|
|
Диригент Роман Кофман: «Реформування оперних театрів України повинно початися негайно»
11 лютого 2011, п'ятниця
Поширити у Facebook
 Днями Роман Кофман виступив у Національній філармонії України. Його програма — «вибране», а його мистецтво — вічне. Відразу після Києва Кофман відбув до Польщі, диригувати у Гданську.
Нещодавно він п’ять років очолював оперний театр у Бонні. Це унікальний випадок, коли український маестро став керівником найбільшого західноєвропейського музичного театру. Більше того, працюючи над оперою „Сорочинський ярмарок“ Мусоргського, він настільки захопив українською темою знаменитого англійського режисера Тоні Палмера, що той не роздумуючи вирушив на Полтавщину — вивчати побут і звичаї гоголівських персонажів...
У ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Роман Кофман розповів про досвід роботи за кордоном, розкрив деякі секрети диригентської майстерності.
— Романе Ісаковичу, хотілося б дізнатися, за яким принципом ви формували програму свого останнього концерту в Національній філармонії?
— Не приховую, в основі було бажання „сподобатися“. Хоча в цьому, звісно ж, певна частка жарту. Зважаючи на специфіку концерту, хотіли презентувати якомога розмаїтішу програму. Це стосується і стилів, і епох, і країн: від Йозефа Гайдна до Валентина Бібіка.
— А чи є взагалі якийсь художній критерій, що визначає вибір репертуару — персонально вами?
— Запитання хороше... Розумні люди ще на початку моєї кар’єри казали, що вибір концертної програми — 70% успіху. Причому успіху не зовнішнього, а справді художнього. Я спочатку в це не вірив. Як це 70%? А якість гри? А інтерпретація? Але з моїм просуванням углиб життя ця цифра (яка спочатку становила для мене лише 30%) збільшувалася... І сягнула в результаті 70%.
Я завжди старанно добираю репертуар. Кілька останніх років формую не програму концерту, а концепцію концертного сезону. Таким чином народилися деякі концертні цикли. Наприклад, протягом одного сезону я з оркестром зіграв усі симфонії Бетховена. Наступного року — всі симфонії Шуберта (включно з ранніми, які, можливо, ніколи не звучали в Україні). Потім вдалося реалізувати задум, який, вважаю без удаваної скромності, може бути занесений до Книги рекордів Гіннесса. Оскільки протягом одного сезону в Київській філармонії було виконано всі симфонії Моцарта! А їх 41.
Так, увесь сезон оркестр працював тільки над симфоніями Моцарта. Це насолода невимовна! Важко... Бо Моцарт узагалі складний для виконання. Зали були переповнені на всіх цих концертах. Окрім того, в наших програмах був цикл „Український авангард“.
Я добре обізнаний зі станом речей у Західній Європі... І можу сказати, що Україна має чудовий загін молодих композиторів! Упевнений: вони могли б мати гідний вигляд на європейському музичному ландшафті. З іншого боку, їх переслідують постійні труднощі. Їхні твори грають переважно ентузіасти у Будинку вчених, Будинку архітекторів, Будинку композиторів. На тих майданчиках, де не завжди багато слухачів. Одного разу я кинув клич — і отримав до першого концерту циклу 29 партитур від молодих українських композиторів. Дев’ять із них було виконано. Публіка, до речі, чудово сприйняла цей концерт.
— Якщо не помиляюся, з 1978 року ви — професор у нашій Національній музичній академії. Проте багато їздите по світу і, напевно, об’єктивно скажете: болонська система, проти якої свого часу в нас бунтували, — це „зло“ чи „благо“ для вітчизняної музичної освіти?
— Якщо ви мені точно розкажете, що таке „болонська система“, я зможу відповісти... Але я не розумію до кінця цих процесів! Знаю одне: загальна система не підійде вузу, в якому навчають музики! Адже в нас педагог працює зі своїм студентом індивідуально...
Зараз у мене три студенти. Диригент — це ж друга вища освіта. Особлива професія. Якщо диригент стає на 15 см вище від оркестру, то він має бути „на голову вищим“ за будь-якого оркестранта. Диригування — штучна професія. Головне в диригенті — масштаб особистості. Без цього навіть не варто розпочинати. І якщо з десятьох осіб, котрі навчаються диригування, хоч одна знайде своє місце в мистецтві, — то це вже добрий результат.
З мого класу вийшло багато талантів. Є народні і заслужені артисти. Є головні диригенти оркестрів — в Україні і за кордоном. Є професори консерваторії. І те, що ці люди працюють за фахом, — уже досягнення.
— З 2003-го по 2008 рік ви активно працювали в Німеччині, очолюючи Бетховенський оркестр і Боннську оперу...
— Робота в Бонні — не єдиний мій постійний контракт. Я також був головним диригентом Сеульського симфонічного оркестру. У Польщі працював не один рік...
У багатьох містах Німеччини філармонічні оркестри обслуговують оперні театри. Хоч симфонічний оркестр імені Бетховена має свій насичений план, він теж грає і в Боннському оперному театрі. Тобто всю роботу оперного театру забезпечує цей оркестр! Моя посада називалася в перекладі „загальномузичний директор міста Бонн“. Такий ось у мене був п’ятирічний контракт.
