|
|
Євген Станкович: «Індивідуальність — це тренд сучасної європейської культури»
7 серпня 2016, неділя
Поширити у Facebook
В інтерв’ю Тижню відомий український композитор Євген Станкович розповів про стан і перспективи української та світової оперної музики, про зв’язок між культурою та політикою.
Яким може бути майбутнє класичного оперного жанру, що тяжіє до змішаних форм і не боїться експериментувати?
— Суспільство змінюється, і те, що довкола нього відбувається, також зазнає змін. Ми стали іншими. У часи Верді опера та балет були єдиними музичними жанрами, мистецький світ як такий тоді не розширювався. Це нині поряд із класичною музикою як жанром існують інші течії, значно гостріші для слухачів. Наприклад, рок-музика, що широко побутує в суспільстві. Поява рок-опер Ендрю Ллойда Веббера не була випадковістю. Після них з’явилася ціла низка своєрідних гібридних оперних творів, які ввібрали в себе елементи класики, року, джазу тощо. Відбуваються постійна природна зміна актуальності певних музичних жанрів, переоцінка створеного. Це нормальний процес. Єдине ненормальне явище — короткочасність перебування людини на землі, тому вона не встигає взяти участь у всіх цих процесах. Веббер зберіг загальну схему побудови опери, проте наповнив її новим змістом. «Опера» з італійської перекладається як «сцена», тож будь-яке поставлене на лаштунках дійство з музикою можна так назвати.
Сьогодні популярною може бути якась одна музична форма, а через 20 років модним стане щось абсолютно інше. Опера — це доволі складний музичний жанр. Балет простіший, його чомусь краще сприймають глядачі. Можливо, тому що він не пов’язаний із вокалом, річчю вельми специфічною. Ендрю Ллойд Веббер від 1983 року володіє шістьма театрами. Зокрема, Новий театр Лондона був споруджений 1981-го спеціально для прем’єри його мюзиклу «Кішки». Фактично він зробив те саме, що й Ваґнер свого часу: звів для своїх оперних творів окрему сцену. Тільки час і потреба сприймати те, що відбувається, змушують композитора чи письменника до новацій.
Коли йдеться про вітчизняних композиторів, то репертуари шести діючих українських оперних театрів фінішують на творах Гулака-Артемовського й Лисенка. Чому на їхніх лаштунках досі не знайшлося місця для постановки ваших творів, зокрема фольк-опери «Коли цвіте папороть»?
— У тому, що не ставлять моїх опер, немає нічого дивного. Мій перший твір цього жанру був нестандартним. 40 років тому я спробував створити фольк-оперу «Коли цвіте папороть» на замовлення іноземної фірми. У радянській системі її заборонили брутальним чином як творіння, що не відповідає інтересам розвитку соціалістичної культури. Ідея ж моя полягала в тому, щоб на основі українського фольклору створити своєрідне дійство. Виконавцями я бачив хор ім. Григорія Верьовки, який був тоді вельми популярним і часто гастролював. Менеджери, котрі возили цей колектив за кордон, сказали, що їм потрібна якась нова форма, бо глядачеві треба запропонувати неординарну постановку. Виникла ідея створити якийсь твір за мотивами «Тараса Бульби» Гоголя, бо на той час був популярним однойменний американський фільм.
Згаданий вище свій твір я назвав би дійством. В українській культурі відомий колись феномен вертепу. Очевидно, що в цій опері також є спорідненість із мюзиклом, але не повністю. Мені важливо було покласти в основу народний мелос. Але уявити, що Ніна Матвієнко вийде на сцену й заспіває арію на кшталт тих, які в «Травіаті», було б дещо нереально. Тому мій твір назвали не «дійством», бо не звучить така назва, а фольк-оперою. Згодом з’явилися і фольк-балети. Постановкою «Коли цвіте папороть» займалися Анатолій Шекера, Євген Лисик, а якщо ширше, то люди від спецслужб до художників. Від кінця 1970-х і до здобуття Україною незалежності ставили лише якісь шматки зі згаданого твору. Це опера, яка не відбулася.
Нині я закінчую оперу «Страшна помста» за мотивами однойменного твору Миколи Гоголя. Одним з ініціаторів її створення був Стефан Турчак, але по його смерті інтерес до того, що я пишу з його ініціативи, почав зникати. Коли оперу буде поставлено на сцені, мені важко сказати. Принаймні маю домовленість, що її виконають у концертному варіанті. Думаю, станеться так, як і з оперою «Коли цвіте папороть», яку диригент Володимир Сіренко підняв із полиць майже після двох десятиліть, що вона там пролежала, і презентував публіці в концертному виконанні. Отже, я не називав би себе оперним композитором. Я той, хто щось пише. Пише такі речі, які можуть бути виконані.
Чи цікавилися вашими творами українські постановники, що могли б дати їм нове сценічне прочитання? Зокрема, Владислав Троїцький, який два роки тому поставив оперу «Коріолан»?
— З його боку інтересів до моїх оперних творів не було. Жодної його постановки я не бачив, лише краєм вуха про них чув. Це важко назвати оперою в класичному значенні, радше йдеться про своєрідний експеримент, оперний перформанс, спробу створити сучасний твір під такою назвою. Класична опера має свої історичні традиції. Знаю також, що в постановках Влада Троїцького беруть участь талановиті студенти Київської консерваторії, молоді композитори, які експериментують. Це дуже добре.
Опера — доволі складна річ. У ХХ столітті був композитор Франсіс Пулен, з подачі якого стали модними опери для одного чи пари голосів. Таким чином, як музична форма вона набуває дуже різних видів: від великої сцени і до камерних (у колишньому СРСР був Театр камерної опери, у якому постановки здійснював режисер Покровський). У певний час саме камерну оперу вважали чимось експериментальним, новаторським. Нібито все, що має містити справжня опера, там є, але поряд із цим було менше голосів, менший хор, менший оркестр. Сьогоднішнє покоління будує свій оперний світ так, як воно його розуміє і як може реалізувати задумане. Сучасні постановки не нові (бо нове — це доволі складно), а радше інші. Нове порівняно з чим? Коли на початку ХХ століття віденський композитор Альбан Берґ (один із засновників нововіденської школи) написав оперу «Воццек», перший авангардний та атональний твір такого штибу, це була справді спроба новацій. Правих чи неправих у цьому ділі немає. Праві — це ті, хто щось робить.
Яким чином соціополітичні реалії, зокрема революція та війна, впливають на вас як композитора? Це стимул чи перепона для написання нових музичних творів?
— Немає такої людини, яка могла б повністю абстрагуватися від того, що відбувається довкола. Навіть монахи в келіях мають хоч якийсь зв’язок із зовнішнім світом. Нині, коли соціум починає інформаційно сильно звужуватися (адже через інтернет є доступ практично до всіх даних), людина хоч і може довідатися практично про все, але водночас втрачає орієнтири. Це не дає їй можливості виробити своє ставлення до того, що відбувається, власне бачення, яке в музиці є дуже важливим. Музика — це певним чином філософія кожного з її авторів.
Щодо подій останніх трьох років в Україні, то немає такої людини, на якій вони не позначилися б. Звісно, що в кожного це відбувається досить індивідуально: хтось пише свої твори безпосередньо на основі пережитого, хтось творить нову музику опосередковано, не прив’язуючись до конкретних явищ або подій, які відбулися чи відбуваються. Карл Маркс мав рацію в тому, що буття визначає свідомість. У цьому ані я, ані мої колеги не становлять виняток.
Країни з ефективною культурною дипломатією намагаються показати за кордоном найкращі зразки свого класичного й сучасного мистецтва. Що заважає українцям узяти з них приклад і запозичити таку практику?
— Цікаве запитання. У мене був товариш — французький композитор Клів’є, який працював із нашим хором «Думка». Він закінчив Паризьку консерваторію, але був дипломатом. Знав я одного французького посла, який грав на флейті. Усе це залежить не від того, які ми, а від того, що відбувалося та відбувається. Стосовно політики й культури, то тут доречно процитувати твір Пушкіна «Моцарт і Сальєрі»: «Геній і злодійство непоєднувані». Жартую, що українська політика й культура речі поки що несумісні. Це я трохи спрощую. Насправді вони тісно між собою переплітаються, а з часом стають одним цілим. Хоча інколи мені видається, що скрипаль, якому нині 24 роки і 20 із них він грає на скрипці, значно краще від політиків знає, що таке гідність, честь, совість і праця.
У нас багато говорять про те, що Україна вертається до Європи. Вона не вертається, бо завжди перебувала в цьому просторі. Індивідуальність — це тренд сучасної європейської культури. Своє бачення світу нині відіграє велику роль. Коли хтось хоче реалізувати таку свою візію — це непогано, значно гірше, коли він хоче нав’язати її іншим. У музиці зараз також цінують індивідуалізм. Завжди, за всіх режимів будуть люди, які тяжітимуть або до маскульту, або до вишуканого, індивідуального, специфічного, філософського, елітарного мистецтва. Та українська талановита консерваторська молодь, яка навчається в музичних академіях по всьому світу, шукатиме свій індивідуальний шлях і не робитиме чогось такого, що їй зверху нав’язуватимуть.
За часів незалежності в Україні постало питання стосовно майбутнього національних творчих спілок, зокрема Спілки композиторів. У якій формі ця організація може продовжити свою діяльність так, щоб відповідати реаліям і потребам сучасності?
— Яке суспільство, така й Спілка композиторів. Майбуття цієї громади для мене неоднозначне. Я двічі був головою Спілки композиторів України. Нині ця організація не може існувати в такому форматі, який був раніше. За часів Союзу вона отримувала дотації: мушу визнати, що імперія завжди дбала про культуру. За радянських часів Спілка мала свої нотні, папірні й картонні комбінати, будинок творчості у Ворзелі. У європейських країнах є свої композиторські організації, які не володіють такою інфраструктурою і підтримують своїх членів по-іншому.
Нині відбувається злам, після чого має народитися нова Спілка композиторів України. Не можна дати їй зникнути зовсім, наче й не було: за весь час свого існування організація збирала докупи професійних композиторів, а не аматорів. Якщо є мистецька спілка творців музики, то є можливість виконати їхні твори. Хто з українських музикантів може самотужки створити симфонічний оркестр? Практично жоден. Коли нині я чую розмови про державні реформи, мені стає зле. Дуже багато невігластва в цьому. Якщо не буде Спілки, то зникне цілий пласт професійних композиторів. Коли молоді музиканти закінчують консерваторію, їм потрібне середовище, де вони можуть писати й виконувати свої твори. У США мистецтво підтримують меценати, які за свої благодійні діяння не платять податків. У нас багатії ні меценатством не займаються, ні
податків не сплачують, та ще й закони порушують.
Ми всі перебуваємо на стадії становлення. Думаю, що саме українське суспільство не дасть пропасти творчим спілкам. Навіть якщо вони зникнуть у старій своїй формі, то з’являться в новій. Не бачу в цьому трагедії. У нас кажуть про реформи в культурі. Ті люди, які цю культуру творять, провадять у ній зміни. Не чиновникам реформувати культуру, а музикантам, літераторам, художникам. Треба не залучати їх до процесу реформ, накинутих згори, а прислухатися до них, зважати на те, що вони роблять. Саме практики від культури можуть, мають це робити і вже давно інтегрують культуру українську у світову. Щодо ролі держави в цьому процесі, то хай хоч би трішки допомагала. Не може грішми, то словом або тим, що хоча б не заважатиме. Скажіть, хто з президентів незалежної України сказав, що нам потрібна культура? Жоден. Нічого надзвичайного тут не треба, окрім як сказати, що хоч держава не може допомогти митцям, але культура нашій країні потрібна. Причетність народу до неї визначає як духовний, так і етичний рівень нації. Німеччина — це не тільки Volkswagen, а й Бах, Бетговен, Гендель, Ваґнер. У Японії вже давно вирішили це питання: в усіх вишах вивчають загальноестетичні курси. Спочатку етику й естетику, а лише згодом — комп’ютерні технології. Культура — це осердя духовного світу людини.
Не всім творам членів Національної спілки композиторів України пощастило прозвучати в концертних залах. Щось лягло в архіви. Чи є шанс, що буде проведено ревізію того, що там є?
— Мене особисто Господь боронив. Майже всі мої твори виконуються або в Україні, або за кордоном. Нещодавно виконали Третю симфонію, написану 40 років тому на вірші Павла Тичини. Практично в мене немає різниці між написаним за радянського часу й зараз, хіба що змінюється власне критичне ставлення до якості того чи іншого твору.
Щодо створеного моїми колегами, то це складне питання. Історія в цьому ракурсі дуже жорстока. Для композитора що СРСР, що інший устрій особливого значення не мають. Бо якби політичні зміни відігравали значну роль у мистецтві, не було б ані Моцарта, ані Бетговена, Баха, Прокоф’єва, Шостаковіча чи Лятошинського. Для музики суспільні перипетії є чимось таким, що відбувається і відбуватиметься завжди, бо йдеться про закономірні процеси розвитку людства.
Є композитори, до яких увага могла би бути більшою. Це Борис Лятошинський, Олег Ківа, Валентин Бібік, Алемдар Караманов у Криму, якого я вважаю надзвичайно талановитим і цікавим творцем. Актуалізацією того чи іншого композитора, зокрема вітчизняного, мали б займатися музикознавці. Історія ж мстить усім: і бундючним композиторам та літераторам, і скромним, талановитим. Ніхто наперед не може передбачити, як розвиватиметься суспільство і що буде в ньому затребуваним. Кожен композитор-професіонал має шанс на те, що до нього звернуться і повернуться. Але таким поверненням мають займатися люди, які цього хотіли б. Не знаю, що буде зараз, коли ми всі перебуваємо в невизначеному, напруженому стані.
Автор: Ганна Трегуб
Композитори:Євген Станкович
Джерело: Тиждень
|