовами. Надзвичайно важливим елементом для камерних сольних концертів є акомпаніатор (з інструментів це може бути фортепіано, арфа, лютня, бандура, гітара, теорба тощо). Його роль, на мою думку, дуже вагома. Він не просто «підіграє» солістові.

Це справді партнер, у тісній співпраці з яким, в уважному діа­лозі, умінні слухати одне одного, у музичному та людському взаєморозумінні народжуються пісня, цикл пісень, вечір музики. Мені дуже пощастило виступати разом із найкращими акомпаніаторами, справжніми маестро. Окрім виступів у камерному форматі я ще співаю в супроводі симфонічних оркестрів. Скоро в берлінській Штаатсопері виконуватиму «Пісні мандрівного підмайстра» Ґустава Малера з берлінською штатскапелою, художнім керівником якої є легендарний Даніель Баренбойм. Концерти для мене є дуже значущою складовою художнього життя. На оперній сцені глядачі бачать мене як веселого цирульника, капризного графа, вірного брата або закоханого художника. А на концертах я постаю в трохи іншому амплуа — радше як людина, яка розповідає про згаданих вище персонажів, протягом цілого вечора періодично перевтілю­ючись у них.

У жовтні ти дебютував в опері «Повернення Улісса на батьківщину» Монтеверді. У чому для тебе унікальність барокової музики?

— Дебют в опері Монтеверді був для мене справді радісною подією. Я дуже люблю його музику, стиль. Цього італійського композитора взагалі можна назвати батьком опери. Принцип його музичної мови — речитар кантандо — це фундамент, на якому побудований музичний театр. Техніку виконання творів Монтеверді можна успішно застосовувати й до вокальної музики пізніших епох. В операх і мадригалах цього композитора багато ролей, які підходять під мій тип голосу і які я мрію виконати. Також люблю іншого композитора пізнішого бароко — Ґеорґа Фрідіха Генделя. У Гамбурзі, його рідному місті, виконував головну роль Фернандо в його найпершій опері «Альміра», написаній саме для цього театру. Одна з моїх найулюбленіших ролей французького бароко — Орест в опері Глюка «Іфігенія в Тавриді». Італійське, німецьке, французьке бароко різняться мовою, формою, драматургією, орнаментами, мелодикою. Взагалі цей період у музиці — цілий світ, помітне місце в якому посідає, до речі, й українське мистецтво.

Які твори українського бароко тобі найближчі?

— Дуже люблю романси того періоду, пісні Григорія Сковороди. Ранні періоди творчості Максима Березовського, Дмитра Бортнянського теж відносять до бароко, як диригенту-хоровику за освітою мені близькі їхні хорові твори. Теоретик і композитор Микола Дилецький — велика постать тієї доби. Українські камерні твори того періоду вже включаю до своїх концертів. Було б чудово в майбутньому виконати барокову оперу.

Ти доволі часто задіяний у сучасній опері. Із чого це почалося? Які якості потрібні вокалістові для того, щоб виконувати партію в сучасній опері?

— Перший досвід був ще в мої студентські роки в Королівській музичній академії в Лондоні, коли співав оперу Джудіт Уїр. Було цікаво виконувати твір, записів якого ще не існує, щодо якого немає стереотипів і який ми всі разом включно з композиторкою пізнавали й оживляли. На мою думку, головна якість, необхідна для виконання сучасної музики, і це стосується не лише співаків, а й слухачів, — відкритість і готовність до чогось нового. Для розучування партій, якщо музика атональна, потрібно трохи більше часу. Сучасна музика дуже різна. Все залежить від якості твору. Мені пощастило виконувати дуже класні сучасні твори Дьордя Ліґеті, Аріберта Райманна, Бретта Діна. До 30-х роковин чорнобильської катастрофи я співав у Гамбурзі на світовій прем’єрі «Тихого моря» Тошіо Госокави, у якому йдеться про цунамі й трагедію на атомній станції «Фукусіма». Скоро виконуватиму головну партію Віктора Франкенштейна у світовій прем’єрі опери «Франкен­штейн» Яна Дворжака. Композитор написав цей твір з урахуванням характеристик мого голосу, мого стилю виконання. Його музика й драматургія неймовірно красиві та цікаві. А підготовча робота з паном Дворжаком, диригентом та учасниками проекту дуже захоплива.

Ти співав у сучасній опері й в Україні: у «Лімбі» Стефано Джервазоні, проекті агентства «Ухо» для Національної опери України. Які твої враження від цієї події? Наскільки важливим є виконання сучасного оперного твору саме на сцені Національної опери?

