|
|
Ода пісні й слову
Які табу існують для Анжеліни Швачки
14 березня 2016, понеділок
Поширити у Facebook
Солістка Національної опери Анжеліна ШВАЧКА не випадково нинішнього року стала лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
Її вокальні партії у виставах міцно закріпили за нею статус однієї з найяскравіших вітчизняних оперних співачок, талант якої визнано не лише в Україні.
Нещодавно прийшло повідомлення про те, що артистку відзначено нагородою Італійської Республіки — Орденом Зірки Італії за особливий внесок у розвиток дружніх відносин між нашими країнами та збагачення культури обох держав.
— Анжеліно Олексіївно, більшість оперних партій з вашого репертуару ви виконуєте італійською і французькою мовами. Подивився задля цікавості лібрето вашої улюбленої опери «Кармен» Жоржа Бізе в оригіналі, де ви виконуєте партію головної героїні, і був просто спантеличений цими складними мовними конструкціями...
— Взагалі не двома, а шістьма іноземними мовами я виконую вокальні партії у різних операх. Справді, італійською — це практично увесь мій репертуар, а ще французька, англійська, німецька, іспанська і латина. З італійською простіше, бо вивчала в консерваторії, і не виникає жодних проблем щодо вимови і вивчення текстів напам’ять. Однак треба зважати й на те, що той чи інший твір створювався європейськими композиторами у різні епохи. Аби наблизитися до тих часів, потрібна певна стилізація. Готуючись, приміром, до виконання партій Амнеріс, Еболі й Ульріка з опер «Аїда», «Дон Карлос» і «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, я їздила до Відня на майстер-класи до італійців, які, будучи автентичними носіями мови, коректували мою вимову, добиваючись характерного звучання. До речі, в практиці Національної опери України, коли відбувається постановка опери західноєвропейського автора, запрошувати на репетиції фахівців з іноземних посольств, щоб почути від них слушні поради.
— Ви працюєте на столичній сцені понад двадцять років. Гастролювали в багатьох європейських і азіатських країнах. Де за кордоном відчували себе найкомфортніше?
— Звичайно, це Італія, яку називають сучасною європейською Меккою оперного мистецтва. Можливо, мені пощастило, але в усіх країнах, де відбувалися гастролі, завжди відчувався професійний підхід до справи — в Естонії, Литві, Норвегії, Польщі... Тут, як і в інших європейських країнах, справді цінують оперу. Дуже сподобалась Японія, в якій все інше — культура, архітектура, традиції. Іноді виникало запитання: як за такої обмеженої території можна досягти колосальних результатів у будь-якій сфері суспільного життя?.. Яскраві враження лишилися в пам’яті після мого виступу кілька років тому на стадіоні Стад де Франс у Парижі, де в присутності сімдесяти п’яти тисяч глядачів я виконала партію Амнеріс з опери «Аїда» Джузеппе Верді. Організація цього грандіозного видовища заслуговує найвищої оцінки, бо все на сцені діяло як один злагоджений механізм.
— Чи були у вас огріхи у творчій кар’єрі, про які жалкуєте або волієте не згадувати?
— Огріхи є у кожного вокаліста. Адже всі ми — живі люди. На мою думку, жінці-вокалісту значно складніше, ніж чоловіку. У нас існують такі моменти, як вагітність, роди, годування груддю, це все — гормональні сплески, під час яких голос змінюється. Припускаю, що під час виступу на сцені Большого театру, де колись співала партію Кармен, я не повністю, як-то кажуть, виклалася, бо вже була на шостому місяці вагітності. Ще й на передодні вистави захворіла на грип, і температура підскочила до 38. Звичайно, я в першу чергу думала не про роль Кармен, а про дитину, яку носила під серцем...
— Як вам вдається пристосуватися до вимог режисера і диригента, водночас відстоюючи право на власне бачення сценічного образу?
— Я закінчила музичну школу по класу фортепіано, згодом стала хоровим диригентом, а вже потім на першому курсі консерваторії мене запросили до столичного оперного театру попрацювати позаштатною вокалісткою. Саме тому відчуваю у собі дуже креативне начало. Виступаючи за кордоном за контрактом, можу висловити своє невдоволення малодосвідченому режисеру-початківцю щодо його модерн-постановки. Якщо не вдається його переконати у чомусь, все одно внесу пару своїх новацій. До речі, в нашому театрі головний режисер, Анатолій Солов’яненко, на відміну від більшості його західних колег, робить дуже багато для оперних співаків, намагаючись досягти максимальної комфортності для виконавців. Що ж до диригента, то про жодну суперечку з ним не може бути мови. Це для мене табу. Єдине, що можу попросити у нього, це пришвидшити або навпаки уповільнити темп у музиці.
— Віднині до всіх ваших регалій додалося звання лауреата Шевченківської премії. Що найбільше вас вражає у творчості Тараса Григоровича?
— Зі шкільних років мене захоплювала мелодика його поетичних творів. Оскільки я ще з дитинства відчувала себе композитором, мені завжди хотілося його вірші покласти на музику, щоб вийшла пісня. Коли мені важко на душі, то беру його двотомне видання, яке стоїть у мене на полиці на видному місці, і починаю читати Кобзареву лірику. Одразу з’являється якась енергетика, а за нею і легкість. Не кожен поет може проникнути у душу людини, а лише той, кого Творець наділив силою сказаного слова...
Автор: Тарас Головко
Виконавці: Анжеліна Швачка
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета «День»
|