| Огляд |
|
|
|
|
Угоду з дьяволом скріплюють кров’ю
Враження про нову постановку опери Шарля Гуно «Фауст» на батьківщині Гете
28 лютого, субота
Поширити у Facebook
Якщо в сучасному Нью Йорку цього оперного героя роблять винахідником атомної бомби, у Лондоні – занурюють у атмосферу містичного Парижа, а в самому Парижі віддають перевагу шоу - ефектам, в Мюнхені все відбувається інакше. Тут постановники відступають від дратуючих концептів у сферу людської вразливості і читають «Фауста» як історію про моральну дезорієнтацію сучасної людини, а не тільки кризу мрії про безсмертя.
Любов у цьому випадку - хіба не останній спосіб зберегти людяність в хаосі сучасного світу. І якщо авторові опери з часів прем’єри 1859 р. закидали, що його ліричний «Фауст» далеко відійшов від філософського творіння Гете, то в мюнхенській постановці він безумовно до нього наближається.
Постановники у буквальному сенсі гортають перед нами сторінки великої книги. І це не ілюстрації, а глибоке занурення у емоційний світ музики, яке випромінює оркестр і підхоплюють виконавці.
Як на мене, філософію та естетику цієї вистави визначають три жінки: французька диригентка Наталі Штуцман, голландська режисерка Лотте де Бір та її постійна партнерка, художниця з костюмів Йорін Бек. Навіть сценограф Крістоф Хейцер повністю підкоряється цьому тріумвірату.
Штуцман так каже про результати своєї роботи над партитурою: «Я залишаюсь вокалісткою, і тому добре розумію потреби співаків. Якщо їм лише акомпанувати, то це не допомога. Якщо ж ти керуєш ними, даєш їм гарне відчуття і знаєш, коли і що їм потрібно, то у диригентській справі маєш бути дуже гнучкою. Водночас я тут, щоб зберегти партитуру. Я хочу і мушу дотримуватися блискучої звукової палітри Гуно, бо це справжній шедевр! Я думаю, що Гуно винайшов французький романтизм. Оркестровка, гармонія, спосіб написання, краса мелодій неймовірні. Я маю підтримувати цю мотивацію, інакше це буде дуже довга і малоцікава вистава. Мене захоплює й те, що «Фауст» француза Гуно, як завжди й казали, опера надто німецька. Саме так! Я багато диригую Вагнером, і це справді дуже схоже. Більшість імпульсів походить від оркестру, як у «Тангейзері».
Вистава наводить на роздуми, чия ж постать насправді головна у титульній ролі опери. Гуно вважав, що це Фауст. Його сучасник Арріго Бойто не погодився і написав свою оперу за Гете вже під назвою «Мефістофель». Були навіть пропозиції назвати оперу «Маргарита».
В мюнхенській постановці «Фауста» Мефістофель Кіте Кетельсена – провокатор і блазень, який намагається спокусити людей простими, але надійними у всі часи засобами – розбещеністю, принадами Бахуса, золотом та прикрасами. Його голос типовий для німецької сцени - не глибокий, соковитий бас, до якого ми звикли, а універсальний бас - баритон. Такі голоси та вишукана статура були, до речі, у американця Семюела Ремі та голандця Хосе Ван Дама, який нещодавно пішов у засвіти. Звучить Кетельсен також повноцінно у всіх регістрах, що допомагає йому створити дійсно вражаючий вокально-сценічний образ.
Мефістофель весь у чорному, мабуть для того, аби несподівано виникати з темряви. Щодо угоди з Фаустом (душа в обмін на молодість), то з самого початку очевидно, що він вміло маніпулює старим. Замість звичного образу безневинної білявки Маргарити, показує йому якийсь непевний силует, що нагадує спокусливу виконавицю секс шоу на драбині і водночас димок від кальяну.
Така рекламна «спокуса» виглядає на сцені як щось дуже несерйозне і навіть шахрайське, тож викликає сміх в залі. У всякому разі кров для підпису виявляється не потрібною. Угоду з дияволом Фауст підписує стилом Мефістофеля, яке у виставі ще знадобилося. Адже компаньйони вирушають не в казкову країну з фахверховими будиночками та зеленими галявинами і струмками. Навкруги погані краєвиди, на украй випаленій, сухій землі йде чергова війна, а рекрутери підписують чоловіків до війська, надаючи їм червоні мундири та якісь дрібні монети. І саме тут диявольське стило стає у нагоді. Бо з війни майже всі повертаються каліками.
