| Стаття |
|
|
|
|
Вінницька дослідниця Лариса Семенко видала унікальну монографію про Леонтовича
24 березня, понеділок
Поширити у Facebook
Вінницька історикиня і краєзнавиця Лариса Семенко видала книжку про Миколу Леонтовича. Монографія налічує 856 сторінок і містить цікаві та подекуди невідомі широкому загалу факти про життя видатного композитора, диригента, автора відомої на весь світ мелодії «Щедрика».
Про це повідомляє департамент маркетингу та туризму Вінницької міськради.
Над цією монографією пані Лариса працювала 20 років: шукала і досліджувала архівні матеріали, праці леонтовичезнавців, краєзнавчі розвідки, спогади рідних, друзів та приятелів митця.
«Я вважаю, біографія повинна бути об’єктивною і добре дослідженою – на документах, на фактах, без міфів», – каже дослідниця.
Саме тому її книга «Наш тихий геній Леонтович» містить більше 500 документальних джерел і понад 250 фото (значна частина їх публікується вперше). Вона розвіює багато міфів, як, наприклад, той із них, де все ж таки був написаний «Щедрик», та розкриває раніше невідомі факти з життя і творчості Миколи Леонтовича.
Цю книжку видали завдяки підтримці меценатської фундації Olos. У лютому видання вперше урочисто презентували в Андріївській церкві у Києві за участю камерного хору і його виконання «Щедрика». А у Вінниці презентація книжки відбудеться 25 березня в обласному краєзнавчому музеї.
В інтерв’ю туристичному сайту Вінниці Лариса Семенко розповіла про свою роботу над книжкою і поділилася цікавими деталями біографії композитора.
– З чого складається ваша книжка?
– Книга має чотири частини. Перша – це «Зауваги до біографії Миколи Леонтовича». Біографія подана тезами, тому що про нього багато дослідників писали… Я намагалася лише виправити ті помилки і неточності, які переходили із книги в книгу. Також я розписала родинне коло: батьків, брата, сестер, доньок, племінників – щоб читач міг зрозуміти, в якому середовищі виховувався і зростав Микола Леонтович. Це була інтелігентна священницька родина, яка формувала його світогляд, любов до української пісні, до української культури.
Далі великий розділ – його діяльність під час Української революції 1917-1920 років. Справа в тому, що цей період був фактично недосліджений, а Леонтович працював разом з Олександром Кошицем і Кирилом Стеценком у структурах Центральної Ради, Гетьманату і Директорії у музичному відділі, тобто стояв біля витоків формування української держави. Там же такий момент цікавий є: дослідники вважали, що після Києва Леонтович одразу повернувся до Тульчина, а насправді він з Києва поїхав з урядом до Кам’янця-Подільського, де перебував два місяці.
Є розділ, присвячений «Щедрику». Оті виправлені помилки: де він писався, де Леонтович брав матеріали…. І перше виконання «Щедрика» в Києві – не 25, а насправді 29 грудня 1916 року. Все це виправлено і документально підтверджено.
Друга велика частина – це «Микола Леонтович у спогадах». Спогади його рідних (зокрема, доньки Галини), друзів, приятелів, а також наукові розвідки Олеся Чапківського, музикознавця Я. Юрмаса – загалом 40 текстів, деякі з них маловідомі, а інші друкуються вперше.
Третя частина – це листування: я подаю 70 листів, більшість яких також публікується вперше. Інші публікував колись відомий леонтовичезнавець Володимир Іванов – коли я в архіві їх перевірила, виявилось, що вони проходили цензурування. Тут всі листи подаються повністю.
Остання частина монографії – «Леонтович у поетичному слові».
– То де, все ж таки, творився «Щедрик»: в Тульчині, в довколишніх селах чи у Покровську?
– Версія про Покровськ є помилковою. Запис цієї щедрівки Леонтович взяв з четвертої частини невеличкої збірки українських народних пісень, яку впорядкували Клим Поліщук і Микола Остапович (один записував слова, інший – музику). Цей збірничок вийшов у 1913 році, і з нього Леонтович взяв 20 пісень, над якими працював. Не варто забувати, що «Щедрик» – це обробка традиційної української щедрівки, настільки універсальна і талановита, що претендує на твір, але все-таки обробка.
