|
|
"Еліта не повинна замикатися у собі"
Інтерв'ю генерального директора Національної філармонії України Дмитра Остапенка
26 січня 2011, середа
Поширити у Facebook
 |  | Дмитро Остапенко, генеральний директор Національної філармонії України
Наша національна ідея, як і наша еліта, завжди була, є і буде.
Вона ж існує в серці людини, в усвідомленні себе громадянином.
Кожен громадянин України є носієм нашої національної ідеї.
Можливо, не так швидко, як би нам того хотілося, але процес формування національної ідеї в Україні буде успішно продовжуватися |
Побутує думка про те, що в Україні ще немає власної еліти. Чи підтримуєте Ви її?
Думаю, що до еліти належать не просто люди, котрі мають великий вплив у суспільстві. Особисто я б назвав елітою своїх батьків, бо вони вплинули на формування моєї особистості, заклали мені в душу поняття батьківщини, совісті, знань праці. Тобто для мене еліта – це ті, хто закладають в людину цінності.
Якщо йти від такого визначення, людина, яка починає впливати на суспільні процеси, консолідувати соціум, вносити в нього елементи розвитку, знання, інтелігентності, належить до числа елітарної частини суспільства. Якщо виходити із таких міркувань, то безумовно ми – українці мали, маємо і матимемо нашу національну еліту.
Зараз чомусь поняття еліти суспільства найчастіше пов’язують із політикою та політиками. Ця політична еліта формується у нас поступово і досить складно. Раніше, в радянські часи, ми уявляли, що еліта існувала в центрі, в Москві, бо все передове і прогресивне, всі інтелектуальні сили справді відтягувалися туди. Сьогодні ми формуємо в Україні власну національну еліту, що досить складно, бо обов’язково залежить як від політичного, так і від економічного життя країни.
Саме на еліту покладено формування національної ідеї, національного міфу. Проте, не всі погоджуються з тим, що ми маємо таку ідею? Отож чому при наявності національної еліти, ми не маємо національної ідеї?
Наша національна ідея, як і наша еліта завжди була, є і буде. Вона ж існує не десь на плакатах, а в серці людини, в усвідомленні себе громадянином. Інша річ, що у нас національна ідея виражена не так яскраво, як в інших країнах, які уникнули такої долі, як наша. Кожен громадянин України є носієм нашої національної ідеї. При цьому питання української мови не є принциповим, однак служить фундаментом у формуванні національної свідомості всіх громадян України. Можливо, не так швидко, як би нам того хотілося, але процес формування національної ідеї в Україні буде успішно продовжуватися.
Зараз ми маємо ситуацію, за якої провідні діячі української культури та мистецтва виїздять за кордон. Чи не може так статися, що ми повністю позбудемося нашої культурної еліти?
Такого ніколи не станеться. Адже це природній процес, коли одні їдуть за кордон, інші повертаються, а ще інші – народжуються і зростають уже в нових умовах, в умовах незалежної України.
Візьмемо для прикладу Вікторію Лук’янець, котра виїхала за кордон і працює зараз у Відні. Невже можна говорити про те, що вона втратила відчуття близькості з батьківщиною? Адже це закладено в її природі, творчості, навіть у її музичній інтонації. І вона приїздить в Україну. Там, у Відні, прямо чи опосередковано вона представляє українську націю, виступає як представниця української еліти. Помилково вважати, що людина, перетинаючи кордон, втрачає зв’язок з Україною, зраджує їй.
Ми повинні інтегруватися до світового культурного процесу. Шаляпін, виїхавши із Росії, залишився великим російським співаком. Іван Семенович Козловський, якого на жаль називають російським співаком, насправді сформувався як митець тут, в Україні. Більше того, потім, переїхавши до Москви, він також залишався носієм української ідеї і продукував її у своїх піснях.
Наша культурна еліта виїздить за кордон із об’єктивних причин, бо не може отримати тут належної оцінки свого таланту, свого мистецького вкладу. Тому ми мусимо досягти того рівня матеріального забезпечення нашої культурної еліти, який є у європейських країнах.
А хто ж повинен забезпечити цей рівень: держава, суспільство, чи власне сама еліта?
Звичайно ж, перш за все, це справа держави. На жаль, у державному бюджеті на духовну сферу передбачено мізер. І коли у нашому парламенті ділили портфелі, то ніяка фракція не хотіла брати портфель міністра культури.