Містечко, куди потрапляють Мефістофель з Фаустом, теж виглядає вкрай бідно. Навіть вбрання його мешканців немов зібрані з лахміття. Ці закономірні з точки зору концепції вистави костюми відразу викликали у критиків шалено несприятливі відгуки. Настільки відразливі, що на післяпрем’єрні вистави артистів терміново переодягли у інше, більш «пристойне» вбрання. Деяких навіть у шорти (?). Невже критики в театрі «злякались» більше, ніж витівок Сатани? А вони проявились навіть в тому, що зірвалася телевізійна трансляція вистави у перший день показу. Дивно тільки на перший погляд, бо вплив нечистої сили на собі раніше вже відчували виконавці творів Гоголя та Булгакова.
Маргарита (у Гете - Гретхен) не дуже вирізняється від решти мешканців містечка. Така ж неприкметна, маленька, навіть трохи занедбана та схожа на Попелюшку перед балом. Таку дівчину можна не підкупати коштовностями. Замість них досить весільного платтячка з бульбашками ( насправді воно схоже на вакуумну упаковку для посилок). А для більшої «надійності» (аби дівчина відчула себе нареченою) Мефістофель готує для неї весільний перстень.
Особисто мені така Маргарита нагадала одну з героїнь старого радянського фільму «Формула кохання», яка з жартівливою погрозою пообіцяла прийти на побачення зі своїм братом-ковалем. А руки у Маргарити не для поцілунків аристократа – адже вона навіть центральну арію співає не з прядкою, а з пральною дошкою та брудною білизною. Хіба такий зразок для щирого кохання насправді мав на увазі Мефістофель, коли заключав пакт з Фаустом та одягнув його у оксамитовий, брунатно - золотавий камзол?
Джонатан Тетельман виглядає неймовірним героєм-коханцем, у нього пречудовий вокал. Але мені його герой більше запам’ятався у пролозі - старим, немічним, але драматично виразним. Його Фауст, розчарований в житті, науці та щирості почуттів там напрочуд вірогідний та відчайдушний. Символічно та філософськи узагальнююче те, що своє життя він обмірковує не у кріслі, а в інвалідному візочку. І не в кабінеті, а ніби на опуклій поверхні висохлої земної кулі.
Українська співачка Ольга Кульчинська чудово вписалася у вокальний ансамбль європейських знаменитостей. А сценічно виглядає так, як треба режисерці для утілення загального задуму. Таку дівчину можна не підкупати коштовностями. І на «бал», тим більше на вечірку Сатани, її Маргарита-Попелюшка вочевидь не потрапить.
За лібрето головна героїня має пристрасного прихильника своєї цнотливості та вроди – Зібеля. Його роль зазвичай доручають мецо-сопрано, це традиція використання травесті на оперній сцені. У мюнхенській виставі партію Зібеля виконує Емілі С’єра, володарка приємного ліричного сопрано і виконавиця з підкреслено жіночою статурою. Зібеля як юнака ніхто в оточенні Маргарити не сприймає відповідно. Навпаки його (її) відусюди женуть та навіть піддають безсоромному булінгу. Тим, що дівчина хоче стати хлопцем, більшість толерантних європейців сьогодні не здивуєш. Проблема лише в тому, наскільки ця гендерна невідповідність може сприйматися у контексті твору про щире кохання.
На відміну від цієї колізії, з братом Маргарити на ім’я Валентин невідповідність інша, художня. У цього персонажа в опері дві арії, одна з них - молитва за сестру, друга – його ж прокльон Маргариті за гріхопадіння. Завдяки особливостям голосу (міцний баритон з широким і вельми хитким звучанням в середньому регістрі) Валентин Флоріана Семпе більш переконливо звучить у передсмертному, драматичному, а не в ліричному епізоді. А поряд з ним епізодичний персонаж на прізвище Вагнер у виконанні Томаса Мола тішить концентрованим, тембристим звучанням, яке відразу привертає увагу і нагадує, що вихованці оперної студії закономірно посідають провідні місця в основній трупі театру.
Особлива ситуація також з героїнею на ім’я Марта Шверляйн (її виконує Джаміля Кайзер). Але справа тут вже не в співі і не в особливостях гри. За оперним лібрето вона - сусідка та подруга Маргарити, покликана відтінити комізмом її драматичну долю. Навіть Мефістофель не бажає спілкуватися з цією підстаркуватою удовицею (новину про смерть чоловіка сповіщає саме він). Завдання Сатани - відволікти увагу сусідки аби дати Фаусту простір для дій. Проте на мюнхенській сцені Маргарита доглядає хвору Марту, ніби це її мати, хоча Фаусту пояснює, що мати і сестра померли.
