|
|
Дует чи дуель?
Концертмейстер Анастасія ТІТОВИЧ — про співпрацю зі знаменитим басом — Тарасом Штондою
17 жовтня 2015, субота
Поширити у Facebook
Коли на афішах з’являється ім’я Тараса Штонди, поспішай придбати квитки заздалегідь, адже виступи цього титулованого баса завжди запрограмовані на аншлаг. І нинішній тріумфальний концерт у Національній філармонії не став винятком. Програма камерних творів підготовлена співаком до двох ювілеїв видатних маестро (175-річчя від дня народження Петра Чайковського та 100-річчя від дня народження Георгія Свиридова). У вечорі брали участь колеги співака — Сусанна Чахоян і Тетяна Ганіна — та концертмейстер Національної опери України Анастасія Тітович — постійний штондівський партнер на концертних майданчиках України та зарубіжжя впродовж останнього десятиліття.
Водночас за своїм масштабом концерт видатного артиста якось непомітно й переконливо переріс камерний формат, оскільки тривав майже три години. І впродовж усього цього часу після кожного виходу на сцену Т. Штонди та запрошених ним співачок зал вибухав оваціями. Адже співак належить до тієї нечисленної категорії універсальних артистів, які з однаковою художньою переконливістю виконують і провідні масштабні героїко-драматичні оперні партії світового репертуару — царя Бориса, Пімена, Досіфея («Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського), Тараса Бульби (однойменна опера М. Лисенка), Короля Філіпа, Великого інквізитора, Захарії («Дон Карлос», «Набукко» Дж. Верді), Короля Рене («Іоланта» П. Чайковського) тощо, та успішно озвучують різноманітний камерний репертуар, що вимагає особливо тонкої, філігранної роботи соліста над вокальною партією романсу чи пісні під фортепіанний супровід.
І нерідко оперним співакам, які призвичаїлися до необхідності потужного наповнення звучанням свого голосу великого залу, перекриваючи динаміку симфонічного оркестру, залишаючись на концертному майданчику сам-на-сам із камерною аудиторією, буває непросто знайти правильну, довірливу, інтонацію спілкування зі слухачем. Знамениті романси Чайковського «Мы сидели с тобой» (вірші Л. Ратгауза), «Средь шумного бала», «Серенада Дон Жуана» (вірші О. Толстого), «День ли царит» (вірші О. Апухтіна) — ці перлини камерної вокальної лірики XIX ст., де в центрі уваги композитора і виконавця — складний і вразливий світ інтимних переживань (тут і спогади про минуле кохання, і запізніле каяття, й екстатичне освідчення у своїх почуттях до природи й коханої ) у натхненному виконанні Тараса Штонди та Анастасії Тітович викликали шквал оплесків вдячних слухачів. Тембрально насичений, глибокий і пластичний голос співака відтворив найменші порухи душевних переживань героїв романсової лірики Чайковського.
У дивовижному емоційному злитті голосу й фортепіанного супроводу вокальні шедеври Чайковського знайшли своє адекватне втілення, засяяли новими барвами. Та, мабуть, найбільш переконливо розкрився талант співака в другому відділенні концерту, де прозвучали твори особливо близького йому по духу композитора Георгія Свиридова, а «кермо» було в руках чудового концертмейстера Анастасії Тітович, яка не тільки стала незмінною учасницею всіх номерів, майстерно акомпануючи і Сусанні Чахоян, і Тетяні Ганіній, а й продемонструвала високий рівень професійної досконалості як сольна піаністка.
У її витонченій інтерпретації прозвучав Вальс Г. Свиридова із музики до повісті «Заметіль» О. Пушкіна, «На трійці» («Листопад») з циклу «Пори року» Чайковського та надскладне перекладення для фортепіано Анданте з його балету «Лускунчик», зроблене всесвітньо відомим піаністом М. Плетньовим. Благородне звучання рояля, блискуча бездоганна техніка Анастасії, розсип віртуозних пасажів, складне мереживо мелодичних контрапунктів відтворили у фортепіанній версії все багатство палітри оркестрових барв симфонічної партитури Чайковського. Піаністка стала такою ж героїнею вечора, як і співак...
Після концерту співрозмовницею «Дня» стала Анастасія Тітович, і, власне, крізь її бачення творчого процесу співака із концертмейстером розкрилися цікаві деталі з творчої «кухні» ключової постаті вечора — Тараса Штонди.
— Скільки триває ваша «співдружність» із Тарасом Штондою?
