|
|
Етелла Чуприк: «Львівська філармонія для мене – найрідніша»
Етелла Чуприк святкувала у філармонії свій 50-річний ювілей
28 червня 2014, субота
Поширити у Facebook
Два ювілейні вечори в Концертному залі Львівської філармонії спілкувалася зі слухачами через музику відома піаністка, заслужена артистка України Етелла Чуприк, яка святкувала у філармонії свій 50-річний ювілей.
Програма, яку Етелла Чуприк пропонувала слухачам 20 червня, охоплює значний історичний проміжок фортепіанної музики — від бароко до XX століття. Розпочався концерт творами Баха і Скарлатті, після яких прозвучала... Lacrimosa dies illa, Domine Jesu Christe із Реквієму Моцарта. Саме так, Lacrimosa в транскрипції для фортепіано, яку здійснила сама виконавиця.
Естафету продовжили генії музичного романтизму — Фридерик Шопен і Ференц Ліст. «Душа Шопена — це абсолютний ексклюзив у романтичній музиці. Великі знавці писали, що якби Моцарт жив далі, то писав би так, як Шопен. Переходити на «ти» з Шопеном не можна, його інтелігенція в тому, що кожна нота щось означає» – зазначає виконавиця.
Звучала також музика Чайковського, і знову це була фортепіанна транскрипція симфонічної партитури – фантазія на дві теми з балету «Лускунчик». Ще один симфонічний шедевр, який прозвучав у фортепіанній інтерпретації Етелли Чуприк, – «Жар-Птиця» Ігоря Стравінського.
Окрім того, слухачі змогли поринути у фортепіанну музику Сергія Рахманінова і Анатолія Лядова.
«Для мене звук – це вібрація життя. Для мене композитор – це не просто композитор, який написав музику, це всесвіт, в якому я живу, різнокольорова мозаїка, яка тягне до себе», — зазначає піаністка.
Якщо перший із двох ювілейних вечорів — це фортепіанний речиталь, то концерт 22 червня складала симфонічна музика. Звучав концерт № 3 Сергія Рахманінова для фортепіано з оркестром, Симфонія № 3 Каміля Сен-Санса, а також твір шведського композитора Гуґо Альвена, написаний спеціально як присвята дню літнього сонцестояння. Солістка виступала разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії під орудою головного диригента Іллі Ступеля. Партію органа виконала Олена Мацелюх.
Напередодні концерту «Газета» запросила до розмови Етеллу Чуприк. Пані Етелла розповіла, з чого розпочався її шлях до як піаністки та чим цікава її ювілейна програма, а також – як Україна очиститься після трагічних подій.
– Етелло, пригадаймо, як розпочався Ваш шлях до фортепіано. Знаю, що його Ви розпочали з трирічного віку…
– Виходила заміж моя старша сестра, і її наречений з Угорщини купив нам піаніно. На той час учитель із Чехії шукав роботу і хотів навчати грати без нот. Мама дала до нього на навчання моїх старших братів. Я, маленька, у два з половиною роки не мала права доступу до фортепіано, адже батькам здавалося, що інструмент потрібно закривати від маленької дитини, щоб з ним нічого не трапилося. Думала собі тоді: ну нічого, я ще матиму концерти. В один прекрасний день, коли мої старші брати пішли до школи, інструмент залишився відкритий. Я сіла за інструмент і заграла, те, що запам’ятала з уроків братів. Учитель, який навчав моїх братів, дуже любив нашу родину і приходив до нас у гості, адже моя мама була визнана найкращою не тільки як лікар, а й як господиня. Коли прийшов до нас додому, то застав мене за інструментом. Мама платила цьому вчителеві за навчання братів по три карбованці (на цей час були колосальні гроші), а за мене сказала, що платитиме по п’ять, адже я завжди була дуже особлива, сьома дитина з десятьох. Мама була мною дуже захоплена, бо я була дуже гарна і слухняна. І властиво, з учителем вони домовилися, що я гратиму. Так розпочала навчання в нього. У п’ять років мене кликали у районний Народний дім пограти на піаніно, як вундеркінда, виступала зі своїм першим концертом із творів Шуберта і Шопена. Можна сказати, цей учитель навчив мене грати геніально на клавіатурі без нот, просто на слух. Богу дякувати, що дав мені такий фундамент. Тоді мама мною дуже пишалася, виїжджала до Будапешта, привозила мені дорогоцінні наряди, це було шалено дорого. А вона мене вже відтоді почала одягати як вундеркінда. Коли ми виходили з нею на вулицю, люди озирались, як я гарно вбрана.
