|
|
Людмила Монастирська: «Для мене співати – як дихати»
Сьогодні
Поширити у Facebook
27 червня у Національній опері відбулася бенефісна вистава «Трубадур» Дж. Верді на честь ювілею всесвітньовідомої співачки, народної артистки України Людмила Монастирська вперше вийшла в партії Леонори в опері Дж. Верді «Трубадур» в рідному театрі. До цього у 2017 році вона брала участь у концертному виконанні твору в Одесі під орудою диригента Хобарта Ерла. У 2018 році виступила в партії Леонори в Штаатсопер (Берлін, Німеччина), а у 2020 році проспівала з величезним успіхом 9 вистав у Ла Скала (Мілан, Італія).
Коли в Києві готували премʼєру «Трубадура» (диригент-постановник Микола Дядюра), Людмила Монастирська виступала на сцені Штаатсопер Відня (Австрія) у партії леді Макбет з опери «Макбет» Дж. Верді.
Дяка адміністрації Національної опери, що відпускають її на гастролі навіть під час премʼєрних постановок. Генеральний директор театру Петро Чуприна промовив:
«Ми дуже шануємо та любимо Людмилу Монастирську! Трохи ревнуємо, коли вона «обіймається» з іншими, бо Людмила щедро дарує свій талант багатьом світовим сценам. Але ми пишаємося, що на тих сценах вона представляє нашу державу і знаємо, що, хоч вона у ту мить і далеко, але серцем – з Україною! Особливо в наш найважчий час! Людмила проявляє надзвичайну громадянську позицію: сьогодні вона співає під бомбами в Харкові чи Запоріжжі, а завтра в Метрополітен-опера, сьогодні – в Дніпрі, а завтра – в Королівському театрі. І всюди – з однаковою віддачою!»
Днями Людмила Монастирська повернулася з Риги (Латвія), де з неймовірним успіхом виступила в партії Абігаїль з опери Дж. Верді «Набукко» на Міжнародному оперному фестивалі. А останніми партіями, які проспівала Л. Монастирська в Метрополітен-опера (Нью-Йорк, США) були Турандот та Тоска з однойменних опер Дж. Пуччіні.
Співачка іноді зітхає: «Мені так хочеться поспівати уже щось інше, але ж н(і!) – кличуть саме на ці ролі».
І це цілком зрозуміло! Адже названі чотири партії є найскладнішими в оперному репертуарі, і навіть в усьому світі важко знайти виконавиць, які б впоралися гідно хоча б з однією, не кажучи вже про всі чотири!
Тому, коли в Національній опері вирішили поставити «Трубадур», Людмила Монастирська була щаслива. Проспівавши генеральний прогін, вийшла усміхнена: «Боже, я взагалі не втомилася! Нарешті, можна буде «відпочити» на виставі»!
Я затамувала подих: Людмила Монастирська вважає партію Леонори ЛЕГКОЮ?.. Коли я спробувала заперечити, вона лише підтвердила свою думку: «Я не жартую, я серйозно!»
Цікавий поворот!
Особливо, якщо зважити на те, що вся музикознавча література наголошу, що «партія Леонори - одна з найскладніших у сопрановому репертуарі». Виконавці – такої самої думки! Енріко Карузо говорив, що «Трубадура» можна ставити лише за умови, що в наявності є чотири найкращі голоси світу — і Леонора серед них на першому місці.
Після слів Людмили Монастирської мені згадалося, як вона розповідала про своє дитинство, згадуючи про відпочинок у літніх таборах. У 14 років, перебуваючи в Одесі, Люда сіла за фортепіано і заспівала. Дівчинка, яка стояла поруч, була вражена до потрясіння: «Який у тебе неймовірний голос!» .
Це було одне з перших визнань – настільки щирих та емоційних, що Людмила запам’ятала його на все життя! А сьогодні, з плином часу, я розумію, що це було ще й свідчення про природну постановку голосу.
