|
|
Андрій Бєлов: Митець «без кордонів» працює на те, щоб захопити рідною музичною культурою світ
26 вересня 2015, субота
Поширити у Facebook
Андрій Бєлов. Український скрипаль, перша скрипка квартету Кароля Шимановського, засновник фонду «МBF», що опікується молодими музикантами, один із популяризаторів творчості Мирослава Скорика за кордоном, переможець багатьох міжнародних конкурсів виконавців (АRD у Мюнхені, Long Thibaut в Парижі, J. Joahim в Ганновері). Нещодавно він був запрошений на проект «Tabula Rasa» Мирослави Которович і Національного камерного ансамблю «Київські солісти».
Про свої враження від співпраці з українськими виконавцями, нові проекти, ринок камерної музики за кордоном, а також відверті відповіді на непрості запитання у нашій розмові з Андрієм Бєловим.
- Пане Андрію, як Вам працювалося на сцені Національної філармонії Україні в проекті «Tabula Rasa»?
- Ви знаєте, я дуже радий, що такий проект відбувся у столиці України, де сучасна музика має багату традицію. Хоч «Tabula Rasa» написана не вчора, однак мені здається вона особливим чином знайомить слухача із пошуком сучасних композиторів. Щиро кажучи, я дуже радий, що на концерт завітало багато людей. Переконаний, що зібрати публіку навіть у Європі на концерт сучасної музики непросто. Люди звикли слухати те, що вже відомо. І навіть, якщо в концерті звучать твори знакових композиторів, таких як: Арво Пярт чи Валентин Сильвестров, - концерт вимагає особливої підготовки і піару. Звісно, можна думати, що для українського слухача і Сильвестров, і Польова є відомими іменами. Проте я приємно вражений тим, що серед публіки були люди, які вперше знайомляться з музикою цих композиторів. Дехто після концерту зізнавався, що побував у філармонії вперше. Мені здається, що це гарний початок для меломана. Іще – програма, ініціатором якої була Мирослава Которович, заслуговує на найвищу оцінку. Такий концерт був би подією не лише в Києві, а й у Берліні, Відні, Варшаві, Нью-Йорку. А це означає, що Київ вписаний у контекст розвитку світового музичного процесу.
- Чи можуть подібні проекти конкурувати на європейському ринку?
- Ви знаєте, це дуже складне питання, тому що немає жодних рецептів на успіх проекту. У Німеччині та Британії нині відбувається дуже багато різноманітних фестивалів, що проходять під загальною тематикою й спрямуванням. Концерт «Tabula Rasa», про який ми вже говорили, в цьому контексті показовий, адже всі твори підібрані за однією концепцією. І це типова практика для Європи. Одне можна з упевненістю сказати: для того, щоб досягти успіху за кордоном, проект має містити твори популярні, тобто знаних там композиторів. Серед українських імен – це звісно, Сильвестров, адже його творчість широко відома в Європі та США. Його записи були неодноразово номіновані на премію Ґреммі, до того ж, ці твори визнано фондом АЦМ у Мюнхені. Звісно, ці чинники впливають на популярність композитора. Мені б дуже хотілось, щоб музика таких композиторів як М. Скорика, Є. Станковича та багатьох інших відомих українців була ще більш популярною за межами України. I я щасливий, що належу до нової генерації українських скрипалів, які щоденно працюють над розповсюдженням української музики, як в Україні, так і у світі.
Тому мені дуже приємно, що молода генерація українських виконавців поступово пропагує різних українських композиторів. І, можливо, не одразу можна за кордоном пропонувати проекти, що містили б лише українську спадщину, проте переконаний, що такі непоодинокі вкраплення української музики в загальні проекти сприятимуть успішності національного музичного продукту за кордоном.
- А як ви оцінюєте рівень власне української виконавської школи? І чому все менше українських колективів їдуть на гастролі в Європу?