— Чому не залишилися в Німеччині, зважаючи на комфортні умови роботи за кордоном?
— Робота в Бонні була цікава: чудовий оркестр, чудовий театр. Але... Я майже перестав гастролювати. Бракує часу!
Знаєте, мені одного разу не спалося, і я почав підраховувати оркестри, з якими виконав хоча б одну програму. Нарахував 76 оркестрів.
У Бонні я отримував запрошення з Америки, Азії, Європи. Мені постійно телефонував мій концертний агент. Але я зазирав у свій план — і відмовлявся. Адже робота головного диригента — неймовірна напруга. Хоча працював із чудовим оркестром! Колись за цим самим пультом стояв Ріхард Штраус. 2007-го цей оркестр святкував 100-річчя. І я з ними почав інтенсивно записуватися. Наприклад, записав усі 15 симфоній Шостаковича.
При цьому тривала робота з основних програм: концертних, оперних. Я спочатку вагався з питанням продовження контракту. Керівництво міста чекало рішення. Причому треба було оголосити про нього не пізніше ніж за рік до закінчення контракту...
— Чи надходила вам пропозиція після роботи в Німеччині очолити якийсь театр в Україні? Адже, по суті, ви перший український музикант, котрого запросили керувати західним оперним театром. Тому знаєте складний механізм функціонування такого театру.
— В Україні якихось оперних контрактів у мене немає. І якби навіть запропонували, то я б погодився лише з однією умовою. Реформування всієї системи оперних театрів України повинно початися негайно. Тобто перехід на контрактну систему. Ця система дуже жорстока. Але що вдієш... Думаю, що в перспективі театри все ж таки на цю систему перейдуть.
— У Німеччині ви поставили дев’ять опер.
— Як диригент! Оперний спектакль — це музично-сценічний твір. І роль диригента, звісно, надзвичайно велика. Але треба неодмінно пам’ятати і про режисера-постановника. А сучасна європейська режисура — це значний крен у бік „екстриму“, перенесення дій з епохи в епоху, у бік демонстрації якихось навіть не еротичних, а відверто сексуальних сцен.
Боннська опера в сезон давала шість прем’єр. Із них дві — на відповідальності головного диригента. Серед дев’яти опер траплялися спектаклі, щодо яких ми з режисером були хоча й не в усьому згодні, та принаймні близькі в розумінні спільних завдань... Але були й постановки, які ми уявляли зовсім по-різному. Інколи виникали серйозні суперечки...
Втім, система європейського театру така, що коли режисер підписує контракт із театром, ніхто не має права змінити в його режисерському рішенні жодного нюансу, жесту і мізансцени! Отож... Починаючи з третього сезону, я домігся майже неможливого: з жодним режисером не підписувався контракт доти, доки він не ознайомить мене зі своєю режисерською концепцією. Після цього все пішло добре...
— Серед цих опер був і „Сорочинський ярмарок“ Мусоргського — українська тема, гоголівські персонажі. Як це сприйняли?
— „Сорочинський ярмарок“ Мусоргського був для них новинкою, екзотикою. Там знали тільки „Хованщину“, „Бориса Годунова“. „Сорочинський“ я запропонував директору театру, який відповідає за контракт і фінансування. Мені досить важко було переконати англійського режисера Тоні Палмера, що це слід ставити. Та все ж таки переконав... Ми спрацювалися.
Можу назвати спектаклі, створені в повній згоді з режисером. „Отелло“ Верді, „Пікова дама“, „Євгеній Онєгін“ Чайковського... Там також було поставлено „Макбет“ Верді, „Лулу“ Берга, „З мертвого дому“ Яначека, „Фіделіо“ Бетховена.
У Бонні я також здійснив давню мрію — поставив оперету Штрауса „Летюча миша“. Цей геніальний твір, спотворений поганими постановками у слабких музичних театрах.
— Одна з ваших книжок називається „Обучение дирижера. Психологические элементы“... У чому особлива складність стосунків диригента й оркестру?
— Знаєте, у стосунках оркестру і диригента є багато психологічних пластів. Якщо говорити про соціальну психологію, то це „начальник — підлеглі“, „лідер — група“, „художник — однодумці“... Мій головний принцип: рівень „начальник — підлеглі“ треба ставити на останнє місце (у душі і в голові). І спробувати підкорити оркестр захопливістю свого творчого задуму...
— Одного разу ви розповідали, як відкрили для України Альфреда Шнітке, організувавши його авторський концерт. Також завдяки вам значною мірою були відкриті для нашої країни і Гія Канчелі, і Валентин Сильвестров...
— Справді, колись я першим провів авторський концерт Альфреда Шнітке в Україні. Під час виконання одного з творів Шнітке у Київській філармонії партію рояля і клавесина виконував сам композитор.
Він приїхав. Грав у моєму оркестрі. Я в своїй передостанній книжці описав це... Тоді в мене було таке відчуття, неначе в моєму оркестрі... Брамс або Шуберт! Або уявіть, що ви командир полку, а четвертий у другому ряду — Суворов...
