Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво»
Кофман Роман Ісаакович
Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво»
Рапсодії п’яти європейських композиторів у Національній філармонії України представив відомий диригент
4 лютого 2017, субота
Поширити у Facebook

Виконуючи «Іспанську рапсодію» Моріса Равеля, «Румунську» — Джордже Енеску, «Угорську» — Ференца Ліста, «Гуцульську» — Георгія Майбороди, Академічному симфонічному оркестру під орудою маестро вдалося матеріалізувати високий смисл музики — дарувати насолоду. В «Рапсодії на тему Паганіні» для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова соло виконав гість із Литви, піаніст Лукас Генюшас — і він зіграв блискуче, підкоривши зал кришталевою чистотою звучання й бездоганною технікою. Весь концерт являв собою немовби сяйво звуків: так відбувається завжди, коли на сцену виходить маестро Роман Кофман. А назва жанру нагадала, що рапсод, за античним поясненням терміна, — співак-мандрівник із жезлом у руці, а в буквальному перекладі — той, хто зшиває пісні. Це ж диригент, який все життя мандрує від мелодії до мелодії, поєднуючи їх у гармонійний союз.

Кофман — автор концептуальних музичних проектів, які створюють нову реальність. Письменник і поет, серед його книжок є видання, які стали класикою: «Книга небуття», «Пасторальна симфонія, або Як я жив за німців», «Так буде завжди», «Хвала роботодавцям».

Організував перші в Україні авторські концерти Альфреда Шнітке та Гії Канчелі. Виступав із 73 оркестрами багатьох країн світу. У 2003 — 2008 роках працював у Німеччині як генеральмузикдиректор Бонна, очолював Бетховенський оркестр і Боннську оперу. Подіями культурного життя України стали авторські цикли концертів: «Роман Кофман та його друзі», «Великі імена», «Всі симфонії Шуберта», «Всі симфонії Чайковського», «Всі симфонії Бетховена», «Всі симфонії Моцарта», «Український авангард», «Тиждень високої класики з Романом Кофманом». 28 лютого 2014 року — ще не були розібрані барикади — виконав концерт-реквієм пам’яті героїв Небесної Сотні. Того ж 2014 року в Національній філармонії організував проект «Присвята українському народу» з участю Гідона Кремера та Гії Канчелі. 29 вересня 2016 грав з Національним симфонічним оркестром під час жалобної церемонії, присвяченої 75-м роковинам трагедії в Бабиному Яру. Це не просто фрагменти біографії, а вчинки, що визначають масштаб особистості.

Наша розмова з Романом Кофманом відбулася після репетиції у філармонії.

— На своєму ювілейному концерті ви зізналися, що вийшли, нарешті, з підліткового віку й починаєте серйозно займатися музичними проектами. Обіцяне виконали, почавши з відкриття сезону: у Третьому концерті Прокоф’єва партію фортепіано виконав Антоній Баришевський, прозвучала прем’єра твору Валентина Бібіка «Дзвоновий шлях». У ваших нещодавніх проектах виступали відомі солісти — піаністка Елісо Вірсаладзе, скрипаль Еммануель Чкнаворян, трубач Отто Заутер. Дуже несподіваним для слухачів став концерт «Запрошення до танцю», на якому легка музика видатних композиторів містила в собі настільки потужне послання радості, що не повірити в неї було неможливо.

