|
|
Чи завжди слушним є «браво!»?
14 жовтня 2011, п'ятниця
Поширити у Facebook
 Таке питання, на жаль, з певного часу напрошується само по собі, оскільки будь-які концерти академічної музики, незалежно від якості гри виконавців, супроводжуються лементами «браво!».
Більше того, останнім часом слухачі в залі стали аплодувати стоячи.
Причому, спочатку подібні вставання носили фрагментарний характер, найчастіше збігаючись із закінченням концерту коли аудиторія хотіла підкреслити своє захоплення від оригінальності імпрези, висловити прихильність до виконавців, естетичне задоволення від почутого. Але останнім часом вони відбуваються мало не на кожному, найчастіше філармонійному, концерті.
От мимоволі й задаєшся питанням: невже й насправді так усе бездоганно й високо професійно у виконавській майстерності вітчизняних колективів, чи насправді їхня інтерпретація музики заслуговує такої приязної високої оцінки слухачів? Або ж слухач став менш вимогливим до якості виконання музики – його все влаштовує, він усім задоволений? Це, до речі, запитання далеко не риторичного порядку.
На жаль, доводиться констатувати факт: знизився рівень вимогливості публіки. Вона просто задовольняється фактом концертного виконання, не вникаючи в питання якості, не рахуючись із вимогами чистоти інтонування тематизму, ансамблевої стрункості, партитурного балансу голосів і гармонійної злагодженості, уваги до штрихових відтінків і динамічних градацій, – одним словом, нехтуючи технічним боком справи.
Якщо в публіки немає вимогливості до виконання таких елементарних законів виконавської майстерності, що становлять основу професіоналізму, то про проблему інтерпретації взагалі не варто й говорити.
Слухаючи концерти нинішнього «Київ Музик Фесту-2011», професійне вухо фіксувало деяку недбалість звучання наших оркестрових колективів. Причому, до камерних оркестрів претензій не так вже й багато.
Старожили вітчизняного камерного виконавства – Національний ансамбль солістів України «Київська камерата», Національний камерний ансамбль України «Київські солісти», ансамбль сучасної музики «Рикошет», маючи сильних солістів і злагоджений кістяк оркестрантів, досить непогано справлялися зі своїми виконавським завданням, хоч, безумовно, і в них багато своїх «але». Іноді прослизав якийсь момент схоластичності в озвучуванні партитур сучасних авторів.
 Однак більше претензій виникало на адресу наших симфонічних оркестрів, тим паче, що концерти проходили на найпрестижнішому майданчику столиці – у Національній філармонії України.
Філармонійні симфонічні концерти нинішнього фесту, хоча така сама картина спостерігається досить давно й у рамках інших київських фестивалів, проходили під знаком «задовільно», так, скажемо, на 5-6 за десятибальною шкалою.
Ні концерт відкриття, ні концерт під тематичним заголовком «Душе моя…», ні під рубрикою «Східноукраїнський симфонічний експрес» не залишили яскравого естетичного враження від гри оркестрів, причому, всі три концерти озвучувалися сильними колективами: перші два – Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України, а третій – Заслуженим академічним симфонічним оркестром Національної радіокомпанії України.
Як наслідок, постраждали автори: мовна індивідуальність авторської музики не прослуховувалася й форма багатьох великих творів місцями відверто розпадалася, якщо не «витягувалася» за рахунок власного структурного потенціалу (але ж бездоганну структуру мають далеко не всі твори наших сучасників!).
Без жодної натяжки на якість, з погляду виконавської майстерності справді задовольнив концерт закриття фестивалю «Україна Forever», проведений Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України під керуванням Миколи Дядюри. Спостерігався звуковий баланс між групами, не було недбалості й поспішності у виконавській грі, ковзних ритмів і умовних темпів, фальшивих звучань міді, що особливо радувало слух.
В усіх без винятку опусах прослуховувалася фактура – у Концерті для фортепіано з оркестром Левка Ревуцького, який, до речі, пролунав у первісній оригінальній редакції, Симфонії «Україна Forever» Юлії Гомельської, «Бар'єрі» для оркестру Сергія Пілютикова й Концерті для труби Олександра Красотова.
Відкриття й закриття фестивалів, таких як «Київ Музик Фест» і «Музичні прем'єри сезону», зазвичай озвучуються великою симфонічною програмою, у якій найчастіше фігурують метри вітчизняного композиторського олімпу. Однак нинішній фестиваль став виключенням із загального правила, – на відкритті та закритті представлялися твори композиторів, умовно кажучи, середнього покоління. Тому й увага до них, вірніше, до мови й стилю викладення авторської думки була акцентованою.