Перший викладач вокалу – Іван Паливода, акцентував на тому, що голос Людмили уже у 15 років звучить вільно, легко, без зайвого напруження, ллється, ніби сам собою.
Це – найбільший дар від природи! Бо від народження Людмила уже мала СВОЄ, ні на кого не схоже, звучання, яке не потрібно було «знаходити» шляхом копіювання когось. Це – не «відсутність» техніки. А техніка, яка не заважає природності: вільне дихання без затисків, з опорою на діафрагму; розслаблене тіло; чітка, але м’яка атака звуку; резонансне звучання — коли голос вібрує в тілі, а не «застрягає» в горлі.
Отже, якщо сьогодні Людмила Монастирська не втомлюється після однієї з найвіртуозніших партій, це говорить про її ІДЕАЛЬНУ вокальну техніку.
***
… Ввечері перед початком вистави біля Національної опери зібралося багато слухачів. Адміністраторка була зайнята як ніколи: приймала квіти. Коли я підійшла, звичні вази уже були замінені на чотири відра. Готувалося пʼяте. Пишні букети – від декоративних квітів до величних троянд – були завішені записочками: «Для Монастирської».
У фойє відчувався піднесений настрій, - як буває в очікуванні важливих урочистих подій. Проходячи повз незнайомців, я випадково почула фразу: «Яке щастя, що ми маємо можливість слухати в Києві Людмилу Монастирську!»
І це правда! Бо у світі квитки на її вистави незрівнянно дорожчі, і замовляти їх потрібно чи не за рік!
Нарешті, відкривається завіса…
Леонора — не просто закохана героїня. Вона проходить шлях від придворної дами та романтичної мрійниці до духовної мучениці, яка добровільно жертвує собою заради коханого.
Особливість партії полягає в тому, що вона написана Джузеппе Верді, ніби на перетині стилів.
З одного боку, зберігає характерні риси бельканто. Але водночас композитор поступово зміщує акценти. У Леонори з'являється більше драматизму, вокального напруження, яке вже передвіщає романтичну і навіть веристську експресію. В партії - не лише краса звуку, а ще й глибока внутрішня боротьба. Тобто: це бельканто, але вже «з нервом», «з болем» — не лише техніка, а й психологія.
Перша арія Леонори «Tacea la notte placida» з віртуозною кабалетою «Di tale amor che dirsi». Арія у виконанні Людмили Монастирської стала справжньою вокальною медитацією, де нічна тиша стала фоном для пробудження глибокого почуття до трубадура.
Виконання ж кабалети в цей вечір неможливо порівняти навіть із попередніми виконаннями самою Людмилою Монастирською. Це була така невагома легкість, яку важко навіть уявити.
Складалося враження, що співачка кінчиком голки нанизувала перлинки – настільки кожний її звук був ідеально «загостреним» та політним.
Здавалося, що вона ледь наспівувала ці віртуозні пасажі зі стрибками і трелями. В цю мить я думала: наскільки бездоганно треба знати можливості свого голосу, щоб ледь змикати звʼязки і бути упевненою, що цей звук заполонить зал!
І заполоняв! Ще й як! Це була справжня пристрасть, але не та, що спалює, а та що випромінює ефект діамантового блиску!
Але ж – для драматичного сопрано спів у високій позиції часто є справжнім викликом. Бо голос густіший, обʼємніший, із більшою щільністю в середньому та нижньому регістрах. Тому у верхньому складніше зберігати легкість, блиск і свободу звуку, як це легко виходить у лірико-колоратурних голосів.
Лише одиниці технічно досконалих драматичних сопрано можуть мати подібну вражаючу «висоту». Коли слухаєш кабалету у виконанні Людмили Монастирської, розум відмовляється розуміти: як можлива така легкість і рухливість у сопрано, яке сповнене справжньою драматичною соковистістю і діапазоном з робочим «соль» малої октави!