Тоді люди їздили в Ізраїль, це був 1967 рік, у комісійні магазини здавали всі роялі. Оці віденські роялі мама мені купувала. Так я мала в хаті шість роялів.
Мама купувала мені вершки, що їх тоді продавали по п'ятнадцять копійок. У мене був жорсткий закон удома: всім усе можна було, а мені – тільки грати і спати, а оскільки грала весь тиждень усі твори, які мене вчили, то в неділю у мене була зарплата – десять штук вершків. Коли одного разу ми проходили біля базару, почула, як прекрасно звучить рояль, раніше я такого не чула. Сказала до тата: «Постукай туди». Звідти виглянув гарний чоловік, років 23, сказав, щоб тато пересадив мене до нього за рояль. І як тато підняв мене й передав через вікно у шість із половиною років, то в тій сім’ї залишилася навчатися гри на фортепіано аж до 19 років.
– Цікава історія. А що це була за сім’я?
– Це була сім’я великих знаних музикантів Гергелів. Їхня мама Едіта Гергель викладала в нас у музичній школі. Вона була провідною піаністкою на Закарпатті. Її син навчався у Львові в консерваторії у Дезедерія Задора. Вона запитала, де я вчилася, а мама (вона любила фантазувати) сказала, що я похресниця Валентини Терешкової, а професор із Москви прилітав зі мною займатися. Тоді Едіта Гергель поставила ноти, а я не знала, як по них заграти, адже вчилася лише на слух. Едіта зрозуміла фантазію мами і сказала, що візьме мене на тестування на два тижні безкоштовно.
Спочатку було дуже тяжко, бо вона мусила навчити мене читати ноти. Вона старалася всіма силами й мала велике терпіння. Мені здається, що мене ніколи ніхто не навчив би нот, окрім неї. За рік я опанувала нотну грамоту. Через два роки привела мене до музшколи, і мене взяли у четвертий клас. За три роки я заграла фортепіанний концерт Петра Чайковського, етюди Ференца Ліста та Фридерика Шопена. Інші батьки дивувалися й мали зауваження до вчителів,чому їхні діти так не грають. А вчителі відповідали: ваші діти нормальні, а вона ненормальна. Вона не з цього світу, вона вся інакша. Так я провчилася в неї до 19 років.
Якось у років 9 тато мітлою вдарив мене по руці за те, що грала вночі. Рука в мене позеленіла. Едіта Гергель прийшла до батьків і сказала що забирає мене до себе. Я приходила до Чуприків дуже рідко, в мене увесь день був розписаний. Мала свою кімнату, в них був рояль, зроблений німцями на замовлення. Кожна клавіша – по три грами. У тій хаті Гергелів можна було лише працювати. Вони заклали той фундамент, і я досі так працюю. Вся їхня бібліотека була для мене відкритою, я могла працювати ночами до ранку. Мамі або Едіті казала, що йду до школи, а сама йшла в муз школу. У підсумку вчителі викликали батьків і сказали, що я півроку не ходила до школи. Звичайно, був колосальний скандал, але все закінчилося добром, бо люди розуміли, що мене треба вчити й дати мені все, що хочу.