Інші згадані вами імена я не те щоб відкрив, але активно знайомив слухачів із цими композиторами. Адже композитори як правило недовірливі і зазвичай... однолюби стосовно диригентів. Творці дуже хворобливо ставляться до виконання своїх творів. Що стосується Сильвестрова, то він багато працював з Ігорем Блажковим. А потім одного разу я взяв і виконав один твір Сильвестрова на свій страх і ризик. Валентин послухав... Відтоді став мені довіряти. І навіть присвятив мені свою Симфонію №5.
Багато грав також Євгена Станковича, Мирослава Скорика... Але всіх не перелічуватиму... Гія Канчелі сьогодні живе в Бельгії. Мені доводиться грати його музику в різних країнах...
На Заході, до речі, серед концертних діячів панує тенденція, яка мені не дуже до вподоби. Вони поділяють диригентів на „спеціалістів із композиторів“.
І після того як я записав усі симфонії Шостаковича, у мене склалася „репутація спеціаліста з Шостаковича“. Але це не так. Є чудові диригенти, які краще за мене це роблять...
— А правда, що одного разу вас навіть викликали в ЦК КПУ після „несанкціонованого“ концерту з творів Альфреда Шнітке?
— Після авторського концерту один із композиторів написав у ЦК партії про те, що, мовляв, Роман Кофман виховує слухача „не в тому“ напрямі. Мені зателефонував інструктор з відділу ЦК і сказав, що зі мною хочуть поговорити. Я відповів: „Спасибі за запрошення, але я не є членом партії, тому викликати мене у цю структуру ніхто не має права“.
А далі було ось що... Той чоловік, до якого надійшов лист, був на своїй посаді новеньким і вирішив прийняти зважене рішення. Та йому бракувало інформації. Тобто хто такий Шнітке, цей чиновник не знав. Він зателефонував в Інститут мистецтвознавства, щоб запитати, хто такий Шнітке, що він собою являє. Там не зрозуміли, чому цікавляться композитором Шнітке: чи тому, що він — це погано, чи тому, що він — це добре? І відповіли обтічно: так, це музика експериментальна, але вона має право на існування. Отримавши таку відповідь, чиновник із ЦК партії вирішив, що крутих заходів вживати не слід. І справу спустили на гальмах...
— Ваша дочка керує знаменитим дитячим хором „Щедрик“. Як тримається цей колектив у нинішні кризові часи?
— Ви знаєте, як, згідно зі штатним розписом, називається посада Маріанни Сабліної, а раніше — її матері Ірини Сабліної, яка керувала хором близько трьох десятків років? Керівник гуртка. Отож керівник одного з найвідоміших дитячих хорів — це просто керівник гуртка з відповідною зарплатою 1400 гривень. Крім того, Маріанна Сабліна — єдиний в Україні хоровий диригент без звання...
Зараз у „Щедрику“ співають уже діти перших „щедриків“. Днями вони отримали запрошення співати в Німеччині на відкритті пам’ятника Мстиславу Ростроповичу. У цій акції буде всього два пункти — промова Ірини Ростропович і виступ „Щедрика“. Але німці майже нічого не оплачують. А батьки не „потягнуть“ квитки на літак. Несміливо пробуємо знайти спонсорів...
Цікаво, що на цій церемонії хор має співати всього десять хвилин за регламентом. Але організатори навіть на десять хвилин викликають хор із України! Це про щось каже?
— Багато культурологів засмучені тим, що високе мистецтво поступається позиціями під натиском маскульту. Ви оптиміст чи песиміст у цій проблемі?
— Я не оптиміст і не песиміст, я — реаліст. Насправді високе мистецтво своїх позицій не здасть ніколи. Може йтися лише про те, чи здають позиції люди, які слухають музику. А класичне мистецтво не може бути слабшим чи сильнішим, воно ні з ким не воює. Воно просто є. Крім того, я б не поділяв мистецтво так категорично на класичне і маскульт. Я б казав так: серйозне і розважальне. Отож останнє теж поділяється на багато пластів... Частина може бути чудовою, частина — огидною. Правда, наразі в цьому розважальному напрямі «передові позиції» посіла найубогіша гілка. Виключно примітивна музика — на рівні біологічних інстинктів та примітивних сигналів. Можливо, це тимчасова течія? Але вона заполонила розум, вуха і час багатьох людей. Трагедії в цьому немає. Значно більше мене хвилює зниження інтересу до літератури... Інтернет відіграв у цій справі величезну роль. Тому що вніс у цивілізацію культуру фастфудів. Саме інтелектуальних фастфудів. Тут — обкрадання людської особистості, вищипування з її структури найважливіших компонентів.
А ось високому музичному мистецтву коли щось і загрожує, то лише структурні, організаційні та фінансові проблеми. Бо поки що жодна структура, яка належить до класичного мистецтва, не може жити на самоокупності. Проте... У цьому не трагедія, а лише драматизм ситуації.
Автор: Катерина Константинова
Диригенти: Роман Кофман
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|