— Ми грали напередодні католицького Різдва, і тому з’явилася ця, на перший погляд, дивна програма. Розважальна сторона музики даремно відкладається на третій або навіть четвертий план, її відносять до сфери джазу чи кантрі-мюзик. Музика може бути дуже серйозною, трагічною, глибокою, благородною. Але якщо повернутися до витоків, музика виникла і розвивалася або як допоміжна складова в роботі, або як обов’язковий аксесуар проведення вільного часу — а це танці й пісні. Чи пісні з «підтанцьовкою». Я ніколи не цурався так званої легкої музики й замолоду, коли працював скрипалем в оркестрі українського радіо, організував із його музикантів маленький «симфоджазик». І наш ансамбль висунули для участі у святкуванні Дня радіо 7 травня. Репертуару для симфоджазу не було, я приніс додому платівку чеського оркестру Далібора Бразди й переклав на ноти два номери: «Свято скрипок» та «Колискову» з «Поргі і Бесс». А в цей час у колисці слухала музику донька, дружина трошки сердилася — тоді ми мешкали в однокімнатній квартирі. Але я зробив партитури, і наш симфоджаз виступив у Великому залі консерваторії.

ЗВУКИ, ЩО ЛЕТЯТЬ У НЕБО

— Романе Ісааковичу, ви як майстер «програмування» вкладаєте концепцію в кожну свою програму, тому ваші проекти впливають навіть на тих слухачів, яким невідоме слово «концептуальність». Так було завжди?

— Звісно, ні. На початку моєї диригентської роботи я був позбавлений можливості складати програми. Я зібрав із друзів-консерваторців камерний оркестр, нас пускали репетирувати в Будинок композиторів на Пушкінській і надавали сцену для концертів за умови, що грати будемо тільки музику членів Спілки композиторів України. А коли 1991 року почав працювати з Київським камерним оркестром, тоді вже настала свобода. Вперше зустрівшись із Гідоном Кремером, запам’ятав його слова: «Програма — це 70% успіху». Не повірив, але потім сам до цього дійшов, і в мене це перетворилось на спорт!

— А що чекає на київську публіку в нинішньому концертному сезоні?

— У програмі лютневого концерту — музика Сібеліуса та Прокоф’єва. Майже сучасники, вони жили й творили на одному континенті — два композитори однієї проби шляхетності, високого класу композиторської майстерності. У скрипковому концерті Прокоф’єва солістом виступатиме Федір Рудін, скрипаль із Франції, а симфонічна поема Сібеліуса «Туонельський лебідь» прозвучить у Києві вперше.

Сюїту Равеля «Гробниця Куперена» та «Незакінчену симфонію» Шуберта публіка почує в березневому проекті. У Концерті для віолончелі з оркестром Шумана соло виконає французький віолончеліст Гаррі Хоффман, з яким ми познайомились і грали разом у мальовничому німецькому містечку Кронберг неподалік від Франкфурта на міжнародному віолончельному фестивалі, куди приїздять добре знані музиканти. Фестиваль засновано моїм знайомим віолончелістом Раймондом Тренклером і має дуже гарного покровителя в особі вдови великого Пабло Казальса — пуерторіканки, сеньйори Марти Казальс-Істоміної. 2011 року Гаррі Хоффман приїжджав до Києва на «Тиждень високої класики» і грав з моїм Київським камерним оркестром у галереї «Лавра», зараз зіграє із симфонічним у Колонному залі.
У травні разом із камерним хором «Кредо» вперше в Україні виконаємо ораторію Шарля Гуно «Життя і смерть». А закриємо сезон виконанням Дев’ятої симфонії Бетховена з капелою «Думка».

— Чотири роки ви очолюєте Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії.

— Для мене це значна подія — мені, нарешті, запропонували симфонічний оркестр на Батьківщині, причому напередодні 80-річчя. «Уже пора», — подумав я й погодився. На той час у мене припинилося спілкування із закордонними колективами (зараз я не літаю), і я зрозумів, що сумую за симфонічним оркестром, де вибір програм більш широкий і кольори багатші...

— Чому у своїй книжці «Диригент і оркестр, або 100 непотрібних порад молодим диригентам» ви назвали симфонічний оркестр найунікальнішим витвором людської цивілізації?

