Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років» | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років»
Карабиць Кирило
Кирило Карабиць: «Важко перші тридцять років»
11 липня 2015, субота
Поширити у Facebook

Один із найбільш яскравих представників молодого покоління диригентів України. Перший український диригент, який очолив симфонічний оркестр у Великобританії: з 2009-го року Кирило Карабиць став Головним Диригентом симфонічного оркестру у м. Борнмут. Виступав з багатьма оркестрами світу. Лондонським філармонічним та Королівським симфонічним, Симфонічними оркестрами Сан-Франциско та Лос-Анжелеса, Берлінським симфонічним, Філармонічним оркестром міста Токіо, оркестром Сіднейської філармонії, Національним симфонічним оркестром Бразилії, Ліонським симфонічним оркестром та багатьма іншими. Зарекомендував себе і як яскравий оперний диригент. Кирило Карабиць має чимало нагород та відзнак, є лауреатом міжнародних конкурсів диригентів. Живе у Парижі. 30 го червня 2015-го року на урочистому закритті культурного форуму «Донкульт» у Львові диригент Кирило Карабиць виступив разом із Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії та Галицьким академічним камерним хором.

У розмові із «Збручем» Кирил Карабиць розповів, як став диригентом, з якими оркестрами працює і чому взяв участь у Форумі «Донкульт».

– Ви виросли у надзвичайно музикальній сім’ї. Ваш батько – відомий композитор Іван Карабиць, мати – знаний музикознавець Маріанна Копиця. Отже, ваш шлях до музики був природнім передусім з цього приводу?

– Мене ніколи не змушували іти у музику, за що я дуже вдячний батькам. Це був мій вибір. Ясно, що він був у чомусь логічний. Ясно, у якій ситуації я виховувався. Але я не відчував тиску. Тому я відчував, що цей вибір – мій вибір. Мій шлях до диригування йшов від співу в хорі. Я почав співати у дитячому хорі і саме хоровий спів мене витягнув у диригування. Я вчився у студії при київській консерваторії і співав у хорі, яким керувала відомий хормейстер Елеонора Виноградова. Вона пізніше допомогла мені здійснити цей перехід – до десятирічки, вже у восьмому класі, саме на факультет хорового диригування. Я їй дуже вдячний за те, що вона мене так трошки «підштовхнула».

– Ваше дебют у якості диригента відбувся у 19 років, ще студентом. Ви тоді стали за пультом перед камерним оркестром «Київська камерата».

– Диригувати я почав ще у школі, десятирічці. На факультеті хорового диригування. До речі, свою першу вчительку я зараз зустрів у Львові, у Галицькому камерному хорі – вона там співає. Не бачив її 25 років. Вікторія Володимирівна викладала у мене у десятирічці. Потім, також ще у школі, я навчався у Віталія Романовича Лисенка. У консерваторії – це був Левко Венедиктов. У консерваторії я почав як хоровий диригент. Дуже хотів на симфонічному, тому склав іспит і паралельно поступив на факультет симфонічного диригування. Вчився на двох факультетах одночасно. Через два роки поступив у Віденську музичну академію, а ще через декілька місяців виграв конкурс і став асистентом Івана Фішера у Будапештському фестивальному оркестрі. Тобто, вчився відразу у двох музичних академіях і ще паралельно працював диригентом. Цікавий був час.

– На Ваших афішах зазвичай пишуть так: Кирило Карабиць – диригент, Париж-Київ. Чому не Борнмут? Адже, здається, саме з цим містом Ви зараз дуже пов’язані, оскільки з Борнмутським симфонічним оркестром ви співпрацюєте від 2007-го року, а з 2009-го Ви є головним диригентом цього оркестру.

– Відверто кажучи, я би хотів, аби писали лише «Україна» і все. Але, певно, це робиться для піару. Тому так пишуть в афішах та програмках. В Борнмуті я є головним диригентом шість років, але я там буваю один раз на місяць. Так працюють сучасні оркестри. Головні диригенти мають (це ще залежить від оркестру) такий контракт – від шести до дванадцяти тижнів на рік. Тиждень – це один блок репетицій. Одна програма, яка може повторюватись декілька разів. В залежності від ситуації та місця, де оркестр знаходиться. У мене – це дев’ять тижнів і ці дев’ять тижнів розподіляються впродовж року. Від жовтня до початку травня. А місце проживання? Як і раніше, залишається – Париж.

