|
|
Зірка на ім’я Людмила Монастирська
Знаменита українська співачка, примадонна Ковент-Гарден, Ла Скала і Метрополітен-опера під завісу театрального сезону виступає у двох знакових виставах Національної опери
10 липня 2015, п'ятниця
Поширити у Facebook
Географія творчих мандрів Людмили Монастирської приголомшлива (можемо пишатися тим, що нашу співачку сьогодні чекають у Лондоні, завтра — у Парижі, Нью-Йорку, Берліні, Сант-Яго, Мілані, Х’юстоні, Відні) та відправною точкою для світової оперної діви екстра-класу все ж залишається рідний Київ, місто, де народилася. Попри щільний і напружений графік виступів на найпрестижніших вокальних сценах світу солістка Національної опери України, лауреат Шевченківської премії знаходить час і сили для меломанів-земляків (шанувальники творчості Л. Монастирської швидко розкуповують квитки на вистави, лише побачивши афіші з її ім’ям — 8 липня виступить у вердіївській «Аїді»).
Нещодавно Людмилу Вікторівну було нагороджено орденом «Зірка Італії». Улюблена співачка потішила киян своїми коронними партіями — Аїди, леді Макбет, Турандот, Амелії. А західному слухачу щастить насолоджуватися її унікальним голосом у тих виставах, які у нас, на жаль, не в репертуарі: «Тоска», «Сила долі», «Аттіла», «Двоє Фоскарі», «Сід», «Набукко». До речі, саме арію Абігаїли з «Набукко» Людмила обрала для виступу у гала-концерті на закритті 147-го сезону, якій відбудеться 12 липня на сцені Національної опери України.
— Я стількох жінок через себе пропустила, що іноді доводиться себе шукати. Жарт, звичайно, але є в ньому і частина істини. Кожна партія — це повне перевтілення, глибоке занурення в образ героїні, — зізнається Л. МОНАСТИРСЬКА. — На кожну роль треба налаштовуватися, щоб глядач повірив, відчув тонкі драматичні нюанси. Тому для себе я внутрішньо «розсортувала» характери своїх героїнь за принципом схожості із собою і розбіжності. Простіше, звичайно налаштовуватися на схоже, а от для того, що мені не властиве, доводиться підключати уяву, артистизм, характер, врешті, толерантність до якихось неприйнятних особисто для мене рис — жорстокості, підступності, властолюбства. Адже образи, які втілюють на сцені драматичні сопрано, зазвичай наділені не менш драматичними рисами, вплетеними у трагічні, а то і геть криваві сюжети.
В Аїді мене приваблює її шалена любов, що до чоловіка, то й до Батьківщини, мені зрозумілі її розпачливі вагання між коханням і патріотизмом, її жертовність. Тому із втіленням цього образу проблем немає. Так само і Сантуцца в «Сільські честі», Тоска, Ліза в «Піковій дамі», Амелія в «Балі-маскараді» — жінки, які стали жертвою кохання або жертвують собою заради нього. Чи Леонора з опери «Сила долі»: мені вона імпонує своїм внутрішнім світом, цей образ близький тому, хто багато пережив у власному житті. А от з такими персонажами, як Абігаїла, леді Макбет, Одабелла в «Аттілі», навіть Норма важче, але і цікавіше. Мені важливо зрозуміти мотиви жорстоких вчинків, що саме приводить моїх героїнь до них, як, зрештою, формувався їхній характер, який деяких призводив до вбивства, божевілля або самогубства, та не кожну — до каяття. Тому обов’язково читаю першоджерела і все, що тільки можливо про психологічний стан героїнь. Так, отакий собі психоаналіз образу, інакше, як би гарно не співати, а не викличеш тої реакції, на яку розраховував композитор, для якого важлива оця єдність: слово-музика-пауза. Будь-який знак у клавірі та партитурі не випадковий, а несе в собі смислове навантаження. Прочитати ці смисли — завдання не тільки постановника, а й виконавця: тільки пропустивши крізь себе, прийнявши вантаж переживань, якими б хибними або неприйнятними вони не були, можливо переконливо зіграти роль, передати голосом драматургію образу.
— Як ви бачите роль режисера у створенні образу?
— Коли відбувається показ класичної версії, проблем зазвичай немає, щоб тільки режисери не ставили в якісь карколомні пози, не вдягали у такі костюми, які заважають співу. А от будь-який експеримент із часом і простором, коли змінюється місце дії, значно ускладнює процес. Потрібна серйозна мотивація, а не просто фрейдизм і садо-мазо, щоб, наприклад, співати ліричні дуети в ліжку, перевдягатися під час арії, гримуватися під якесь люте зомбі. Тобто доводиться ще й режисера зрозуміти, довіритися йому, бо тут ти або погоджуєшся, або відмовляєшся. У режисерську концепцію співак не втручається. Нам доводиться вмикати на повну потужність свій артистизм. Іноді буває навіть цікаво, а іноді й небезпечно... Через складний і незручний костюм, але концептуальний для режисера, одного разу я впала просто під час арії, а ще й під ногами була не рівна підлога, а якісь пагорби. Але на Заході глядач любить експеримент, тому там і поширено систему «стаджіоне».