… «Як я люблю партії, в яких можна «красиво поспівати»! – каже із захопленням про партію Леонори Людмила Монастирська.
Однак, як зворушливо і по-домашньому співачка називає стиль бельканто, який в буквальному перекладі означає «прекрасний спів». Адже Леонору вона трактує здебільшого як белькантову партію. І це, справді, той випадок, коли бельканто у Верді вже почало трансформуватися, але ще не відійшло на другий план.
***
Основа белькантового співу – кантилена (плавна співуча мелодія). Людмила Монастирська володіє кантиленою винятково. Яскравий приклад – її Норма з однойменної опери короля бельканто - В. Белліні. Її голос в цій партії – це приклад того, як кантилена може поєднувати силу й ніжність, драматизм і лірику.
Критики неодноразово відзначали здатність Людмили Монастирської створювати художній образ саме засобами голосу, а не лише акторською грою.
Вершиною кантилени в партії Леонори є арія з 4-ї дії «Dʼamor sullʼari rosee» - одна з найзворушливіших та найвимогливіших для сопрано в усьому репертуарі Верді, виклик навіть для найдосвідченіших співачок.
Незважаючи на неймовірну складність, саме ця арія – найулюбленіша у Людмили Монастирської. Як ніжно і просто вона говорить про неї: «Там же можна поспівати!»
І я розумію, що співачка знову подумки звертається до часто виконуваних нею Абігаїль чи Турандот – з їх шаленими теситурами, стрибками, повнокровними фортисимо, раптовими скриками, зойками…
Тому скільки ж я чую в її єдиному, скромному слові «поспівати»! Тут і про плавність мелодійної лінії, і про довгі музичні фрази, і головне – про те, що кантилена не терпить емоційної байдужості, в ній кожний звук має бути сповнений почуттям.
А Людмила Монастирська у висловлюванні почуттів голосом – просто виняткова співачка!
Леонора у відчаї, в безвиході. Вона молиться, щоб смерть полегшила страждання її коханому.
У виконанні цієї арії Л. Монастирською відлунює КОСМІЧНА НІЖНІСТЬ. Її голос на граничному піано ніби шепоче про прощання і водночас тримається серцем за любов.
З технічного боку її кантилена бездоганна: м’яка атака звуку – ідеальне поєднання початку видиху та змикання зв’язок (звук народжується природно, без різких призвуків), ідеальне легато; бездоганний контроль дихання під час довгих фраз; вміння не втрачати «опору», що дозволяє не «падати» наприкінці фрази, а мʼяко і плавно її закінчувати; неймовірно легкий вихід на верхні «сі» та «до» з майже інструментальною кристальною точністю інтонації (а у повільному русі будь-яке відхилення від точного інтонування стає дуже помітним!).
Але при такій технічній бездоганності, арія у виконанні Людмили Монастирської є не демонстрацією вокалу, а найтоншим диханням душі, яка в останню мить хоче огорнути коханого своїм теплом!
Зала вибухнула численними вигуками «брава»! Жіночка, яка сиділа поруч, час від часу захоплено промовляла: «Це щось неймовірне! Веllissima! (з італійської - «надзвичайно прекрасна»). Гучні овації не дозволяли продовжити виставу.
Людмила Монастирська вимушена була уклінно схилитися. Її «завмирання» було таким природним, що викликало ще одну хвилю захвату – бо співачка і віддала данину захопленій публіці, і водночас не «вийшла з ролі», зберігши єдність театральної дії.
Не можу не зупинитися (хоча б пунктирно) на глибині і трагізмі, коли Людмила Монастирська вперше підключає грудний регістр. На початку опери, навіть на низьких нотах співачка залишалася у високій позиції. Я вирішила, що це для зручності переходу між регістрами. Адже після низьких нот одразу йде фіоритурна частина.