– Вашою такою вже сталою позицією творчої діяльності на Заході є ще постійна співпраця у якості керівника – з оркестром «I, CULTURE Orchestra».

– А ще – це, власне, найновіша інформація – я став музичним директором і головним диригентом театру і оркестру у місті Ваймар у Німеччині. Днями вийшов прес-реліз, і тому я вже можу офіційно про це говорити. Що стосується «I, CULTURE Orchestra», його збирають у Польщі, у Гданьску. До нього входять молоді музиканти із семи країн східного партнерства. Фактично, задіяні ці сім країн. Після конкурсу музикантів запрошують до Гданьска. Там знаходиться репетиційна резиденція. Вже зі мною ми готуємо програму і потім – турне. Цього року буде концерт у Києві на День Незалежності у Національній Опері.

– Ви співпрацюєте з багатьма оркестрами у світі, диригуєте виставами у оперних театрах, ви є знаний диригент, але до участі у культурному форумі «Донкульт» вас, мабуть, запросили ще й тому, що ви певною мірою пов’язані з Донбасом. Адже саме там народився Ваш батько, композитор Іван Карабиць.

– На донеччині я ніколи не жив, хоча ми свого часу регулярно провідували бабусю. Єдиний час, коли я там на довше затримався, після Чорнобиля . Нас відправили туди на літо і ще на декілька місяців, тому я навіть ходив там до школи деякий час. Але я – киянин. Не вважаю себе людиною з Донбасу, просто, завдяки батькові, звідти – коріння. Тому до мене і звернулись. Ну а тут ще й додається моя діяльність останнім часом з приводу Прокоф’єва. Я зараз записав в Англії цілий цикл симфоній Прокоф’єва і включив туди ранні твори, які він написав, коли ще мешкав у Донбасі. Організатори форуму попросили мене виконати «Сад божественних пісень» Івана Карабиця на вірші Г.Сковороди, а решту творів запропонував я. (В концерті прозвучали також твори Сергія Прокоф’єва: два хори – «Заповіт» на вірші Т.Шевченка з опери «Семен Котко» та «Золота Україна» з циклу «Пісні наших днів», а також «Чужбог та танець нечисті із «Скіфської сюїти» – прим. С.І)

– Як відомо, Сергій Прокоф’єв народився у Сонцівці на Донеччині і ранні роки свого життя провів саме там. А світогляд людини у значній мірі формується у дитинстві та юності. Сам він цього також ніколи не заперечував.

– У Прокоф’єва є декілька таких напрямків, які притаманні і його творам як раннього періоду, і мають розвиток далі. Це скіфська тема, тема давнини: це така довга, навіть можна сказати – «безкінечна» мелодика. Мелодика, яка, як він сам казав, іде від його зв’язку з природою Донбасу. «Степовий хлопчик» – називали його у дитинстві. Все це зіграло дуже важливу роль у формуванні його як музиканта, як особистості. Це він проніс через все своє життя. Ще є відомий факт, що коли він приїхав зі Сполучених Штатів, у нього були деякі проблеми із документами, його не випускали з корабля, і тоді він сказав: «Я не знаю, як американці відносяться до російських сепаратистів, але я був народжений у лояльній Україні». Тобто, він вважав себе людиною, яка несе енергетику України в собі. Це для нас дуже важливо. Ясно, що ми не будемо зараз стверджувати, що він український композитор, але не згадувати про те, якими він оперував темами і тематикою у своїх творах і звідки це іде, це було б дуже неправильно і навіть непрофесійно, я би сказав, з нашого боку. Так, це просто непрофесійно. Справа не в емоціях. Ми мусимо про це знати. Це наш обов’язок – про це знати. А скільки ще є людей, таких як він, які мають абсолютно пряме відношення до України, і ми маємо це визнавати!

– Ви дуже багато диригуєте за кордоном, Виступаєте також і з українськими оркестрами. Як ви можете оцінити рівень і роботу наших оркестрів? Як вони виглядають у порівнянні із іноземними?