Потім ми з нею вступали у восьмий клас десятирічки. Не прийняли, і це для мене була трагедія. Я пішла у вечірню школу, три роки нічого такого не робила. Грала на танцях, весіллях. За весілля нам платили на той час колосальні гроші. Через три роки прийшла на поріг Едіти Гергель і сказала, що хотіла б далі навчатися в неї. Вона підготувала мене, і мене взяли в училище в Ужгороді відразу на другий курс. Учителька в Ужгороді Валковська Мар'яна Степанівна, яка закінчила колосальну школу у професора Уманської консерваторії й була номером один у нас в Ужгороді. Вона мене дуже любила. На першому уроці нашого навчання вона мені дала виконувати всю програму конкурсу Петра Чайковського. На той час Ужгородська консерваторія кишіла від московських майстрів, тоді були «Мос-гос концерти». Кого я там тільки не бачила. Ріхтер грав тільки за моє навчання разів п’ять. Тож із тими прекрасними музикантами ми мали зв’язок. В одн чудовий день Юра Кречковський, який закінчив Московську консерваторію і працював в Ужгородському училищі, зайшов до моєї вчительки і сказав, щоб мене негайно давали на навчання в Московську консерваторію. Вчителька сказала, що не має грошей. Тоді через спілку в училищі зібрали гроші – і я з Кричковським поїхала до Московської консерваторії до професора Малініна. Я чудово виглядала, професор подивився на мене та й каже: «Дуже гарна дівчинка». Коли сіла грати, то «гарна дівчинка» відійшла на задній план. Він сказав за два тижні зробити іспанську рапсодію, фантазію Шуберта і повернутися назад до Московської консерваторії. Тоді в мене змінилося життя, бо я бачила перед собою 25 чоловік зі всього світу. Професора, який грає все напам’ять. Туди потрапити було неможливо, бо Малінін був один із найбільших професорів. У нього я провчилася три роки безкоштовно. Брала собі зошит і фіксувала, що там грали. Приїжджала додому і всі ті твори вивчала сама. Це була колосальна робота й підтримка, бо мала нагоду спілкуватися з такою людиною.
Але до Московської консерваторії так і не вступила. На той час «п’ятірки» ставили тільки лауреатам, а «чотири з плюсом» було найвищим балом. Я склала всі іспити, а мені поставили за м’який знак і за кому «двійку». Так і не вступила. То були інші часи, 1985 рік.
– Але як Ви потрапили до Львівської консерваторії?
– Професорка зі Львівської музичної академії Марія Юріївна Крих слухала мене на четвертому курсі музучилища. Я запам’ятала її, вона дивилася на мене, як рентген, і бачила, що роблю. У нас із нею відразу виник контакт на майстер-класах. Коли не вступила у Московську консерваторію, то не мала можливості паралельно вступити у Львівську консерваторію. Ще рік пропрацювала, як солістка Ужгородської філармонії. Лише тоді вступила до Львівської консерваторії до Марії Юріївни Крих. Тоді ми здобували лауреатські звання. На першому році навчання отримала премію Миколи Лисенка в Києві. На другому році – лауреата на конкурсі у Москві – третя премія на конкурсі Сергія Рахманінова. У 1991 році здобула третю премію Ференца Ліста, згодом – золоту медаль і приз Горовіца на фестивалі Володимира Горовіца. З Марією Крих разом працюємо вже 26 рік. Коли я закінчила консерваторію, все одно бігала до неї. Мені цікаво, що вона скаже. Марія Юріївна – моя «сповідальниця». Вона чує від мене те, чого ніхто не чув. Розказую їй про композиторів, музику, Бога. Як ми з нею увінчуємося за двома роялями, то шкода, що тільки небо чує, що ми робимо, бо через неї переходить вся атмосфера Божа. Пам’ятаю, як ми грали з нею Бетовена, найважчу сонату. Там фуга була на 400 тактів, пекельна праця. У нас дійсно це вийшло в абсолюті. Марія Крих, народжена, не побоюся сказати, для мене. Ми з нею й досі складаємо програми. Хотіла б побажати людям такого щастя – мати біля себе таку людину.
– Чи можете пригадати свій перший великий концерт?