— Не всі у нас знають поняття «стаджіоне». В Європі періодично відбуваються конференції організації Opera Europa, яка об’єднує понад 200 оперних театрів, в її роботі беруть участь також театри з Америки, Азії, Австралії, Африки, де обговорюються актуальні питання і проблеми життєдіяльності оперних театрів світу, серед яких і тема: «Репертуарний театр і театр стаджіоне». Що, на вашу думку, краще?
— Скільки існує опера, стільки існує суперечка між звичним для нас репертуарним і західним, так би мовити, проектними театрами, які працюють за системою «стаджіоне». Тобто існує театр: будівля, адміністрація, обслуговуючий персонал, оркестр і хор (для яких, як правило, робота в театрі поєднується із самостійною концертною діяльністю). Всі солісти — запрошені! На репетиції дається півтора-два місяці, після чого показують 10—12 вистав, хоча буває і менше, в залежності від масштабу міста. Після чого постановка фактично вмирає, за рідкісними винятками, якщо це, наприклад, шедевр Франко Дзеффіреллі (видатний італійський режисер, продюсер, художник. — Л.Т. ). Насправді, обидві системи доповнюють одна одну, взаємодіють, конкурують на користь оперному мистецтву загалом. І стає очевидним взаємозв’язок між ними, бо один не може існувати без іншого, оскільки саме в системі репертуарного театру і постійної трупи виховуються і стають високим професіоналами ті артисти, які потім беруть участь у кастингах у театрі «стаджіоне». До речі, на Заході дуже багато репертуарних театрів, це у нас завдяки фінансовим можливостям, слабо розвиненого театрального менеджменту, історично сформованого менталітету важко впровадити систему «стаджіоне». Щодо роботи над образом у цієї системи є певні переваги. «Вспівати» партію зрештою можна і на репетиціях, а от відчути еволюцію образу, протестувати її на публіці, зауважуючи, на які саме драматичні нюанси дістаєш найбільш схвильований відгук, розвинути від вистави до вистави і закріпити їх, повною мірою дозволяє система «стаджіоне».
— Серед численних ангажементів у вас були пропозиції і від інших репертуарних театрів?
— Я навіть не розглядаю можливості осісти десь в іншому місці, ніж моя Україна, мій рідний театр — Національна опера. Тому дуже вдячна керівництву Національної опери, що тримають мене в штаті, враховуючи мій графік закордонних виступів, і зі свого боку скільки можу, стільки віддаю часу і сил виступам на рідній сцені, а на душевних силах для українських глядачів я вже точно не економлю. Бо віддаючи, наповнюєшся. У широкому сенсі «вдома» за короткий період, навіть за умови досить інтенсивної роботи, я поповнюю ресурси, яких вимагає праця за кордоном. Це надзвичайно цікаво — знайомитися з новими країнами, сприймати інший менталітет, інший побут. Спостерігати різницю між глядачами у різних країнах: холодні сноби у Ла Скала і фанати в Іспанії, які цілували чоботи Пласідо Домінго (знаменитий іспанський тенор і диригент), їздили за ним протягом усього туру по країні. Чи не найбільше здивування від Чілі: геть не очікувала таких пристрастей — одного зі співаків нещадно, як у Ла Скала, «забукали», а мене засипали квітами, вся сцена була вкрита десятисантиметровим шаром... Наче мала радіти, але ж так боляче було за партнера, непоганий насправді співак. Я захоплююся видатними митцями, з якими мене звела щаслива творча доля, а це і Пласідо Домінго, унікальна людина в усіх іпостасях, і як співак, і як диригент; це і надзвичайно експресивний диригент Зубін Мета, і неперевершений режисер Франко Дзеффіреллі. Маестро Клаудіо Аббадо, Антоніо Паппано — це просто екстра-клас! Несподівано глибоке враження отримала від роботи у Х’юстоні в «Аїді» з модельєром Зандрою Роудс, яка створила концертні костюми для групи «Квін». Аїда в дизайнерських костюмах — це чисте задоволення від гармонії і зручності. Недарма Зандру так любила принцеса Діана...
Нині світ (після Майдану, анексії Криму, військових дій на Донеччині) добре знає про нашу країну, і майже після кожного виступу до мене підходять глядачі, кажуть слова підтримки і бажають миру та розквіту нашій державі.
Автор: Лариса Тарасенко
Виконавці: Людмила Монастирська
Джерело: Газета "День"
|