До еліти ми відносимо і тих, хто зараз сидить у парламенті, адже всі вони представники народу, народні обранці. Але зважте, коли у Верховній Раді збирають підписи охочих працювати в тому чи іншому комітеті, то просто немає тих, хто хоче іти до комітету з питань культури та духовності. От вам і показник рівня відповідальності нашої політичної еліти.
А може то й добре, що представники нашої культурної еліти виїздять за кордон. Бо водночас українці мають змогу використовувати культурні здобутки інших країн, брати з них найкраще. Тоді може й не доцільно взагалі вживати таке поняття як національна культурна еліта? Ми маємо змогу обирати найбільш цінні досягнення культури.
Поки що, на жаль, ми не користуємося цим вибором. Такий вибір мають в першу чергу розвинені країни Європи. Ці країни використовують наш колосальний інтелектуальний і культурний багаж. Хоча сьогодні і говорять про духовну кризу, але того колосального потенціалу, який ми маємо, вистачить і на нас, і на інші країни світу.
На жаль, у нас не вистачає розуміння значимості цього потенціалу. І ті, хто безпосередньо мають справу із розподілом коштів, і ті, хто формує бюджет, працюючи в комітетах Верховної Ради, мусять зрозуміти, що треба примножувати власний культурний потенціал.
У європейських країнах муніципальна влада виділяє значні кошти для того, щоб запросити до себе „готовий продукт” тобто проплатити приїзд у свою країну високоякісних митців, зокрема з України. Таким чином влада надає високоякісну художню продукцію своїм громадянам. Отже, ми замість того щоб брати з Європи культурні здобутки і користуватися досягненнями елітарної частини їхнього суспільства, віддаємо, інвестуємо у високорозвинені країни. При цьому ми здійснюємо ці інвестиції за рахунок нашого убогого державного бюджету, адже саме за бюджетні кошти проходить виховання наших культурних талантів.
За останні роки у себе в філармонії ми дещо зламали цю ситуацію. Ми налагодили і продовжуємо налагоджувати роботу підрозділів із зарубіжних зв’язків. Зараз вже встановлено тісні зв’язки із культурними центрами деяких країн Європи. Ми шукаємо спільні інтереси і через ці культурні центри забезпечуємо приїзд до нас провідних зарубіжних виконавців. Причому, ці культурні представництва беруть на себе витрати на запрошення іноземних митців. Отже, ми прагнемо збалансувати культурний обмін: брати цінності інших країн світу і задовольняти свої духовні потреби. Але водночас ділитись власними культурними здобутками.
То ж виходить, що ви успішно пропускаєте державну ланку і самотужки розвиваєте та налагоджуєте міжкультурні зв’язки?
Насправді ми все ж залежимо від держави, держава нас утримує. З одного боку, хотілося б, щоб ми були менш від неї залежні, а з іншого – є все ще стара радянська звичка сподіватись в усьому на державну допомогу. Соціальна незахищеність людей, зокрема діячів культури, призводить до того, що ми не можемо собі дозволити чистих ринкових відносин.
Наприклад, у нас в філармонії працює 350 чоловік. Якщо брати за великим рахунком, то мені потрібен тільки симфонічний оркестр, як базовий колектив, що обслуговує гастролерів, робить програми, а інших виконавців – я волів би взяти і з Метрополітен-опера, з Большого театру, і це дало б найвищий рівень виконавської майстерності на нашій сцені. Але поки що я утримую величезну кількість артистів, які вже й за віком, і за виконавською формою втратили потрібний рівень. Але ж я не можу викинути їх на вулицю, бо знаю про соціальну незабезпеченість цих людей.
Нам, як мистецькому колективові, потрібна контрактна форма трудових відносин. Свого часу так і було встановлено. Однак у 1999 році це відмінили і привели у відповідність до основного кодексу про працю, не подумавши про специфіку нашого напрямку.
За контрактною формою трудових відносин митці муситимуть фінансуватися на конкурсних засадах. Тобто тоді ми не утримуватимемо всіх, а сплачуватимемо за конкретну програму. Але ж у такому випадку необхідне пенсійне забезпечення тих, хто вже відпрацював.
Якщо держава візьме його на себе, ми зможемо не переживати за людей, які вже відпрацювали своє, і спокійно вкладати кошти у більш ефективні проекти, виховуючи таким чином справжню культурну еліту.
Автор: Оксана Гриценко
Фото: Сергій Пірієв
Діячі мистецтв: Дмитро Остапенко
Концертна організація: Національна філармонія України
Джерело: Національна філармонія України
|