— «Лімб» — унікальна подія в культурному житті нашої держави, якщо не помиляюся, це взагалі перша постановка сучасної опери на великій сцені в Україні. Я дуже щасливий, що того історичного вечора мені випало бути на сцені НОУ й виконувати одну з головних ролей. У залі не було жодного вільного місця, публіка прий­мала дуже тепло. «Лімб» — чудовий, багатогранний твір прекрасного композитора Стефано Джервазоні. Оркестрував київський ансамбль «Ухо». Диригував того вечора його керівник Луїджі Ґаджеро, феноменальний сучасний музикант. Алла Загайкевич, видатна українська композиторка, вела наживо партію електронної музики. Надзвичайно вдала, цікава режисура Каті Лібкінд, а курирувала проект Олександра Андрусик, талановита не лише як організатор, а й як творча особистість. Колеги на сцені й поза нею, співаки й актори, переважно молодь, — усі були на висоті. Сучасна опера, як і бароко, класицизм, романтизм тощо, мені здається, мала б бути представлена в усіх театрах, не лише українських. Є чимало геніальних опер, написаних останніми роками або тих, що пишуться просто зараз. Чудова музика, цікаві історії. Я впевнений, що в хорошому виконанні й класних постановках ці твори матимуть успіх і їх добре сприйматиме публіка.

Чим для тебе є твої виступи на батьківщині?

— Я дуже сумую за Україною, за Києвом. Навіть просто приватний приїзд на рідну землю — велика радість. А ще й виступ удома — радість подвійна. Останнім часом відбулася низка моїх дебютів в Україні. Все почалося з того, що в Гамбурзі я співав в опері «Мадам Баттерфляй», постановкою якої диригував наша українська зірка маестро Кирило Карабиць. Він запросив мене взяти участь у концерті в Палаці «Україна» у Києві, присвяченому музиці його батька, знаменитого композитора Івана Карабиця. Потім уже згадуваний «Лімб», який був моїм професійним дорослим оперним дебютом в Україні. Я недарма сказав саме «професійний дорослий оперний дебют», бо коли був ще студентом-диригентом, мені випало виконати роль Апостола Петра в сценічній постановці «Пристрастей за Матвієм» Баха на сцені НОУ. А оперний дебют узагалі відбувся в 13-річному віці, коли я дискантом виконував роль Амаля в різдвяній опері «Амаль та нічні гості» Джан-Карло Менотті. Тоді, у 1990-х, стояв на одній сцені з такими грандами української опери, як Лідія Бичкова, Володимир Тутченко, Микола Коваль, Станіслав Павленко. Диригував Роджер Макмерін. А нещодавно, під час Тижнів Німеччини в Україні, святкував свій дебют на сцені Національної філармонії сольним концертом під назвою «Присвята», який організувало Посольство Німеччини. Співав класичні німецькі та українські пісні. Увага публіки, її гарячий прийом, її емоції та щедрість глибоко зворушили мене. Назавжди запам’ятаю той вечір. Мої українські дебюти відбулися через 10 років після західноєвропейських, але це зробило їх лише ціннішими та солодшими для мене.

Твій репертуар дуже різноманітний: бароко, класицизм, романтична опера, сучасна опера. Як тобі це вдається?

— Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох. У нас на початку ХХІ століття є привілей: ми маємо весь цей музичний спадок. Було б шкода не спробувати виконати на сцені те, що тебе надихає, навіть якщо ці твори належать до зовсім різних періодів у музиці. «Жонглювати» музичними стилями за правильного, розумного підходу і приємно, і корисно. Якщо ефективно побудувати свій графік, приділивши достатньо часу на те, щоб налаштувати голос і вивчити партію, то чому б після Моцарта не заспівати Берґа, потім Россіні, Монтеверді? Такий графік, зміни насправді є відпочинком і водночас кроком уперед. Це розвиток і для голосу, і для співака-художника взагалі. Цікаво чергувати не лише історичні періоди, а й форми виступів, коли за оперною постановкою йде серія камерних концертів, а потім, наприклад, ораторія.

Ти соліст Гамбурзької державної опери з 2009 року. У чому привабливість цього театру для тебе?

— Гамбурзька державна опера (Штаатсопера) — один із провідних театрів Європи. Це найстаріший у світі громадський (не приватний) театр із майже 350-річною історією. Я пишаюся співпрацею зі Штаатсоперою, тим, що там відбулася ціла низка моїх дебютів із чудовими ролями. Там я здобув важливий досвід і пережив багато прекрасних, хвилюючих моментів, за які ми, артисти, так любимо музику й сцену. Я постійно розширюю географію своїх виступів, театрів, проектів, у яких беру участь. І водночас дуже ціную те, що маю можливість повертатися до цього красивого міста на Ельбі й регулярно виходити на його славетну сцену.