Якісне звучання оркестру надає можливість вже за першим, прем'єрним виконанням опусів судити про мову, фактуру, гармонійне багатство, вдалу або невдалу форму і навіть ідею та зміст твору, хоч це найбільш трудомісткий і каверзний із усіх аспектів пізнання музики. У таких випадках виконавець, який на високому професійному рівні робить свою справу, висуває на перший план автора, котрий уже власні композиторські огріхи не скине на рахунок виконавця, не сховається за невдалою грою оркестру.
Виконавцям варто пам'ятати, що опуси сучасних авторів – складні за мовою, стилістикою, але головне – за формою. Класична ясність і чіткість – рідкісне явище в сучасній авторській практиці. Нинішні автори в основному пишуть відкриті за формою твори, тому їх слід подавати якомога точніше в деталях, нюансах і загальних технічних контурах.
Так із чим же пов'язана недбалість, поверховість в озвучуванні партитур, що доволі часто зустрічається у виконавській практиці наших колективів? З великою завантаженістю поточною роботою? Але це не пояснення для слухача. Із втратою інтересу до сучасної музики вітчизняних авторів, нецікавістю їхньої музики, відсутністю в них розуміння законів структурування? Цілком можливо, оскільки самі автори, щоб виставитися якомога оригінальнішими, у своїх опусах вдаються до неймовірних композиційних кульбітів, причому не завжди доречних і справді потрібних.
Може, причина криється у механізмі фестивальної практики, що поставлена на потік, коли збираються докупи різні твори, які потрібно один раз виконати й відразу забути? Звичайно, принцип одноразовості дуже серйозно розхолоджує музикантів. Можливо, до цього спричиняється й відсутність справжньої вимогливості у публіки, якій усе подобається, її все влаштовує, вона готова аплодувати й викрикувати високі похвали при найпересічнішій грі, дозволяючи музикантам думати, що й така якість цілком стерпна, ледве не геніальна?
А може бути, сучасний виконавець як такий уже втратив поняття про майстерність, високий професіоналізм, сам занизив собі планку високого рівня під активним натиском з боку попси, та й у контексті загальної ситуації зневаги до культури та мистецтва?
Питань до виконавців багато, і гіпотетичні відповіді на них теж є. Але є також принципове запитання, яке хочеться задати слухачам. Так усе-таки, чому немає з їхнього боку вимогливості до виконавців, чому все влаштовує, чому немає чітких градацій і диференціації, за якої є різні оцінки – погано, задовільно, добре й чудово.
Може бути, таки культ масовості видовищ, трансльованих по телемовленню, з їхньою низькопробною дешевиною акцій, загальний культ попси так зазомбував публіку, що вона просто вже не в змозі розібратися в елементарних поняттях якості пропонованої їй продукції.
Тому й в академічному мистецтві орієнтується на вкрай демократичну, доступну для слуху програму, що не вимагає напруги й інтелектуального підходу. А якщо до того ж якийсь соліст-віртуоз зіграє швидко складні пасажі, то тоді – загальний вибух емоцій і повний захват!
Саме так сталося з концертом Львівського камерного оркестру «Академія» під керуванням Ігоря Пилатюка, що відбувся в рамках нинішнього «Київ Музик Фесту». Він залишив досить неоднозначне враження.
Концерт викликав у публіки захоплені емоції й, як водиться, лементи «браво!» і уставання з місць. Можливо, причина такої реакції в програмі імпрези, оскільки вона була розрахована на культивацію давньої традиції камерно-концертного музикування. Тому не відрізнялася інтелектуальною складністю, скоріше, навпаки, демократичністю й доступністю, тобто не вимагала напруги у роботі мозку.
Саме в дусі приємної музики й сприймалися твори Михайла Чембержі (Сюїта до балету «Даніела»), Левка Колодуба (Концерт для фагота й камерного оркестру), Віктора Камінського («Диптих» для мецо-сопрано й струнних на вірші Лідії Мельник), Мирослава Скорика («Поема» для скрипки з оркестром й «Рапсодія» для двох скрипок з оркестром), Михайла Демчишина («Японська сюїта» концерт для кларнета й камерного оркестру). А ще в програмі пролунали «Пори року» для скрипки та струнних Астора П’яццолли.
 Програма, безумовно, посприяла розкріпаченню слухацької реакції, особливо, це стосувалося другого відділення, у якому пролунали твори Скорика й П’яццолли. Але чи тільки в цьому причина слухацької бравурності? Думаю, що ні.