— Цьогоріч ми відсвяткували десятиріччя спільної праці, і з цього приводу в січні відбувся ювілейний концерт у Національній філармонії. Наш спільний репертуар зріс до 300 творів. При тому, що Тарас затребуваний у світі як оперний співак, він співає дуже багато і камерної музики. Знаєте, зараз у Києві співаків, які б приділяли таку увагу виконанню саме камерних вокальних творів, не так уже й багато. Хоча раніше це було нормою. Згадаймо хоча б легендарного співака — Бориса Романовича Гмирю, який залишив нам у спадок неповторні інтерпретації українських народних пісень і романсів. Він виступав із видатним концертмейстером Львом Остріним.
— На жаль, Гмиря був змушений передчасно залишити оперну сцену через інтриги, тому для нього виступи з камерним репертуаром були чи не єдиним шансом взагалі звучати на концертній естраді...
— На щастя, Тарас має можливість співати на оперних сценах і в Києві, й за кордоном — у Мюнхені, Празі, Лондоні, Роттердамі, Осло, Мальме, Антверпені та інших містах. Та одночасно він знайшов себе й у камерному жанрі. Багато концертів (майже 50!) ми мали в Данії, зокрема в Копенгагені, де нас дуже цінують і завжди радо приймають.
— Яке ставлення до українських артистів панує зараз у країнах Євросоюзу?
— Цього сезону ми були в Чехії та Фінляндії. І якщо раніше в спілкуванні з місцевою публікою нерідко можна було почути: «Україна... А де це?», то зараз усі знають про Україну, звісно, після драматичних подій минулої зими, цікавляться: «А яка нинішня ситуація у вашій країні?» До того ж запитують люди не лише з музичного оточення, а й у готелі, таксі, й в інтонації їхніх запитань помітне щире співчуття й доброзичливе ставлення до нас, українців.
— Де, за вашими спостереженнями, слухач найбільш безпосередній і щедрий на емоційну віддачу, найбільш налаштований на сприйняття музики?
— Просто «ввічливих» оплесків я не пригадую. Навіть коли ми десь виступаємо вперше, й, скажімо, перші два-три номери слухачі ще, так би мовити, «придивляються» до нас, то вже невдовзі публіка починає тепло реагувати на виступ, і відчувається, що аудиторія вже «наша». Саме так було, наприклад, під час концерту в оперному театрі Осло.
— А чи «скануєте» ви попередньо майбутню аудиторію на предмет її смаків та уподобань? Адже в кожній країні є свої пріоритети, й найчастіше це національна музика того краю, куди проліг ваш гастрольний маршрут. Чи маєте можливість власного верстання концертних програм?
— Найчастіше нам щось замовляють і дають, так би мовити, генеральну ідею концерту, а ми можемо впливати на подальше формування програми. Прагнемо представити музику країни, в якій виступаємо, адже рідну музику люди сприймають особливо гаряче: спеціально для Норвегії підготували романси Гріга, а для Чехії — Дворжака. Кілька разів виступали також і з українськими програмами. Та й взагалі в кожний концерт ми намагаємося включити українську музику, насамперед мелодійні, ліричні пісні — такі, як «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Дивлюсь я на небо» та багато інших. Сприймають їх завжди з великим ентузіазмом і непідробним захопленням.
— Ви десятий сезон працюєте концертмейстером в Національній опері України. Мріяли про це?
— В останніх класах музичної десятирічки моїм педагогом із концертмейстерського класу стала Галина Дуденкова, яка і зараз працює концертмейстером Національної опери. Саме тоді, з її легкої руки, я захопилася оперним мистецтвом, часто відвідувала вистави, і ще до вступу в консерваторію знала, що хочу працювати в опері.
— Зазвичай більшість піаністів мріють про сольну кар’єру.
— Певна річ, за зовсім юного віку так і було, але, поринувши у світ концертмейстерства, не змогла визначитися, що ж мене приваблює більше, і з того часу намагаюся рівномірно поєднувати ці два творчі шляхи — соліста й концертмейстера.
— Як розгортався у часі ваш діалог із Тарасом Штондою, як відбувалося становлення вашого дуету митців-однодумців?
— Ще студенткою другого курсу консерваторії я почала виступати із солістами опери, здебільшого на різного роду урочистих заходах, де ми неодноразово перетиналися також із Тарасом. Якось випадково зустрілися з ним у філармонії на концерті Світлани Добронравової, і Тарас, на той час уже відомий оперний співак, запропонував мені виступити в його концерті концертмейстером. Я охоче пристала на цю привабливу пропозицію й відразу відчула, що Штонда помітно вирізняється з-поміж інших співаків.