– Так. Перший великий концерт я відіграла у 15 років. Усе Закарпаття позбігалося, бо я здобула першу премію на ціле Закарпаття. А у Львові мій перший концерт був перед вступом до консерваторії. Прийшов наш ректор (один із найкращих ректорів на той час) Зеновій Дашак. Марія Юріївна показала мене, а він каже: «Нехай грає у березні цілий сольний концерт». Марія Юріївна позбирала всю професуру, починаючи від Любові Кияновської, яка сиділа в першому ряді. У залі сиділи всі заслужені професори. Я відіграла концерт, і на вступі вже вся консерваторія знала мене. На першому курсі перед конкурсом Сергія Рахманінова, коли я вже була лауреаткою конкурсу Миколи Лисенка, Марія Юріївна привела мене до Едера – тодішнього директора Львівської філармонії, і він із першого курсу взяв мене солісткою. Пам’ятаю, як ми з Марією Юріївною разом ходила до кравчині, вибирала дорогі тканини. У мене був дуже насичений графік, як солістки філармонії. Едер давав 14 концертів у місяць. У Львові я переграла найважчі твори. Були такі концерти з оркестром, що не було де яблуку впасти. Львівська філармонія для мене – найрідніша. Значно краще почуваюся в цих стінах, аніж у себе відома, тому що мені тут добре. Властиво, львівська сцена для мене – це поступ до життя.
На першому курсі я вийшла заміж. Згодом народила першу дитину, через десять років – другу. Їздила всюди, гастролювала. Об'їздила півсвіту.
– У Вашому репертуарі – 350 фундаментальних творів, 27 концертів з оркестром. Який твір Вам найближчий, і яким виконанням пишаєтеся?
– Це те саме, що запитати в мами, котру дитину вона більше любить. На це запитання немає відповіді. Тому що, коли граєш Баха, кличе Моцарт, граєш Моцарта – кличе Бетовен і т. д. Людина завжди має від Бога той мінімум, щоб жити поки твориться. І та вібрація, яка була закладена в геніальних музикантів, які писали для нас, – вона для нас залишаються вічністю, як Біблія. Бах усе написав про правду, Моцарт – для життя, душу, серце лікує, дає добрий настрій. Тільки вже у Реквіємі бачимо його інакшого. Я граю на своєму ювілеї цей твір не через те, що то була заборона, чи тому, що через Реквієм Моцарт помер, а через те, що це його найглибша музика.
Бетовен завжди боровся із життям, хотів розв’язувати проблеми життя, і якщо Бах писав просто те, що є насправді і не переймався тим, то Бетовен увесь час боровся. І та його боротьба очищає людей. Навіть ті люди, які мають страшні біди, почують музику Бетовена – і зрозуміють, як розв’язати цю проблему.
Брамсівська музика дуже глибока та душевна, це сповідь. Щодо Шопена, то немає більшого поета для рояльної музики. Душа Шопена – це абсолютний ексклюзив у романтичній музиці. Великі знавці писали, що якби Моцарт жив далі, то писав би так, як пише Шопен. Переходити на «ти» з Шопеном не можна, його інтелігенція в тому, що кожна нота щось означає. З Шопеном добре, але потрібно мати чистоту й доступ до його інформації та нутра. Коли приїжджаю у Варшаву, то заходжу до церкви в центрі міста, де поховане серце Шопена, і поки не перестану плакати, звідти не виходжу.
Шуман прекрасний, він правдивий романтик. Він був дуже спонтанний, можливо, дуже швидкий, що люди називають ненормальним. Мав свою хвилю, де завжди закінчується слово самого оратора. От розказав, і постскриптум. Окрім того, він написав у музиці всі його колосальні можливі душевні переживання. Його жінка Клара Віт була найкращою піаністка і через те, що вона була пропагандисткою його музики. Шуман мав дуже багато ворогів. Це був Брамс, Ліст. Лишень таких, як Шопен, не лякав талант іншого. Кожен має свій фейс, а та Божа печатка є різною, кожному Бог дає щось інше.
Ференц Ліст був дуже величним, вважав, що він найкращий, і мав на це право. Його музика не пафосна, просто вона – не для простих людей. Якщо людина не вміє літати на клавіатурі, то нехай Ліста не грає. Ліст любив життя. Він одну жінку любив, а з другою прощався, навіть коли вмирав, то біля нього були любовні записки. Йому це не шкодило, бо як маєш зануду, то хто хоче бачити таку людину перед собою, а Ліст весь час мав своє свято. Він мав біля себе оберемок гарних людей. І багато зробив для тих людей, з яким був. Чому я граю на ювілеї Ференца Ліста «Сірі хмари»? Бо Ліст уже на той час не хотів ні з ким розмовляти, навіть сам із собою.
