|
|
Олександр Козаренко про... Олександра Козаренка
20 серпня 2023, неділя
Поширити у Facebook
«Випадком долі сталося так, що я народився в Коломиї, яка була другим українським культурним центром у Галичині за Австрії і Польщі. В Коломиї постала перша україномовна гімназія, перші україномовні видавництва братів Білоусів та Якова Оренштайна. У ХІХ ст. в Коломиї постав перший світський український театр.
І ось цей синтетичний мистецький дух Коломиї я ще застав малим, в музичній школі. Я тільки зараз аналізую, чим відрізнялася Коломийська музична школа. Передусім, тим, що в ній працювали випускники довоєнних Празької, Варшавської та Львівської консерваторій. Це були презентабельні старші пані, які часто спілкувалися типово галицькою говіркою.
Страшенні патріоти. Серед них були страдники, які або самі по відсиджували в таборах, або їхні родичі були у відселенні. Звичайно, про це не говорилося. Атмосфера музичної школи дуже відрізнялася від того середовища, в якому існувало місто. У музичній школі було осердя давньої Коломиї».
«Я вчився як піаніст, і моєю першою вчителькою була універсальна особистість. Це була випускниця Василя Барвінського у Вищому музичному інституті як піаністка, а також Лідії Улуханової як вокалістка − Романна Володимирівна Гумінілович (за чоловіком Клапоущак). Вона володіла справжнім вердієвським голосом.
Малою дитиною я не міг цього збагнути, але потім, із спогадів колег, з того репертуару, який вона співала, бо збереглися програмки, я зрозумів, якого класу це була співачка. Коли Микола Філаретович Колесса був диригентом Львівської опери, з часів німецької окупації, і треба було співати Вагнера (трупа розлетілася, а він знав, що Романна Володимирівна живе в Коломиї), то приїхав до неї, злякався, що вона так схудла. Голод був. Залишивши їй певну суму грошей, сказав: − Рома, відживляйся. Я за тобою приїду, бо треба співати Вагнера».
«Я не пригадую, щоб Романна Володимирівна на уроках щось показувала на фортепіано. Вона все проспівувала, всі елементи фактури. Мене це дуже дивувало. Коли ти підходив до класу Романни Володимирівни, то спочатку чув спів, а потім гру дітей. І тільки в консерваторії, навчаючись у професора Всеволода Михайловича Воробйова, я зрозумів, що це означає. Вона оживляла всі фактурні пласти, заставляла їх перемелодизовувати. Жоден пласт не був мертво акомпануючим, а – комплементарно взаємодоповнюючим, і коли ти проспівував всі ці пласти, тоді фактура починала оживати».
«Мелодичне начало – це альфа і омега мого виконавського варштату. Так мене вчив Всеволод Михайлович Воробйов в консерваторії. Наприклад, коли ми вивчали другу частину бахівського фа-мінорного концерту, він мені розповів про випадок з професором Ленінградської консерваторії Володимиром Нільсеном, який вісім годин вчив другу частину цього концерту у своїй кімнаті, аж поки хлопчик-сусід по комунальній квартирі, сказав: „Дядю, як чарівно ви співаєте!”.
Ось цей „чарівний спів” за фортепіано – та лінія, яка тягнеться в мене від Коломиї: від часу навчання у вокалісти-піаністки – до професора Воробйова, останнього, хто зберіг і передав своїм учням золоту київську традицію піанізму 1920-х рр.
Він вчився у Валентини Костянтинівни Стешенко-Куфтіної, видатної піаністки, учениці Ф. Блюменфельда, яка володіла всім репертуаром, захоплювалася Скрябіним і була філософом роялю.
Через Всеволода Михайловича я перейняв київську піаністичну школу, а якщо ширше – українську піаністичну школу, в основі якої лежить ідея тотальної перемелодизації всіх фактурних пластів, тобто нічого не є бездиханним, все живе за принципами людського дихання. Ця ідея є однією із засадничих для української національної піаністичної школи, яка дуже відрізняється від віденського чи берлінського піанізму. У Львові з таких піаністок можна згадати Дарію Каранович-Гординську. Вона також народилася в Коломиї».
«Коли я вперше потрапив до нього в клас (до В. М. Воробйова – О. К.), я на півроку взагалі перестав грати, настільки він змінив моє розуміння піанізму, показавши максимальну розшарованість фортепіанного тексту на різні фактурні пласти й прийоми і їхнє співжиття в руках. Він казав: „Ми всі «сороканіжки» і можемо працювати в цирку еквілібристами, коли права рука не знає, що робить ліва нога”, настільки це складна система психофізичних кореляцій. І я тільки зараз починаю потрохи усвідомлювати те, чого навчав мене Всеволод Михайлович. Але бачу, що від Коломийської музичної школи до Київської консерваторії в мене не було розривів, навпаки, йшла одна єдина лінія, хоча в той момент це здавалося мені локальними кризами, але з часом я почав сприймати їх не як зупинки, а як осягнення нової якості. Подолання цих криз було немов „запереченням заперечення”. Тобто підтвердженням того самого, тільки на іншому етапі розгортання».
«У Всеволода Михайловича я зіграв майже всього фортепіанного Б. Лятошинського. Мало грав С. Рахманінова, лише другий фортепіанний концерт. Пригадую, що дуже серйозно вивчав творчість Ф. Шопена. Не можу забути й те, що на конкурсі М. Лисенка у 1984 р., коли я став лауреатом, була дуже важка програма.
Я вже не пригадую все, що я грав на всіх турах, але пам’ятаю, що на першому – якусь бетховенську сонату, поліфонію і аж шість етюдів (серед них – „квінтовий” етюд О. Скрябіна, №3 31 ор. 65, та 24-й етюд Ф. Шопена), на другому – Другу сонату С. Прокоф’єва та cонату Ф. Шопена b-moll. Остання була дуже значимим для мене твором. А на третьому (заключному) турі – Перший концерт П. Чайковського і „Слов’янський концерт” Б. Лятошинського». Випускна програма О. Козаренка в консерваторії включала сонату Ф. Ліста h-moll, сонату Л. ван Бетховена № 32 і фортепіанний концерт С. Прокоф’єва №3.
«Закони мистецтва − однакові, незалежно від жанру. Для мене великою школою виконавської майстерності було спілкування зі старими актрисами, яких я застав у цих театрах. У мене є стаття „Великі актриси малих українських театрів”, в якій я описав моє спілкування з Оксаною Затварською, примадонною Коломийського театру, першою Заслуженою артисткою Західної України, актрисою Ніжинського театру Ганною Пащенко і актрисою Дрогобицького театру Ганною Чеботарьовою.
Всі вони в житті були дуже простими, доступними людьми і, водночас, зберегли амплуа універсальних актрис, яким було підвладне все − від безшабашної комедії на зразок „Сватав Гриць удовиць” до „Марії Стюарт”. Я до смерті не забуду, як Ганна Пащенко розв’язувала хустку в сцені смерті у „Наймичці” за Т. Шевченком, де, зустрівшись з сином, вона признається, що його мама, коли їй з рук випадав віник, то здавалося, що грім небесний. Для мене це є прикладом колосальної психореакції на те, що відбувається в тексті».
«Зал включиться, якщо ти включений. І зал дуже добре відчуває, чи включений ти, чи ні»…
З приватних розмов з Ольгою Комендою, Львів, 2012–2013 рр.
Автор: Ольга Коменда
Композитори:Олександр Козаренко
|