Саме Марта не дає Фаусту залишитись наодинці з дівчиною й згодом стає черговою жертвою диявольських підступів. Вона випиває снодійне з рук Маргарити, аби вже ніколи не прокинутись (на горе дівчині). У цей же час Мефістофель готує закоханим двоспальну постіль і з показовим цінизмом чекає результату…
Своєю чарівною тростиною Мефістофель регулярно «підштовхує» Землю, а заразом й усю дію, зміну часу та майбутніх обставин. І все це у блякло-сірих тонах. Аж до єдиної у виставі кольорової сцени «Вальпургієвої ночі», оформлення якої нагадує натюрморт з живих квітів та фруктів на тлі розбещеного та спокусливого жіночого «квітника». Колись, переважно у радянських виставах, (відповідно до партитури Гуно та у традиціях великої опери) додавали ефектний дивертисмент «Вальпургієва ніч», побудований на класичному й характерному танці. Тоді вакханки та чортики розріджували драматичні колізії опери та робили їх казково-міфологічними, аби позбутись релігійного контексту.
У мюнхенській виставі, порівняно з оригінальним змістом, багато чого не так. Але все оригінально та відповідно загальній ідеї постановки. Брат Маргарити, як і у «Формулі кохання», теж не дозволив би знущатися над сестрою, але… Мефістофель повсякчасно втручається у дію. Він один вирішує, хто й чого вартий і на що заслуговує. Маргариті замість коштовностей досить весільного платтячка з бульбашками ( насправді воно схоже на вакуумну упаковку для посилок). А для більшої «надійності» диявол готує для дівчини весільний перстень (аби відчула себе нареченою).
Щоправда, режисерка Лоте де Бір стверджує, що у жертв нечистої сили є вибір. Але насправді все навпаки, адже диявольські спокуси виявляються непереборними. І тому брата Маргарити вбивають, її волосся згодом зовсім зіскубуть містяни на знак осудження удаваної гріховності. Та ще й обмажуть дівчину дьогтем.
Далі йдуть зовсім вже жорстокі витівки Мефістофеля. Він буквально гіпнотизує несвідому від жаху Маргариту, і вона топить немовля у купелі (насправді ж якійсь калюжі на місці провалля у пекло). З цим немовлям, заплідненим Фаустом, пов’язані дуже погані асоціації з попередньої мюнхенської вистави Девіда Олдена 1999 року. Його скандальним символом став епізод із немовлям у холодильнику, який усі запам’ятали. А виставу – забули.
У прем’єрі 2026 року теж є страхітлива сцена з немовлям.. Мефістофель у фіналі «пред’являє» його Фаусту як аргумент провини останнього і кидає дитину до загальної жертовної купи. А згодом штовхає туди й Фауста. Але герою не судилося ані легкої смерті, ані солодкого забуття. Фауст приречений на тортури совісті, які не краще пекельних мук. А Маргариту рятують ті люди, які раніше її цькували. У їхніх руках грати в’язниці перетворюються на частину хрестів, горизонтальна лінія яких стає символом об’єднання віруючих. Такою метафорою закінчується багатозначна мюнхенська вистава.
Маргарита врятована! Вона отримує спокій, як й інша відома Маргарита з роману Булгакова, але без Майстра або коханого. Оперному Мефістофелю, як і Дияволу у Гете не пощастило отримати її душу. Як тут не згадати оригінальний текст Мефістофеля з твору німецького класика: «Я — частина тієї сили, что вічно прагне зла, насправді створюючи благо».
Натомість Лотте де Бір ставить «Фауста» Гуно радше як філософську питчу, а не релігійну драму або романтичну мелодраму. У її уявленні цей світ уособлюють Бог і Диявол — дві протилежності у існуванні людини. Отже раціонально Маргарита — моральна героїня, а Фаусту не судилося повернутися до себе навіть за допомогою нечистої сили. Але емоційне враження від вистави не можна вкласти у концептуальні рамки. Це не просто чергова інтерпретація однієї з найпопулярніших опер у світі. Вона хвилює і підносить, наводить на неоднозначні роздуми та залишає у свідомості глибокий слід.
Олександр Чепалов,
професор, заслужений діяч мистецтв України.
Київ-Мюнхен
Світлини Geoffroy Schied
Автор: Олександр Чепалов
|