Сам по собі оркестр був представлений досить сильними молодими музикантами, хоч в його грі спостерігалася частка учнівства і деякої відстороненості. Однак загальний захват був викликаний грою віртуоза-скрипаля Назарія Пилатюка.
Скрипаль дійсно блискучий, разюче віртуозний. Однак його виконання разом з оркестром «Пір року» П’яццолли по-справжньому розчарувало, оскільки у виконанні твору була перейдена та риска, яка розмежовує гарне виконавство від поганого смаку. П’яццолла, до речі, – дуже каверзний автор саме тому, що у виконанні його музики легко скотитися до рівня смакової низькопробності. Він активно культивував жанр танго у своїй творчості, а цей жанр – виходець із клубно-ресторанного, кафешантанного середовища.
Однак заслуга П’яццолли – саме в окультуренні, академізації цієї низької побутової жанрової музики. Ось и постає питання: навіщо знову ввергати танго у сферу дешевої попси?
На жаль, виконання «Пір року» цього автора в рамках фестивального концерту відгонило ресторанно-балаганним присмаком. А публіці саме цей зашкалений демократизм припав до смаку. Невже саме така подача в дусі «якнайближче до народу», без лиску академізму, так подобається публіці? Або ж її збуджувала вкрай віртуозна гра скрипаля, який явно милувався своїми природними можливостями на шкоду головному – змістові, тону, смаку й авторському задумові музики.
Свого часу відомий іспанський віолончеліст Пабло Казальс, розмірковуючи над питаннями виконавської інтерпретації, вважав, що XX століття дуже багато чого змінило в манері інтонування й виконання музики. Якщо в XIX столітті допускалася якась фальш як свого роду компенсація віртуозної швидкості пальців, що, як відомо, спостерігалося в грі знаменитого іспанського скрипаля Пабло Сарасате, то вже у XX сторіччі, з його сильним акцентом на техніцизмі, а виходить, – на досконалості й бездоганності віртуозного виконавства, на думку великого маестро, чисте технарство вже нікого не цікавило.
Та й справді, до віртуозності потрібно додавати ще й чистоту інтонації, а також мистецтво інтерпретації – те, що інакше називається гарним смаком виконавця. І не варто забувати, що віртуозність – це вроджена здатність, дарунок природи. А от мистецтво подачі матеріалу, вироблення власної виконавської позиції, манери й стилю, інтерпретація авторського опусу – от це вже праця й заслуга серйозного виконавця.
 Так що ж виходить, ми у нашому сприйнятті мистецтва так і не просунулися уперед, задовольняємося чистим технарством? Або ж ситуація загального нехтування культурою природно відкинула нас далеко назад?
Або маскультура у всіх її проявах – від майданних видовищ, дешевих медіа-трансляцій до клубно-ресторанних тусовок – так сильно змінила смаки публіки, що просто не залишила жодних ціннісних критеріїв?
Адже тепер у караоке може брати участь і навіть співати кожний, почуваючи себе артистом, не гірше маститих, загальновизнаних талантів.
Більше того, «талантом країни» у нас нині стати не так вже й важко. Тому, напевно, звичайний меломан, чуючи на сцені академічного концертного залу доступну демократичну музику, та ще й у зрозумілій йому кафешантанній стилістиці, так радіє фактові упізнавання чогось близького й рідного, своєю реакцією лише розбещуючи виконавця.
Питань багато, але може варто не тільки їх ставити, але й прагнути справжньої високої якості, без усяких натяжок у подачі музичного матеріалу, технічної досконалості, мистецтва інтерпретації, гарного тону й смаку. Інакше й Шопен у недолугих руках може перетворитися на солодкого сентименталіста або плаксивого, слізливого скиглія, а Шуман – на параноїдального неврастеніка.
Тому слід пам'ятати, що проникнення у святу святих змісту музики того або іншого автора – трудомістка праця, яка вимагає уваги, ретельності й крайньої інтелектуальної напруги. Музика – це ж храм, а до святинь потрібно ставитися відповідно, інакше будь-яке свавілля й нехтування правилами сприймається й зараховується в розряд неприпустимого святотатства.
Крім того, пізнання музики – спільна праця й величезні зусилля. Отже, підвищення планки професіоналізму й виконавської майстерності допоможе слухачам позбутися хвороби втрати слухацької вимогливості, прояв якої, зі свого боку, змусить музикантів ставитися до мистецтва звуків не як до конвеєра, а як до матерії високого порядку.
Матеріал надано редакцією журналу «Музика»
Автор: Анна Луніна
Фото: Сергій Пірієв
Колективи: Львівський камерний оркестр "Академія"
Конкурс (фестиваль): Міжнародний музичний фестиваль "Київ Музик Фест"
|