- Мені здається, що твердження про брак гастролей до певної міри оманливе. Я знаю досить багато українських виконавців, які презентують своє мистецтво в Європі, США, Азії. Однак переконаний, що гастролювати колективами – це досить значні витрати. І, за відсутності менеджменту класичного мистецтва, подолати цю проблему непросто. Знаєте, у Російській Федерації є програма, що сприяє гастрольній діяльності за кордоном державних колективів, наприклад Маріїнського театру. Кошти на цю діяльність надходять з Міністерства культури. В Україні також існує подібна програма. Так, кілька місяців тому відбулися Дні України у Франції, на яких академічне мистецтво презентував львівський камерний оркестр під керуванням Мирослава Скорика. І це дуже вартісні проекти, однак, на жаль, вони не можуть нині бути регулярними. Адже, окрім фінансової проблеми, є й «геополітична»: Україна не є членом ЄС. Якби подолати такий географічний кордон, думаю, що ми могли б здійснити значно активнішу презентацію України мистецької.
- Для Вас як митця існують внутрішні кордони, чи відчуваєте Ви себе митцем без кордонів?
- Якщо брати до уваги мою діяльність як скрипаля, то це означає відчувати себе митцем «без кордонів», тому що більшість проектів, на які я запрошений, присвячено різній музиці, різних композиторів з різною національністю. Водночас, коли мова йде про мою приналежність до малої батьківщини, до тієї держави, яка мені дала старт у житті – то це, звісно, Україна. І я, як людина, яка може бути мультикультуральною, відчуваю обов’язок долучити закордонну громаду до української музики. Однак при цьому мистецькі критерії мають бути першочерговими. А взагалі, які можуть існувати кордони, якщо наш квартет Шимановського, який складається з двох українців і двох поляків, летить до Пекіна чи Токіо і вступає в музичний діалог із цією публікою?
- Пане Андрію, за кордоном побудувати кар’єру виконавця не є легкою справою? Як вдалося стати успішним скрипалем?
- Мені дуже пощастило. Коли мені виповнилося 16 років, то я переїхав до Німеччини. А у віці 18 років почалася моя кар’єра як виконавця, завдячую якій передусім перемогам на престижних конкурсах. Перша перемога – 1999 року на Міжнародному конкурсі ARD в Мюнхені, де я отримав 10 000 марок. Конкурсні етапи були дуже важливі для перших років, адже це і престиж, і досить непогані гроші. Так, у 2000 році перемога на конкурсі імені Й. Йоахіма в Ганновері принесла мені 30 тисяч євро. Водночас конкурси сприяли концертам з оркестрами. За два роки я дав понад 30 концертів з різними оркестрами. Поступово моя конкурсна історія відкрила для мене ринок Азії. Однак, чесно кажучи, історія перемог може зломити людину. Коли майже все було виграно, я не знав, куди рухатися далі. У віці 24 років я пережив своєрідний етап дорослішання. Цей період був дуже важким, поступово до тебе спадає інтерес, все менше є пропозицій на співпрацю з оркестрами. Що робити далі? Конкурсами не проживеш все життя. 2005 року я вирішив ще раз поїхати на конкурс у Китай, і там мені також вдалося стати лауреатом, однак тоді я зрозумів, що тут моя конкурсна дорога увірветься. Потрібно в інший спосіб доводити, що ти чогось вартий. На щастя, цей рік приніс мені знайомство з квартетом імені Кароля Шимановського, який запросив мене на одне турне до Британії – лише на три тижні. Однак ті три тижні переросли в роки. Якщо зізнатися чесно, то перехід у квартет не був простим. Виявилося, що я нічого не знаю про камерну музику. І саме квартет відкрив мені глибину роботи з камерною музикою. На щастя, ринок камерної музики в Європі, Британії, США досить потужний. І тому нам дуже пощастило за роки своєї роботи одержати знане ім’я в царині камерного мистецтва.
- Щодо особливостей роботи на музичному ринку: чи співпрацює квартет Шимановського з менеджерами?
- Звісно, це одна з норм музичного ринку за кордоном. Так склалося, що сьогодні без менеджерів ти не можеш далі рухатися. Тому нам особливо пощастило, адже з квартетом працює декілька менеджерів, які спеціалізуються на ринках різних держав. Водночас я маю менеджерів, які займаються моїми сольними проектами.
- Пане Андрію, разом з Йоханом Вайсомом ви заснували фонд «МBF», який забезпечує фінансову підтримку студентів Університету музики і драми в Ганновері. Як працює фонд і в який спосіб він допомагає студентам?