І от на «Щедрику» Леонтовича стоїть дата – серпень 1916 року. У цей час (з 1913 до початку 1918 року) він жив у Тульчині, і хорові репетиції проводив у Тульчині. А у Покровську він жив раніше – до 1908 року, де працював над «Дудариком», почутим у Чукові. Це друга геніальна обробка Миколи Леонтовича.
– Зважаючи на таке довге дослідження (20 років), чи було щось, що здивувало навіть вас?
– Здивувало багато чого. По-перше, сімейна біографія. Я, наприклад, не знала, що в Леонтовича було четверо дітей – двоє померли ще немовлятами. Здивувала плутанина з місцем народження: одні писали – в селі Селевинці, інші – в селі Монастирок. Коли підняла архіви, виявилося, що це прихід називався Селевинецький, а сама церква, будівлі, були в Монастирку. Відповідно, Леонтович народився в Монастирку, і батько його службу відправляв саме у церкві села Монастирок. Потім, наприклад, мене здивувало, що Леонтовича хотіли перепоховати у Києві на Байковому кладовищі. Про це дружина особливо клопоталась, і питання тягнулося десь до 60-х років.
Здивувало те, що про вбивство Леонтовича некролог у газетах з’явився лише на початку березня 1921 року. Хоча в Києві ще в лютому був сформований Комітет пам’яті Миколи Леонтовича. Тобто був даний спеціальний указ «не афішувати». І те, що мене шокувало, це коли я підняла у Києві справи Якима Греха, приятеля Леонтовича, у протоколі допиту написано: «Грех був знайомий з великим українським шовіністом Ніколаєм Леонтовічєм» (російською). Такий цинізм: в газетах писали – композитор, а для влади він був ворогом, вони навіть не приховували – «великим українським шовіністом».
– Чи залишилися у книзі питання без відповідей?
– Хочу знайти біографію вбивці Леонтовича, аякже. До кінця треба йти, і я над цим працюю.
Афанасій Грищенко був інформатором ЧК, він працював там з грудня 1920 року, і це документально підтверджено. Сестра Леонтовича Вікторія згадує пізніше, що Грищенка знали в тій окрузі, в селах, бо він часто виступав на мітингах, як і знали, що він працював в Гайсинському ЧК. Він не ховався.
Звісно, немає документа, і його навряд чи хтось знайде, що Грищенка цілеспрямовано направили на вбивство. Але є цілий ряд документів, в яких написано, що такі-то (не розшифровані) під номером таким-то направлені в секретні відрядження. По-друге, є документи, що у цей період можна було чинити терор на місці: якщо співробітник ЧК бачив перед собою «ворога», він міг його розстріляти і забрати всі цінні речі. У той період у Гайсинському ЧК нотувалося все від А до Я: забрали стільки-то жіночих прикрас, ложок, цінних речей… Але ім’я Леонтовича не згадувалося ніде. Тобто це була спеціальна операція по його знищенню.
Усі знали, що вбив чекіст. У документах міліції – «агент ЧК», «інформатор», але на широкий загал офіційно було сказано, що композитора вбив бандит, що його знайдено і розстріляно. Хоча міліція місцева займалася пошуками вбивці ще до середини березня.
І от навіть така цікава деталь: вже в середині червня усіх міліціонерів поміняли по районах. Земцов, який очолював Гайсинське ЧК, залишає місто і виїжджає в невідомому напрямку, а сліди Грищенка губляться. Хоча десь в 30-х роках – такий дивний збіг – у Донецькому ГПУ працювали чекісти під прізвищами Грищенко і Земцов.
– Виходячи з назви книжки, чому Леонтович – тихий геній?
– А це слова Павла Тичини – з його незакінченої статті про Леся Курбаса. І, мені здається, дуже вдалі, дуже влучні. Тому що Леонтович був дуже скромний і не визнавав своєї геніальності. Навіть місцеві жителі в Тульчині не могли до кінця розпізнати цю особистість. Коли Друга мандрівна капела Дніпросоюзу завітала до Тульчина у 1920 році, для тульчинців це був шок, вони навіть не знали, що їхній Леонтович такий знаменитий, що його твори виконують у всій Європі. Тому ця назва – «Наш тихий геній Леонтович» – дуже влучна.
Книгу Лариси Семенко «Наш тихий геній Леонтович» можна буде придбати під час презентації, яка відбудеться 25 березня у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Крім цього, ознайомитися з примірником можна в обласній бібліотеці ім. В. Отамановського.
Джерело: litgazeta.com.ua
|