— Мабуть, своїм професіоналізмом і вправністю?
— Так, та передусім тим, що його зацікавленість як майстра виходить за межі суто його сольної партії. Його увагу завжди привертає фортепіанна партія твору, повністю весь музичний матеріал до останньої ноти. Майже всі романси, коли ми починали свою співпрацю, вже були в репертуарі Тараса, а для мене вони були абсолютно новими. Тож я уважно прислухалася до його вказівок і зауважень
— А чи не виникали у вашій співпраці з Тарасом які-небудь суперечливі колізії, розбіжності під час репетицій, підготовки програм?
— Певна річ, що довше ми працювали разом, то впевненіше я себе почувала. Ми разом готували багато нових творів, і звісно, в нас періодично виникали спірні моменти, певні розбіжності в трактовках, часом я його переконувала, інколи — він мене. Але ми ніколи не ігноруємо зауважень одне одного і, зрештою, спільно знаходимо розв’язання суперечливих моментів. Тарас працює не лише над своєю вокальною партією, а й прискіпливий до всіх деталей акомпанементу, і завдяки цьому я відчуваю важливість і потрібність своєї праці. В особі Тараса маю перед собою винятково чутливе «вухо», яке не пропустить найменшої хиби, якоїсь нещирості, стилістичної невідповідності.
Тарасу до душі музика драматичного реалізму, він в ній відчуває себе як риба у воді. Одна з його улюблених оперних партій — партія Бориса Годунова з однойменної опери Мусоргського. Дуже близька йому й музика Д. Шостаковича, ми маємо в репертуарі кілька його романсів і, зокрема, цикл на вірші Долматовського, так звану «П’ятиденку». Також ми багато виконуємо творів українських композиторів, зокрема романсів М. Лисенка, Я. Степового, В. Косенка, А. Кос-Анатольського, П. Майбороди, О. Білаша.
— Для багатьох шанувальників творчості Штонди стало приємною несподіванкою його рішуче входження до оперного світу Р. Вагнера. Що це — виклики часу, свідомий вихід на нові творчі обрії чи перевірка свого голосового апарату «на міцність»? Адже не секрет, що існує навіть спеціальний термін «вагнерівський співак» через специфічний «інструментальний» вагнерівський вокал, потребуючий особливої фізичної витривалості й мобілізації всього виконавського запасу міцності співака.
— Тарас зараз закоханий у музику Вагнера. А почалося все з того, що Микола Дядюра — на той час головний диригент Національної філармонії — запропонував здійснити постановку третьої дії вагнерівської «Валькірії». І не було жодних сумнівів щодо головної партії — Вотана, де у співака мають бути і повноцінні верхи, й повнокровний нижній регістр, а також здатність швидко розучувати партію. Тарас спочатку поставився до цього з певним острахом, та поступово в процесі вивчення цієї складної ролі він перейнявся внутрішньою красою та епічною величчю образу Вотана. Потім ця частина «Валькірії» була кілька разів виконана на сцені Національної опери, також під орудою Миколи Дядюри, а згодом Тарас заспівав уже всю оперу в Маріїнському театрі. Іншою визначною вагнерівською роллю став Гурнеманц в опері «Парсіфаль», якого Тарас співав у Мальме (Швеція). І всюди він мав успіх у публіки та схвальні відгуки у пресі.
— Приємно, що ви щиро радієте з успіхів Тараса, а він вам не заздрить?
— Ніколи! Навпаки, він завжди переживає за мене і так само щиро радіє моїм вдалим виступам!
— Ваш дует, мабуть, має численних прихильників...
— Справді, є свої «фани», які постійно ходять на наші концерти. І стає тепліше на душі, коли бачиш у залі знайомі, привітні, обличчя своїх шанувальників.
Після вдалого концерту, як після бокала колекційного вина, залишається ефект «післясмаку». А ще — міркування щодо справедливості думки видатного педагога, відомої піаністки, учениці Ф. Бузоні Марії Баринової: «Акомпаніатор, який впливає на успіх соліста, мусить бути не нижче соліста за обдарованістю. Діяльність акомпаніатора не є менш достойною за діяльність естрадного піаніста. Талант піаніста, якщо такий є, відіб’ється яскраво й у акомпаніаторі. Якщо ж таланту немає — то й естрада піаніста не врятує».
Автор: Наталія Семененко
Виконавці: Тарас Штонда
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета "День"
|