- Заснуванню фонду передував наш концерт, що відбувся у грудні 2005 року. Це концерт, у якому ми поєднали класичну музику, поп і джаз. Програма включала короткі твори, максимум на сім хвилин, однак центральне завдання – якість виконання, тобто до нас долучилися відомі колективи. Ще одна умова – жодних повільних творів, незважаючи на те, чи представляємо класичні, джазові композиції – вони повинні мати ефект маленької бомбочки, яка б тримали слухача в захопленні протягом трьох годин концерту. Це була наскільки цікава подія, що ми вирішили не брати жодних грошей на квитки, зробили її за запрошеннями і пожертвами. Тоді нам вдалося зібрати за перший концерт 10 тисяч євро. Це досить велика сума. Тоді ж ми вирішили, що ця акція повинна перерости в традицію. Відтоді, що другий тиждень грудня ми готуємо такий концерт. Уже за останні шість років нам вдалось зібрати приблизно 100 тисяч євро, на які ми підтримали 85 студентів.
Відбір студентів давався дуже важко, адже в кожній країні люди активні, талановиті, тоді студенти шукають та дістають підтримку. У Німеччині є кілька фондів, які займаються підтримкою талановитої молоді. У своїй діяльності ми вирішили не зупинятися на талантах, які самі собі в змозі допомогти. Погодьтеся, приходить людина лауреат 15 конкурсів, то вона не потребує фінансової допомоги. Наше журі (склад 7-10 людей) вивчає фінансові потреби студентів і, звісно, вивчає їхні творчі можливості. Окрім цього, з нами працює психолог, яких вивчає ситуацію та контролює її.
У нас немає чітко визначеної кількості студентів, яким ми маємо допомогти. Однак щороку ця кількість зростає.
Трохи лірики
- Андрію, у музиканта є хобі, непов’язане з музикою? Чим захоплювалися, наприклад, у дитинстві?
- Я грав на скрипці вже з п’яти років. Але на той момент не відчував, що стану музикантом. Хотів стати спортсменом. Я обожнював спорт: бадмінтон, настільний теніс, плавання, час від часу великий теніс. Було чим захоплюватись, але не було часу. Коли мені було дев’ять років, я брав участь в конкурсі «Нові імена України» - і це був саме той момент, коли я остаточно визначився. Моє життя має бути пов’язане з музикою. Коли мені виповнилося 11 років, Міністерство культури запросило мене взяти участь у концерті з нагоди приїзду Білла Клінтона. Це також була визначальна подія. Якщо говорити про сьогоднішні мої захоплення, то я люблю слухати… музику – джаз, рок, експериментальну. Якщо випадає можливість це послухати наживо, я щасливий.
- А Ви пам’ятаєте свою першу скрипку?
- Я лише пам’ятаю, коли моя мама принесла скрипку в дім, і моя сестра хотіла налаштувати її. Але ця спроба виявилась невдалою, порвались струни (посміхається).
- Скрипкам яких майстрів ви віддаєте перевагу?
- Мені дуже пощастило доторкатись до інструментів таких майстрів, як Страдиварі, Гварнері – це найдорожчі інструменти у світі. Для мене це велике задоволення і честь грати на таких інструментах. Адже для мене, як для музиканта, вони відкривають величезну палітру музичних кольорів. Я вважаю, що для кожного музиканта це важливою деталь. Публіка, на жаль, не може відрізнити інструмент Страдиварі й сучасного майстра. Проте для мене існує разюча різниця, навіть у записі її можна відчути. А що говорити про живе виконання. Сучасні скрипки звучать голосніше від класичних інструментів. Тепер я граю на скрипці Йозефа Гварнері, наданої «Deutsche Stiftung Musikleben» в Гамбурзі.
- Чи часто ви відвідуєте батьківщину, Хмельниччину?
- Це для мене місто з моїми першими кроками, моїми першими успіхами. У Хмельницькому залишились мої родичі, батьки й сестра, тому я з радістю відвідую рідну землю. Та й родина також навідує мене в Німеччині.
Я радий, що зараз відбувається багато музичних подій у Хмельницькій філармонії. Приємно, що новий директор відновляє життя саме класичної музики. У майбутньому я мрію про фестиваль, який відбуватиметься в столиці України – Києві А нині я планую концертувати в різних українських містах – це і Львів, і Харків, і Хмельницький.
Автор: Олександра Миропольська, КазачекІрина
Виконавці: Андрій Бєлов
Джерело: i-pro.kiev.ua
|