— Тому що збирається разом сотня людей і займається хтозна-чим. Є відомий анекдот: «Де ти працюєш?» — «Граю в оркестрі». — «Зрозуміло, що граєш в оркестрі. А працюєш де?» Кожен грає на своєму інструменті, ці інструменти не схожі один на одного. А ще є дядя чи тьотя, які їм пишуть партитури, і ще одна людина, якій не потрібні високі технології — лише руки та диригентська паличка... Всі разом вони виробляють продукт, який складається незрозуміло з чого: звуки, що летять у небо... І цей продукт має колосальний вплив на тих, хто його чує, тобто на слухачів.

— Уточніть, як саме він впливає?

— Якщо насправді впливає, всі дієслова доречні: вчить шляхетності, заспокоює, збуджує, приводить до тями, закликає до милосердя, доводить до сліз — словом, музика доводить до всього, за винятком злочину.

— А до сміху?

— Звичайно! Послухайте «Антиформалістичний райок» Шостаковича. Або оперету «Летюча миша» — я маю на увазі не текст, а музику.

— Чи надовго цей вплив?

— Не просто надовго — назавжди. Він нікуди не зникає.

«ХОЧЕТЬСЯ ПИСАТИ ЗАВЖДИ»

— Романе Ісааковичу, ви завершили роботу над новою книжкою — автобіографічною? В якому вона зараз стані?

— У підвішеному. Я її написав, текст і фотографії оцифровані, залишилося надрукувати.

— Яку дали їй назву?

— «Як я провів життя»... Я провів життя в гарній компанії — з Господом Богом, партією та урядом, моєю сім’єю та близькими друзями. Але підсумувати повністю ще не можу: моя книжка — перший том цієї серії.

— Ви вже думаєте про нову книжку? Хочеться писати?

— Мені хочеться писати завжди. Музикою не завжди хочеться займатися, а писати хочеться постійно. Дуже хочу повернутися до поезії. Я дуже люблю поезію, мені близькі поети, які вміють грати зі словом, його звучанням. Зараз віршів майже не пишу, тому що до них не пасує вислів: «Ні дня без рядка». До прози — пасує, до поезії — ні. Я складав вірші «нальотами», були такі періоди, і найчастіше це відбувалося через заздрість.

— Жартуєте?

— Коли мені траплялася книжка хорошого поета, одразу хотілося брати папір і писати... 1996 року вийшла моя поетична збірка «Обличчя землі», а з того часу ще написав дещо. Хотів би видати повнішу збірку віршів, а також книжку моїх несерйозних творів. У мене є чимало епіграм, іронічної поезії та прози, можна зібрати й надрукувати, якщо знайдеться видавець.

ПРО ЖИТТЯ Й ЧУДЕСА

— Чи траплялись чудеса у вашому житті?

— З певним перебільшенням можу сказати, що так. Те, що я займаюсь диригуванням, — це диво. Цього не мало статися — я не хотів бути диригентом, не прагнув цього. Коли 1966 року я пішов із камерного оркестру, мені зателефонував інспектор ансамблю Павла Вірського і запитав: «Це правда, що ти написав заяву про звільнення? Іди до нас скрипалем». Я почав делікатно відмовлятися: це не моя сфера, не академічна музика. А він продовжував: «До речі, через три місяці ансамбль їде до США, виникла необхідність у другому диригенті, і зараз у нас проходить конкурс». — «Але ж я не диригент!» — «Нічого, спробуєш. А поки приходь концертмейстером без прослуховування. І не барись». Я погодився: дружина працювала на півставки у педінституті — вела хор на кафедрі дефектології, у нас була маленька дитина, у батька — крихітна пенсія, а в матері пенсії не було взагалі...