Стосовно інших композиторів, яких зіграю на ювілейному вечорі, – це Петро Чайковського «Лускунчик». Цей твір, який виконаю, – це моя транскрипція. Люблю ці твори у своєму виконанні.
Просто знаю, що рояль мусить звучати, як оркестр, і це дуже гарно, бо коли людина звучить, як оркестр, і люди переживають із тим «Лускунчиком» царського рояля, тоді люди мають сильні емоції. Не буває без того, щоб «Лускунчик» не пройшов «на ура».
Щодо Сергія Рахманінова – він для мене, як тато, як цар усього, що він робить. За кожен його звук я готова віддати йому все життя. Там усе живе, все бавиться так, що я сказала б, що всі твори, які він написав, – для добра, для стимулу життя і краси. Це як обліпихове дерево: хто любить обліпиху, той добре виглядає. Усе це – музика Рахманінова. Дивовижно, як у людині могли поєднатися мужчина і така краса у любові. Не можу собі уявити, що він міг говорити про любов, але, напевне, весь час був у позитиві. Склад його розуму свідчить про дуже скромного і глибокого художника, який говорив про добро, радість і любов.
Також виконую Анатолія Лядова. У мене цілий збірник Лядова, ще не мала часу дивитися всього, а «Табакерка», яку виконаю, завжди викликає в мене радість. У програмі є ще «Жар-птиця» Стравінського. Я відкрила її два роки тому, послухала – і закохалася у цього композитора. Якщо говорити про Стравінського – це так, як пташки на дереві сидять у лісі і співають різними можливими й неможливими голосами. З його багатої палітри в мелодизації, гармонізації, можна набрати багато скарбів собі до роялю, і я це зробила. Оскільки в мене це ювілейний концерт і дуже багато творів різних композиторів, то заграю тільки перший фрагмент «Жар-птиці». Слухачі, які чують її виконання, самі хочуть її заграти.
– А який рояль у Вас удома?
– У мене вдома другий за світовими стандартами рояль, називається «Бехштейн». Мій «Бехштейн» має понад 130 років, чотири рази капронований – те, що зроблено самим Бехштейном, ручна робота. У цьому роялі – вся моя душа, все, що я робила. Понад те, цей інструмент у інших руках не звучить і не служить. Після будь-якої іншої людини потрібно три-чотири години, щоб він повернувся у своє русло. Він у мене, як живий. «Бехштейн» люблю через те, що ніколи не чула, щоб той 130-річний «Бехштейн» мені в чомусь перешкоджав. Звичайно, хотілося б нового інструмента, адже маю що з ним робити.
– На Вашу думку, наскільки розвинутою є фортепіанна школа, і що потрібно зробити, щоб розвивати її ще більше?
– Фортепіанне мистецтво – це важка математика. У нас у Львові, не побоюся сказати, одна з найкращих фортепіанних шкіл. Можливо, я не була в Одеській консерваторії чи Харківській, але з рейтингу видно, що ці люди працюють і мають добру школу, там колосальні музиканти. Тобто у нас в Україні є школа, але у Львові вона особлива. У нас є люди, які вміють працювати і володіти інформацією, що не написана у книгах. Особисто я можу проводити майстер-класи протягом восьми годин безперестанку, питиму воду й розказуватиму те, чого в книгах не написано.
Для того, щоб рівень фортепіанної школи щоразу піднімався, передусім потрібно, щоб ті, хто не є правдивими служителями мистецтва, дали можливість правдивим служителям мати доступ до граючих дітей, які потребують цікавого життя, і мали б не йти до консерваторії, а летіти, робити собі зачіски, вдягати білі сорочки, бо зараз буде свято. Діти повинні мати де займатися. Коли ми ще вчилися у консерваторії, то грали до 11 вечора, тепер такого нема. Хоч би на трьох дітей один репетиторій із цілої консерваторії. А якщо ще є такі, як я, що хочуть цілими ночами займатися, то нехай би були спеціальні репетиторії. Тоді й буде той український фейс. Талантів потрібно випихати всюди і показувати Україні й у всьому світі. Я хотіла б побажати, щоб наші діти не переставали грати, щоб митці завжди мали можливість дарувати своє мистецтво.
