|
Європейська публіка завмирає, коли слухає київську школу Блюменфельда
Інтерв'ю з піаністом Дмитром Суховієнко
3 грудня 2011, субота
Поширити у Facebook
У Парижі вкотре з успіхом відбувся концерт українського піаніста Дмитра Суховієнка, який нині проживає у Бельгії.
Маестро є одним із учнів київської школи Блюменфельда - відомого диригента Маріїнського театру.
В інтерв'ю УКРІНФОРМу Дмитро Суховієнко розповів, за що в Європі цінують українських музикантів, та зізнався, чому перебуває у радісному шоці напередодні концерту в Києві.
- Пане Дмитре, скажіть, як народилася ідея влаштувати концерт у Парижі?
- Все почалося з особистого знайомства з Надзвичайним та Повноважним послом України у Франції Олександром Купчишиним. У травні я мав нагоду виступити в ЮНЕСКО на концерті, присвяченому 20-річчю Незалежності України. У штаб-квартирі організації виступав Київський камерний оркестр Романа Кофмана, серед учасників концерту був і я. Після концерту посол запросив музикантів до нашого посольства. А вже в липні я запросив Олександра Михайловича і його дружину Ірину Володимирівну на концерт у Фонтенбло під Парижем.
- Ви давали концерт у Фонтенбло? Саме там розташована всесвітньо відома консерваторія...
- Так. Я добре знаю її директора, відомого французького піаніста, диригента Філіпа Антремо ще з часів навчання.
- Ви вчилися у нього?
- Мав таку нагоду. Це відбулося під час мого навчання у Швейцарії, я виступав у Гштааді у 1996 році, і він слухав виступ. Пізніше Філіп запросив повчитися в американській консерваторії у Фонтенбло під Парижем. Скажіть, хто б не погодився повчитися у піаніста і диригента, який записав усі концерти Ігоря Стравінського під диригуванням самого автора. Три літа поспіль я приїздив до французького містечка і вчився.
Цього літа консерваторії виповнилося 90 років, я грав Моцарта на прохання свого французького вчителя (концерт можна прослухати за адресою - http://www.youtube.com/watch?v=m78I_1stEqI). Запросив на концерт пана посла з дружиною, вони залишилися вражені, і ми домовилися про концерт в Українському культурно-інформаційному центрі в Парижі. Ще раз пересвідчився, що українські дипломати вміють професійно працювати, переконливо й красномовно говорити і тримають слово.
- Кілька слів про концерт у Парижі. Музиканти кажуть, що натхнення вони черпають не лише з нотного стану, а й з енергетики публіки.
- Цей вечір був особливим для мене. Надихнули, звісно, і витончена столична публіка, і стіни Українського культурно-інформаційного центру в Парижі, де колись знайшли кохання Ален Делон та Ромі Шнайдер. До того ж, мене підтримувала моя родина, з якою я приїхав до французької столиці, мої дружина, син і донька. Було шалене натхнення і відчуття надзвичайного, я отримав насолоду від гри. Ну і звісно ж, інструмент...
- Дмитре, скажіть, коли Ви відчули своє музичне покликання?
- У мене вроджене відчуття ділитись прекрасним. Мій батько музикант. Народився я в Черкасах, потім рідні переїхали до Києва, де згодом я почав навчатися в Київській середній спеціалізованій музичній школі імені М.Лисенка при Київській консерваторії. 1988 року я потрапив до класу професора Київської консерваторії Всеволода Воробйова. У школі започаткована практика - останні роки найкращі учні навчалися у педагогів, які викладали в Київській консерваторії, тепер, здається, це Національна музична академія імені Петра Чайковського. Така практика сприяла підготовці до вступу до вищого навчального закладу і складанню іспитів без несподіванок.
- То Ви навчалися в Київській консерваторії?
- Так, з 1990 по 1995 роки під керівництвом професора Воробйова. Дякуючи йому я здобув київську, можна навіть сказати Блюменфельдівську школу. Оскільки Всеволод Воробйов вчився грати в учениці Фелікса Блюменфельда - Стешенко-Куфтіної.
- Вам таланить на вчителів.
- Щось є в цьому. Фелікс Блюменфельд свого часу був диригентом Маріїнського театру, ставив опери Рубінштейна, Римського-Корсакова. Під його акомпанемент співали Михайло Луначарський та Федір Шаляпін. Блюменфельд був професором Петербурзької та Київської консерваторій і, крім того, дядьком Генріха Нейгауза.
Про музично-педагогічний рівень цієї родини можна судити з того, що через "її руки" пройшли такі імениті музиканти, як Еміль Гільельс, Святослав Ріхтер, Яків Зак, Мстислав Ростропович та багато інших. Ось цим славиться київська школа Блюменфельда.
- Дмитре, а чому київська школа, а не радянська?
- За радянських часів усі таланти вимивалися в Москву та Ленінград, про Київ навіть ніхто не говорив, це була така периферія. Нейгауз, Гільельс, Ріхтер та Зак народилися і вчилися в Україні, але згодом переїхали до Москви. Ви ж розумієте, яка тоді була політика.
Але Фелікс Блюменфельд залишився в Києві, він мав чудову німецьку школу, переварив свої вміння та навички через єврейське та слов'янське коріння, і це дало результат - особливе виконання.
- У чому воно полягало?