– Європейські оркестри існують у певній системі, яка функціонує вже багато років. Але нам треба ці досягнення вивчити і спробувати їх втілювати. Ми ще користуємося системою радянською, яку самі по-тихеньку вбиваємо, але нічого нового не пропонуємо на її місце. Тому в нас і така ситуація – трошки «тупикова». Є Міністерство культури, але воно фактично не виконує того, що має виконувати. Воно не є інструментом для створення і пропаганди культури – як воно має бути насправді. Тому треба створювати якісь альтернативні шляхи. А ми лише критикуємо радянську систему за те, що вона була такою поганою, користуючись ще її залишками сьогодні, а нового нічого натомість не створюємо. От таке у мене враження.

– З якими українськими оркестрами вам доводиться виступати найчастіше?

– До речі, тепер, на культурному форумі «Донкульт» – це був мій другий виступ із Академічним Симфонічним оркестром Львівської філармонії. Ясно, як киянин, я працюю із Національним оркестром. Один раз на два роки, а буває, що і кожного року. Працював теж неодноразово з камерним оркестром «Київські солісти». Вибір у мене є. Мене запрошують різні оркестри, просто немає часу на все, тому я вибираю найцікавіше і найближче. І технічно можливе. Зараз от у Львові на цей концерт мені було дуже важко приїхати, адже у мене ще 24-го червня була вистава «Мадам Батерфляй» у Гамбурзькій опері, а вже 25-го хор від’їжджав до Польщі. Для того, щоби провести з ними єдину репетицію, мені треба було вилітати з ранку, аби встигнути до їхнього від’їзду. Ми мали репетицію з четвертої години до шостої, а о сьомій вони вже сіли до автобусу і поїхали. Трошки екстремально, але інакшого виходу не було. Цей проект дуже важливий, і я відчуваю, що зробив правильно.

– Формуючи програму концертів на Заході, чи Ви можете собі позволити залучити до програми твори українських композиторів?

– Коли така можливість є, я обов’язково такий шанс використовую. Цей процес непростий, тому що українських композиторів, на жаль, не знають. І тому вдається це робити, коли вже знають мене в оркестрі і довіряють настільки, що готові виконувати ті твори, які я називаю. Це завжди нелегко. Але це – наша справа, спільна. Маємо всі щось робити для популяризації української музики. Робити так, щоб її знали і поважали. Тому у всі оркестри, з якими я маю постійні відносини та стосунки, я завжди приношу із собою проекти, пов'язані з Україною.

– З творами яких композиторів Ви любите працювати найбільше?

– Ясно, що для мене все слов’янське – рідне. До Прокоф’єва, Чайковського, Стравінського, Яначека у мене якісь особливі емоції та почуття. Для мене це дуже близька музика. Але підчас навчання у Віденській академії я відкрив для себе віденську класику – Моцарта, Гайдна. І для мене це є показником професійності людини: як вона грає Моцарта або Бетховена. Ще є французька музика, яку я відкрив для себе пізніше, у Франції. Без цієї музики я так само не можу. Вона для мене пов’язана з якимись тонкими почуттями, з імпресіонізмом. І Равель – один із моїх улюблених композиторів. Палітра досить широка. Але якщо спитати: які «твої» композитори, то це буде Лятошинський, Чайковський, Стравінський…

– У Вас чимало нагород, зокрема, нещодавно, у жовтні 2014 року, за он-лайн голосуванням Борнмутський симфонічний оркестр був визнаний «Найулюбленішим оркестром світу 2014». А також Вами керований «I, CULTURE Orchestra» увійшов до двадцяти найрейтинговіших оркестрів світу.

– Звичайно, це приємно, коли визнають досягнення. Справді, праця диригента дуже важка. Фізично та емоційно. Не дивлячись на те, що ніби зовні вона виглядає досить гламурно, є реалії, які дуже і дуже важкі. Тому надзвичайно приємно, коли є визнання, коли та чи інша країна дає нагороду і визнає досягнення. Але ясно, що для мене – це не ціль. Не вважаю це якимось показником. Помічаю, що для мене все більш і більш важливим є задоволення від своєї роботи. Тому що, коли ти задоволений, то можеш це щастя і задоволення передати іншим. Коли ти – незадоволений, то тобі немає що передавати. Це така дещо егоїстична позиція, але вона, на мій погляд, правильна.