Але ж ні! Все це було спрямоване на досягнення художнього впливу. Бо під час дуету з графом ді Луна (Олександр Мельничук) все було інакше. Леонора приймає отруту: нехай йому дістанеться не вона, а лише її мертве тіло!
І ось у виконанні Людмили Монастирської зʼявляється справжня драматична напруга і клекотання всередині. Яка упевненість від ухваленого рішення! І водночас «знущання» над інфернальністю обставин!.. А за мить – знов «зліт» нагору для виконання фіоритур і враження «легкості спілкування». Просто блискавичне, «наочне» перевтілення за допомогою перемикання регістрів!
… Фінальна сцена. Леонора у розкішній білій сукні (художник з костюмів та сценограф – Марія Левитська), що символізує її духовну чистоту. Непорозуміння з коханим, намагання виправдатися і ключова фраза: «Замість звинувачень – ти маєш про мене молитися…»
Людмила Монастирська надзвичайно тендітна і зворушлива в цій сцені. Жертовність її Леонори – не гучна. Це біла троянда серед полумʼя, подвиг якої тихо розквітає на попелі трагедії.
Манріко (Олег Злакоман) розуміє фатальність: щоб врятувати його, але зберегти свою честь – кохана випила отруту.
«Янгол!» – пізнє прозріння, від якого розверзаються небеса, аби забрати Леонору...
Останні інтонації зітхання героїні… Тихі, беззахисні, але сповнені любові… Паузи, що дзвенять прощанням і прощенням… Прозорий, кришталево-чистий, трепетний голос Людмили Монастирської перетворює навіть СМЕРТЬ на неймовірно чисту і КРАСИВУ сцену.
А ще залишає в душі слухача болюче усвідомлення несправедливості – бо справжній ЯНГОЛ полишає цей світ!
***
… Після вистави виникло відчуття, ніби Верді писав партію спеціально для голосу Людмили Монастирської. Я згадала, як одна прихильниця сказала: «Унікальність співачки в тому, що вона складну арію робить легкою».
Дивовижно, але на «легку» співачка перетворила всю надскладну партію. Бо, під час звучання її Леонори, жодного разу не виникло враження, що співачці щось незручно, неприродно, занадто віртуозно. А насправді там мелодика така, що варто відкрити ноти – і розумієш, що її не те, що голосом – на фортепіано двома руками не зразу зіграєш!
Здається, тепер я по-справжньому розумію слова Людмили Монастирської: «Для мене співати – як дихати!».
Можливо, саме через таку ПРИРОДНІСТЬ співу Людмила Монастирська не любить, щоб її називали «зіркою» чи «примадонною», сприймали у житті крізь сяйво рампи – навіть незважаючи на світові досягнення.
Якось вона сказала мені: «Я ж просто співаю – займаюся улюбленою справою. Не роблю нічого супер особливого!»
В цих словах було стільки безпосередності та непідробної щирості, що мені відкрилася істина: СОНЦЕ ж теж ПРОСТО СВІТИТЬ. Воно не робить нічого супер особливого. Лише те – чого не може не робити. Але без нього не існувало б ЖИТТЯ!..
Яке щастя, що Людмила Монастирська ПРОСТО СПІВАЄ!
***
… І наостанок: дуже хотілося б, щоб у репертуарі Національної опери зʼявилося якомога більше подібних вистав (як «Бал-маскарад» чи «Дон Карлос» Дж. Верді).
По-перше, вони – вічні, і завжди матимуть успіх. А по-друге, на головні партії вже є така неймовірна виконавиця!
Після вистави, гучних овацій, урочисто проспіваного хором за лаштунками «Многая літа!» на честь Людмили Монастирської, директор Національної опери Петро Чуприна промовив:
«Я щасливий, що ми з Людмилою Монастирською перетнулися в одному просторі і часі».
Я – теж!..
Яна Іваницька, доктор філософії
Автор: Яна Іваницька
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Концертний зал: Глядачевий зал Національної Опери України
|