- Під час гри на інструменті більше уваги приділяється звучанню рояля. Висловлюючись професійною мовою, увага концентрується на "туше" (touche - одне із значень слова - натискати, тиснути) клавіш рояля. Київська школа, безумовно, вплинула і на мій стиль виконання.
І сьогодні, коли перед молодим українським виконавцем відкрилися двері європейських храмів музики, які відвідує витончена і досвідчена публіка, яку важко чимось здивувати, люди завмирають, слухаючи ці звуки. Це основна відмінність від світових фортепіанних шкіл. Я пишаюся тим, що мені 16 років випало вчитися в київській школі в іменитих педагогів.
- Який комплімент на адресу музиканта Ви вважаєте дійсно щирим?
- Найбільше зворушують сльози на очах публіки під час концертів. І тут варто згадати інше значення французького слова "туше". Воно означає зачепити, зворушити у музичному контексті - торкатися струн душі
- Як далі розвивалася Ваша кар'єра?
- Після стаціонару в Київській консерваторії я продовжив навчання в аспірантурі, але воно відбувалося паралельно з навчанням у Швейцарії. У Міжнародній музичній академії Менухіна в Гштааді навчався камерній музиці у світових світил від музики.
- Як Ви потрапили до Бельгії?
- До цієї країни мене привів також рояль. Я приїхав сюди з концертом, а одним з організаторів концерту була моя майбутня теща. Жартома розповідаю, що того вечора мені заплатили скромний гонорар, довелося взяти "товаром", взяв її доньку. Таке трапляється. У нас тепер двоє дітей: шестирічний хлопчик і трирічна дівчинка. Згодом, після знайомства з дружиною, весілля і первістка, ми переїхали до батьківщини моєї дружини, де нині і проживаємо.
- Як сприймають талановитих іноземців зі Східної Європи у Західній?
- Мені складно відповісти на це запитання, оскільки проживаю у цій частині Європи більше 15 років. У простому спілкуванні мене сприймають за свого, я вільно розмовляю французькою, англійською, активно вивчаю нідерландську мову, оскільки живу у фламандській частині Бельгії. На концертах усі розуміють, що я українець, коли читають програми або афіші. Європейська публіка має традиції, вона знайома зі слов'янськими музикантами, які відомі тут ще за радянських часів.
У Західній Європі є розуміння, що якщо в програмі є слов'янський музикант, українець або росіянин, то це завжди висока якість; вони дуже серйозно до цього ставляться і відповідно сприймають завжди емоційно, їм це подобається. Ви знаєте, у Франції навіть є фестивалі, проводяться концерти, на які запрошують українців, росіян та інших вихідців зі слов'янських країн, і французькі музиканти там не мають навіть шансів зіграти, тому що місцеві організатори не зацікавлені в них. Там не сприймають інших європейців як музикантів, для організаторів цих фестивалів інші є неприйнятними.
- Коли Ви вирішили припинити участь у конкурсах і займатися музикою професійно?
- Завдяки конкурсам і починається кар'єра, відбуваються знайомства, з'являються зв'язки. Десь на межі 30 років я зрозумів, що варто щось змінити в житті. Мій останній конкурс був у Парижі. І коли я не потрапив до фіналу, хоча був готовий до перемоги, я зрозумів, що час конкурсів закінчився. Миттєво зрозумів, що витрачати час на них уже ірраціонально, відтоді почав концентруватися на творчій кар'єрі і грати те, чого хочеться. Адже на конкурсах музиканти виконують програми, які переграні десятки разів.
- Невже Ви вважаєте, що конкурси - це ірраціональна трата часу?
- Взагалі для молодого музиканта конкурси - це частина життя, яка дає можливість розвиватися і зростати у професійному плані, пізніше зробити кар'єру. Але часи змінюються. Якщо раніше, 30-40 років тому, ми могли на пальцях полічити віртуозів піаністів або скрипалів, то нині все змінилося. Музичних конкурсів багато і виконавців безліч. Моє "раціо" виступає проти конкурсів, але "емоціо" каже навпаки.
Сьогодні кар'єра музиканта, як би це не звучало сумно, перетворюється на бізнес. Змінюються покоління, на роботу до агентств, що працюють з музикантами, приходять молоді й енергійні люди. Агентства намагаються працювати з зірками, оскільки це висока вартість квитків, імідж та відповідні гонорари. Маленькі агенції не виживають, і це проблема просування молодих талановитих музикантів. Саме тому для українських музикантів складно пробитися на світові сцени. Саме це й стало головною причиною, чому я зайнявся кар'єрою, у тому числі й власним менеджментом. Тобто, я і піаніст, і агент в одній особі. Це складно, можливо не зовсім професійно.
- Ви часто виступаєте в Києві?
- Буває. Ось і зараз їду до нашої столиці.
- Що це буде за концерт?
- Уперше їду з Бельгії до України грати для 20 запрошених VIP-персон. Перебуваю в легкому радісному шоці, своєрідній ейфорії. Виявляється, в Україну цікаво запросити виконавця класичної музики для приватного вечора. Мені надзвичайно приємно, що у складні часи люди знаходять таку можливість, що українська еліта полюбляє не лише популярну музику або рок, а й починає тягнутися до прекрасного, великого мистецтва. І це сіє надію на майбутнє.
- Де ще можна Вас послухати?
- Можна на моїй сторінці тут: http://www.youtube.com/user/dmytropiano
Автор: Роман Сущенко
Виконавці: Дмитро Суховієнко
Джерело: Укрінформ
|