– Яким, на Вашу думку, має бути диригент?

– Це питання я задаю собі кожного ранку. Як завжди казав мій вчитель Левко Венедиктов, головний хормейстер Національної опери: диригування – це важко перші тридцять років. Потім стає трошки легше. Я вже відчуваю, що наближаюсь до цього моменту, коли стане легше, але наразі ще у фазі становлення і пошуку. Хоча з кожним роком все ж таки відчуваю, що стає легше. Репертуар вже знайомий, і тому переходиш на якийсь трошки інший рівень. Знаєш, як воно звучить, як треба спілкуватись із французьким оркестром або німецьким, і тому легше можна досягати результату. Для диригента дуже важливо, як він психологічно створює свій контакт з музикантами.


Автор: Софія Іванова
Диригенти: Кирило Карабиць
Джерело: zbruc.eu



Інші:

Петро Качанов: «Без глядачів театр – це просто приміщення»
Я не заспівала жодної російської опери, — Софія Соловій
«Елегія військового часу»
Головний диригент Полтавського театру імені Гоголя Олександр Сурженко відзначає 65-річний ювілей
Ярослав Ткачук: життя у… балеті
Андрейс Осокінс, латвійський піаніст
КОМПОЗИТОРКА БОГДАНА ФРОЛЯК: «ТРАГІЗМ, СВІТЛО, ДРАМАТИЗМ І НАДІЮ ПЕРЕЖИВАЄМО МИ, УКРАЇНЦІ, В ЦЕЙ ТЯЖКИЙ ЧАС ВІЙНИ»
Світова зірка Людмила Монастирська
Роман Григорів, Ілля Разумейко: «Сучасне мистецтво, сучасна опера — це те, що відрізняє нас від росії»
«В Європі почали слухати українську музику»
Диригентка Оксана Линів: Чайковського треба українізувати
Творчий шлях композитора і диригента з Луцька Володимира Рунчака
"Вже це все набридло": співачка Монастирська про те, як замінила путіністку Нетребко і настрої за кордоном
Львівський органний зал: українські ноти, які об'єднали світ
Музика свободи і віри
"Співпрацювати з руснею не буду", — як жив і загинув в окупованому Херсоні диригент Юрій Керпатенко
Василь Василенко: “Ми повинні відроджувати й репрезентувати своє мистецтво у світі
Олександр Родін про нові творчі проєкти
Допитували всю ніч та знімали з трапа літака: оперна співачка Марія Стеф'юк розповіла, як її переслідувало КД
Сюрпризи від Ігоря Саєнка
Актор Анатолій Хостікоєв - про театр під час війни, контакт із глядачем та чому Україні не можна програвати
Єжи Корновіч про оперу «Родинний альбом»: «Європа – це велика родина»
Микола Дядюра про прем’єру та гастрольні маршрути
Раду Поклітару: “Прем’єра “Тіней забутих предків” – це подія світового масштабу!”
Цьогоріч на Шевченківську премію подали 74 заявки у 7 номінаціях: Євген Нищук про критерії та залаштунки премії
Роман Ревакович: Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар [інтерв'ю]
«Україна ще має відбутися як оперна держава»: розмова з першим українським композитором, який пише музику для Метрополітен-опера
Балет “Мадам Боварі” - новинка в афіші Національної опери України
Як козаки і пірати москалів били: мюзикл «Неймовірні мандри і пригоди козака Василя Сліпака»
«Забудьте про російську культуру, яка пригнічує вашу власну»
Майбутня прем`єра “Сойчиного крила” стискатиме серце глядача, — директор-художній керівник “Київської опери” Петро Качанов
Зірка, патріотка і наша сучасниця
Рок Фаргас: «Я дізнався про багатьох неймовірних композиторів України»
Музика + театр
Михайло Швед: “Розширюємо репертуарні грані новими творами, виконавцями та ідеями”
“Я ентузіаст створення нового українського репертуару”
Казка від Юрія Шевченка
Олена Ільницька: «Сподіваюсь, мій твір є моїм внеском у Перемогу»
«Маріупольська камерна філармонія відроджується у Києві», — диригент колективу Василь Крячок
“Я хочу показати слухачам нашу потужну мистецьку школу, українську самобутню культуру”
      © 2008-2024 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
110307_530.jpg