– Ваш чоловік теж музикант?
– Чоловік – учень Криштальського, один із найкращих піаністів у консерваторії. Коли побачила його, то відразу зрозуміла, що це моє. Познайомилася з ним у грудні, а в березні вже була в нього в хаті, шлюб був у червні, а через півроку в нас уже народилася дитина. Дуже люблю свого чоловіка і, незважаючи на гострі кути, коли десять років ми просто спілкувалися, згодом усе владналося. Ми знову разом. Тому що там, де любов, ніхто з людей не може вчинити нічого злого. Мій старший хлопчик Олег і його дружина грають високу музику і роздають науку в Кам'янці-Подільському з великим задоволенням. Люди люблять їх. Другий мій син, Володимир, народжений для свята. Це дитина, яку я народила у 35 років. Він навчається в ліцеї, вивчає англійську мову, ходить на брейк-данс. Привіз із Києва три дипломи за проекти утеплення стін, у будівництві. Повний позитив, радість і щастя. Не грає, хоч один нормальний у сім’ї мусить не грати. Думаю, він буде багатою людиною.
– А чим Ви ще займаєтеся, крім музики?
– Малюю ікони. Коли вночі не було можливості грати, то взяла полотно і почала малювати, нікому не заважаю. Це дуже цікаво – малювати ікони. У мене виходять гарні ікони на липовому дереві. Поки малюю, ні з ким не розмовляю, може хіба що звучати висока меса. Коли йде контакт із Богом, ніхто не повинен заважати. Бо коли Бог дає талант, то він чекає назад того таланту, щасливі ті, кому дано натхнення працювати. Сама по собі нічого не роблю, а тільки те, що дано робити. Ікона малюється, поки люди повстають, а тоді починає звучати рояль. У хаті завжди маю хорошу каву, найкращий чай, їжа не йде, бо мозок має працювати, можуть бути вітаміни, вода. Можу споживати їжу, овочі та фрукти – і легко живеться. Як кажуть, ти є тим, що ти їси.
Коли ти сідаєш за рояль, то немає часу абсолютно ні на що. Звук забирає всю увагу. Це цікаве і багате життя. Можу сказати, що я – одна із найщасливіших людей у всьому світі. Півстоліття, що я прожила, можу побажати всім людям так прожити. Вважаю, що людина, яка вміє згладжувати гострі кути, живе по-доброму з людьми, не залежно від того, як вони до тебе ставляться. Мені важливо, щоб люди знали лише радість і щастя. А те, що сталося зараз, – то вилився уесь бруд, який був на нас накладений, і той увесь бруд, та чорна вода злилася, і постраждало 100 чоловік, а люди далі стояли на Майдані. Інші втекли б, а люди стояли. Значить, та сила увінчалася добром, і тепер у нас буде інше життя. Можливо, забереться вся чорнота, яка на нас весь час стояла, здирала з нас шкіру. Нарешті ми будемо жити, і це увінчається тим, що Україна буде викохана Богом, і кожна з тих багатих країн допоможе нам вийти з кризи. Люди не будуть мучитися в недостатку, от я, заслужена артистка, маю ті самі біди, що й прості люди. Але вважаю, що справжні і радісні люди – ті, які не втекли з країни, а разом співпереживають Україні вдома й очищаються.
Хочеться, щоб люди прийшли послухати і почути, що змінилося. Хотіла б запросити тих людей, які насправді прагнуть правдивого мистецтва. Вибрала малі твори, тому їх потрібно було вибирати ювелірно. Припустімо, розмову Баха у дві з половиною хвилини, Моцарта – у три, Шопена – у п’ять і т. д., тобто це колосальна робота. Я над цими творами працюю так, що сідаю вранці о пів на десяту і встаю о пів на восьму вечора.
Виконавці: Етелла Чуприк
Концертна організація: Львівська обласна філармонія
Джерело: www.gazeta.lviv.ua
|