Коли прийшов, тут, у малому залі філармонії, проходив конкурс, у якому брали участь професійні диригенти. Вони диригували оркестром, грали по два номери, і Павло Вірський усіх бракував. Після кожної проби інспектор оркестру підходив до мене: «Романе, спробуй!» — а я відповідав: «Ти хочеш, щоб я зганьбився?» І раптом ніби щось «увімкнулось» — я погодився. Мені видали дві партитури, вдома я зачинився у ванній, де було дзеркало, на рукомийник поклав партитуру і диригував. В цей час прийшла Ірина Миколаївна — мене ніде немає, а ванна кімната зачинена. Коли все з’ясувалося, вона вигукнула: «Що ти робиш! Ти збожеволів! У тебе ж немає координації рук!» (Цю її фразу я запам’ятав надовго.) Я відповів: «Пізно, завтра мені стояти перед оркестром». Прийшов, почав диригувати, а наступного дня Павло Павлович сказав мені: «Романе, заповнюйте анкету, ви поїдете з нами до Америки другим диригентом». Вдома ніхто не повірив, що мене випустять, однак анкету я заповнив — і поїхав.

В Америці спочатку тільки репетирував, потім Вірський сказав: «Романе, наступний концерт у Монреалі, час диригувати. Хочете, я буду стояти поруч, підказувати?». Я відмовився від допомоги, був зібраний, на підйомі. А всього в цьому турне диригував на 24-х концертах. Коли повернулися, мені запропонували постійну посаду другого диригента, і я поступив до консерваторії на диригентський факультет. Після повернення з Америки під час банкету в ресторані «Метро» Павло Павлович відвів мене убік і сказав по секрету, що мене викреслили зі списку вже в першій інстанції. Але він дістався «до самих верхів» і сказав: «Якщо не поїду я, гастролі не зірвуться. Якщо не поїде Кофман, гастролей не буде». А валюта була країні дуже потрібна.

— Що вам допомагає жити?

— Мабуть, байдужість до зовнішніх сторін життя та успіху, до «цяцьок» — нагород, звань. Це зберігає внутрішній світ недоторканим. Звичайно, щось зачіпає, щось непокоїть, але ніщо не відволікає від головного.

Дуже допомагає сім’я — мої прекрасні дружина і донька (дружина — Ірина Сабліна, засновник і перший художній керівник хору «Щедрик», який зараз очолює донька, Маріанна Сабліна. — О. С.). І чудовий зять, який вселяє в мене оптимізм і справді уміє надихати (Айдар Торибаєв — головний диригент Євразійського оркестру Казахського національного університету мистецтв. — О. С.). Нещодавно Айдар готував казахський молодіжний оркестр, який він створив, до гастролей у Відні і розповів, що буде виконувати Другу симфонію Шуберта у знаменитому залі Мюзікферайн. Я: «Ви до Відня везете Шуберта?! А як оркестр із цим упорається?» Він відповідає: «Але ж я головний диригент. Я кажу їм — грайте, і вони грають». А коли він бачить, як я сиджу, обкладений з усіх боків партитурами, запитує: «Романе Ісааковичу, чого ви мучитесь? Ви ж головний диригент, скажіть їм — вони будуть грати!»+

— Ви відповіли на багато запитань. Чи є у вас запитання, на яке ще не знайшли відповіді?

— Запитання лише починають з’являтися. Нещодавно запитав себе: «Чому я не сокіл, чому не літаю?» — але відповіді поки що не знайшов.


Автор: Ольга Савицька
Диригенти: Роман Кофман
Джерело: Газета «День»



Інші:

"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
У Львові відкрити Камерну залу імені Мирослава Скорика
“Псальми війни”
"Кіт у чоботях"
“Opera Europa - це велике інформаційне і колегіальне поле”
Володимир Сіренко: “Продовжуємо активно працювати”
“Ми займаємося творчими пошуками нових форм виразності, вдосконалюючи свій професіоналізм”
На Херсонщині завершився XXV Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії"
Як стати людиною?
«Життя неможливо зіграти під фонограму, як і справжню музику», — диригентка Леся Шавловська
“До перемоги”
Як народжується музика?
“Тримаємо культурний фронт”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine