| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Через терня до успіху
Талановитому музикантові у дитинстві казали: «З тебе ніколи не буде скрипаля!»
27 червня 2017, вівторок
Поширити у Facebook
Син священика і домогосподарки Костянтин Лукинюк настільки вправно грає на скрипці, що люди на її звук «злітаються», наче медоносні бджоли на квіти. І це не дивно, адже навіть через роки зберігається пам’ять про ту неймовірну мелодію, яку доносила його скрипка.
Уперше наживо почула виступ уже знаного чернівецького скрипаля на сцені площі Пресвятої Марії, під час проведення «Петрівського ярмарку-2016». Хлопець так був зосереджений на музиці, що складно було упіймати його погляд на фотоапарат. Він грав, люди заслуховувалися... З плином часу саме про нього заговорили у музичному світі Чернівців, мовляв, зіграє він на сцені філармонії зі своїм американським наставником – знаменитим Крисою – і на тривалий час поїде з Чернівців у Штати, навчатися. Звичайно, того дня у філармонії був аншлаг... Сьогодні 18-річний юнак складає останні іспити і готується вирушити у доросле життя в іноземній державі. Детальніше – у розмові зі скрипалем Костянтином Лукинюком.
«В училище поступав сформованим скрипалем»
– Костю, як вирішили стати музикантом, з якого віку опановуєте гру на скрипці?
– Граю на скрипці з п’яти років. Ініціатором цього була моя мама, яка привела мене у музичну школу. Та спершу був курйоз, бо вирішили піти до приватного учителя, досить непоганого, як вважали. Я походив до нього зо два місяці і він сказав, що з мене ніколи не буде скрипаля. Замість того, щоби впадати у відчай, мама одразу забула про вердикт горе-вчителя і віддала мене у музичну школу №2 до моєї вчительки Наталії Вікторівни Лютової. Власне, їй завдячую тим, що вмію грати на скрипці. Я зрозумів, як технічно це все відбувається. Тож базову школу вона мені дала екстра-класу. І потім почало виходити, я подався до музичного училища ім. С. Воробкевича. По суті, в училище поступав сформованим скрипалем.
Технічно я був підкованим: не було твору, який би не зміг заграти або ще щось таке. І тут почав розвиватися різносторонньо. Тобто більше різних творів почав грати, більше різної музики. І моя вчителька теперішня – Людмила Орестівна Мартинюк – вона мене в усьому підтримувала, давала дуже багато різної програми, завжди прислухалася до моєї думки і моїх бажань. Розвиток тут теж колосальний був. Тож закінчую IV курс училища, а через декілька днів матиму останній державний іспит і буду офіційно дипломованим молодшим спеціалістом, артистом оркестру і вчителем музичних шкіл. Але це таке, лише початок (усміхається, – авт.).
– Які подальші плани?
– Зараз планую виїхати на навчання до Америки, в Нью-Йорк. Попервах ця ідея була нереальною і недосяжною. Але з часом всі труднощі, які виникали, вирішував у міру надходження. Знаєте, це дуже важко, особливо для іноземного студента, вступити в одну із найпрестижніших музичних академій в Америці і в світі – «The Eastman School of Music».
Постають дуже великі вимоги, все неймовірно строго. Але в лютому я по відео склав усі іспити, цілком заповнив анкети. У березні, здається, отримав офіційне запрошення-підтвердження, що мене взяли. Дали мені грант, який, за словами мого майбутнього професора Олега Криси – відомого скрипаля, нікому не давали, навіть корінним американцям. Тобто я виграв найбільший грант за всю історію цієї академії.
По суті, навчання є дуже дорогим, близько 75 тисяч доларів на рік. І понад половину мені будуть покривати – це 40 тисяч щороку. Але навіть та сума, яка залишається, вона для мене є непосильною, тому Олег Криса зобов’язався допомагати в цьому, його фонд також забезпечуватиме мені навчання. Гадаю, що вчитимуся усі шість років (4 роки бакалавра і 2 на магістра).
«Я заграв йому у підвалі готелю, де він зупинився»
– А як познайомилися із всесвітньо відомим скрипалем Олегом Крисою?
– У нього був цикл концертів в Україні. І коли мав концерт у Львові, одна моя знайома вчителька, яка займається менеджментом – Алла Олексіївна Гамова, домовилася про нашу зустріч із ним. І я заграв йому у підвалі готелю, де він зупинився. Для мене це був дуже хвилюючий момент. Він послухав, йому сподобалося і одразу почав аплодувати. Тоді навіть подарував мені комплект струн. А буквально через 5 днів прислав скрипку, бо моя стара була настільки погана, що позичав у вчительки.
– Мабуть, Олег Криса й ініціював поїздку до Америки?
– Він сказав: «Ти поступай». А на всі мої: «незрозуміло, як це робиться», «нереально», «туди іноземному студенту поступити неможливо», впевнено стверджував: «Усе можливо, необхідно подавати документи». І я з тим усім розібрався, хоч було дуже багато складнощів і навіть зараз є над чим попрацювати: віза, остаточна документація. Це нелегко і нема з ким проконсультуватися, бо у нас ще ніхто такого не робив, ніхто нічого не знає.
– Тож що заграли у підвалі?..
– І що ж я йому грав?.. А! Я заграв Н. Паганіні, «Каприс №24». Також у мене в руках був концерт В’єтана 5-й, наскільки пам’ятаю. Але це не так важливо, головне, що відбулася ця знакова зустріч-знайомство. Він 3 червня, на моє повноліття, приїхав до нас в Чернівці, і ми разом зіграли концерт на сцені філармонії.
– Кажуть, був аншлаг.
– Так. Ну, як завжди (усміхається, – авт.).
– Хто з музикантів є для Вас взірцем, можливо, Василь Попадюк, якого називають скрипалем-віртуозом?
– Попадюка я слухав, але не мав з ним нагоди спілкуватися. Він у своєму сегменті народної музики профі. А моїми кумирами, ще від початку навчання на скрипці, була радянська школа класичних скрипалів. Це Давид Ойстрах, Леонід Коган. До речі, Олег Васильович Криса є учнем Ойстраха. Тобто він учень того кумира, на музиці якого я виріс. І зараз розумію, що на правильному шляху, це дуже круто, що продовжуватиму навчання саме в Олега Криси.
Втілює у життя мамину мрію
– Чому саме скрипка?
– Це також дуже цікава історія. Я нічого не вибирав, бо у 5 років не мав що вибирати, був ще був маленьким. Але мама хотіла, щоби я і мій молодший брат займалися музикою. Усе через те, що колись сама дуже хотіла займатися музикою, але не мала такої можливості. Тож щодо скрипки... Мамин брат – скрипаль, і якось він надіслав їй маленьку скрипку, на якій вчився грати. І через те, що у нас вдома був цей інструмент, його не доводилося купувати, саме таким був вибір. Власне, у житті не буває випадковостей, такою була Божа воля.
– Яку маєте свою мрію, пов’язану із творчістю?
– Для мене найбільше щастя – відчувати, що я в цьому світі не просто так. Я дуже люблю грати, коли люди слухають, коли є слухачі. Тобто це одна із найбільших моїх нагород. І в майбутньому мені хотілося би подарувати своє бачення і душу, яку вкладаю в музику, найбільшій кількості людей. Грати на великих сценах світу із різними відомими музикантами, із різними відомими оркестрами – оце моя мрія!
«Коли мрієш гігантсько, то щось та й збудеться»
– Якби були можливості організувати масштабні концерти, то які сцени вони б охопили, які колективи б Ви запросили?
– Звичайно, хотілося би виступити на величезних сценах, як-ось, Лондонська філармонія чи Паризька із тамтешніми оркестрами. Чи то Берлінська філармонія з одним із найкращих у світі берлінським симфонічним оркестром, Карнегі-хол, Сіднейська опера... Мріяти треба великими мріями, бо коли мрієш гігантсько, то щось та й збудеться.
І знову ж таки, я не зупиняюся на якомусь одному жанрі. Я дуже люблю джазову музику, багато граю популярної музики, охоче беруся за різні кавери, тобто граю на скрипці таке, що в принципі,не грають. Люблю експериментувати зі стилями. Тож виходить, що на скрипці можу грати і популярну музику, і рок. Як на мене, це досить цікаво. А також із додаванням різних інструментів, наприклад, африканських барабанів, джанбе, глюкофона... До речі, у нас уже був такий проект, ми поєднували непоєднуване.
– Можете сказати, що перебуваєте у пошуках свого стилю?
– Маю сформований стиль у класиці, але я відкритий для нових починань, експериментів і не обмежую себе, бо вважаю, що це допомагає моєму розвитку.
Автор: Ольга Шупеня
Джерело: Погляд
|