До чого мають бути готові українські вокалісти, які планують робити кар’єру на Заході?

— Україна завжди славилася співучістю, музикальністю і далі народжує прекрасних співаків. Найкращою формулою успіху вважаю ту, яку заповів наш поет-пророк Тарас Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Найцікавіше, найцінніше — індивідуальність артиста. Пізнати нові естетики й водночас зберегти свою неповторність. Вивчити іноземну мову й не забути рідну. Словом, бути самим собою, але відкритим до нового, готовим учитися. А Українська держава вже робить досить багато, даючи молоді чудову освіту. Тут є кілька справді прекрасних консерваторій із давніми традиціями, і це попри економічну скруту й те, що десятиліттями країна була ізольована від європейського музичного світу, частиною якого вона насправді є. Впевнений, що поступово Україна, зокрема й через її артистів, дедалі більше збагачуватиметься західноєвропейською культурою і збагачуватиме Західну Європу своїм культурним потенціалом.

-------------------------------

Віктор Рудь народився 1981 року в Києві. Європейський та український оперний співак, баритон. Соліст Гамбурзької державної опери. Випускник НМАУ, хормейстр. Навчався ­також на вокальному факультеті Королівської музичної академії у Лондоні, був учасником оперної студії Німецької державної опери, працював під патронатом Даніеля Баренбойма в трупі молодих цієї мистецької установи. Виступає на провідних ­європейських оперних сценах, зокрема в «Ла Скала», Німецькій державній опері, ­Лондонському королівському Альберт-Холі.


Автор: Анна Ставиченко
Джерело: Тиждень



Додати: Share on Facebook

Інші:

«Дуже ціную нашу систему музичної освіти»
«Коли я сказав Крушельницькій, що у неї „фальшивий фортеп’ян“, вона зрозуміла, що у мене абсолютний музичний слух»
У Голівуді ніхто не хоче говорити про Україну – Джон Малкович
«Я не народився рабом, тож не можу стати тираном»
Як це – бути солісткою однієї з найкращих опер у світі
Олексій Коган: «Це дуже символічно і красиво, коли академічна музика поєднується з джазом»
Антоній Баришевський: «В сучасній музиці сьогодні є все і може бути будь-що»
Мирослав Скорик: Для композитора важливо бачити, що його музика подобається
Музичні шістдесяті: велич і трагедія
Ігор Закус: "Джаз є міжнародною мовою музичного спілкування"
Я живу у двох культурах, тому не маю потреби називати себе виключно поляком чи виключно українцем, - диригент Роман Ревакович
Діаманти музичної корони
Юлія ТКАЧ: "Музика для мене завжди була особливим Всесвітом"
Композитор Мирослав Скорик у Франківську: «Я завжди цікавився джазом»
«Цей рік буде експериментальним»
Повернутися до України створювати скрипки
У студії Громадського радіо поговорили з солісткою Національної опери, засновницею проекту «Балеруша» Ольгою Морозенко.
Головний диригент Київського муніципального академічного театру оперети Володимир Врублевський
Де програє школа і церква, там з'являється війна - Струтинський
Театральна децентралізація в Україні давно відбулася, в управлінні держави залишилося лише 7 театрів, - Нищук
Зростає престиж духових інструментів
«Для Чернігівщини я живу і творю»
Швейцарська арт-менеджер: "Податкову систему України слід змінити на користь культури"
Богдана Півненко: "Пріоритети конкурсу Которовича — молоді українські виконавці"
Назарій Пилатюк:«Оленочко, він знає що таке любов?»
Класична музика і закони... ринку
«У нашому оркестрі вся Україна вчиться»
Марина Бондас, німецька скрипалька і волонтерка українського походження
Віктор Рудь: «Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох»
«Я боюся дорогих подарунків...»
Як фінансист став оперною зіркою
Станіслав Христенко: «Хотілося б, щоби Харків увійшов у нішу «най-най» з KharkivMusicFest»
Кирило Стеценко: «Drum & Bach» — це гра контекстами і часами
Орф-педагогіка: Черкащанка Анна Комкіна закохує діток у музику
Полтавська філармонія готується до насиченої концертної весни
Монтсеррат Кабалье: "Я страшная сладкоежка"
Синергія KharkivMusicFestа
Етелла Чуприк: "Я не можу жити без рояля"
«До музики слід ставитися з благоговінням, інакше...»
«Моє покоління музикантів можна назвати пограбованим»
      © 2008-2018 Music-review Ukraine