| Новина |
|
|
|
|
Ні Памфір, ні Тарас: цьогоріч Шевченківську премію не отримає жоден фільм — що сталося
22 лютого, четвер
Поширити у Facebook
На сайті Національної спілки кінематографістів України 16 лютого оприлюднили заяву про те, що стрічку "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука несправедливо обділили Шевченківською премією (категорія "Кіномистецтво") через маніпуляції з боку прихильників іншого фільму — "Тарас. Повернення" режисера Олександра Денисенка.
7 лютого Шевченківський комітет оголосив, що визначився з цьогорічними лауреатами, але в кінокатегорії переможців не буде. Невже в українському кінематографі немає нікого, хто б міг отримати премію та що, власне, відбулося довкола цієї номінації?
Кінооглядачка Суспільне Культура Альона Шилова міркує про те, чи існують ризики від такого рішення Шевченківського комітету.
Шевченківська премія 2024: контекст
6 лютого відбувся третій етап конкурсу за Шевченківську премію, за результатами якого було відібрано низку творів, що претендували на відзнаки у різних категоріях. Серед них було і "Кіномистецтво", а фіналістами стали два фільми — документальна стрічка "ЮКІ" (режисера Володимир Мула) та ігровий повний метр "Памфір" (Дмитра Сухолиткого-Собчука).
Це стало причиною конфлікту та невдоволення, адже на відзнаку також подавався фільм "Тарас. Повернення" (Олександра Денисенка), але, як видно з оприлюднених результатів, до фіналу не пройшов.
Рішення Шевченківського комітету обурило багатьох прихильників фільму, через що вони почали писати у Facebook розгорнуті незадоволені пости. Згодом це й зовсім переросло в дискредитацію фільму "Памфір". Користувачі звинувачували стрічку в тому, що вона є антиукраїнською та не відображає цінності українського суспільства. Сторінка "Тарас. Повернення. Фільм Олександра Денисенка" у Facebook почала активно шерити та просувати негативні відгуки глядачів саме про "Памфір".
"У «Памфірі» — знедолена Україна з піднятими руками, у «Тарас. Повернення» — тріумф українства", — поділилися на сторінці фільму з посиланням на статтю "Роздуми з приводу Шевченківської премії".
Автором матеріалу виступив Володимир Голота, який написав таке:
"Всі без винятку пригноблені, знесилені та хворі. Після «Памфіра» вам потрібна буде тривала реабілітація. Він заражає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні".
Теза, безумовно, цікава, але одразу наштовхує на низку запитань. Що "Памфір", що "Тарас. Повернення" отримали фінансування та були зняті до початку повномасштабної війни в Україні, тобто як саме вони мають "допомагати перемагати у війні" — загадка.
З тексту автора стає зрозуміло, що він використовує консервативні наративи щодо перемоги та патріотизму в кіно (цитата: "Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт"), а одним з основних орієнтирів про якість фільму для Голоти є кіновподобання його тата (цитата: "Я просив подивитися цю кінострічку («Памфір») свого батька, 81-річного заслуженого вчителя Немирівського району з 53-річним педагогічним стажем, поета, глибокого знавця і шанувальника української мови та літератури, щоб почути його враження. Тато дивилися десь хвилин 15 і перервали перегляд, пояснивши потім: «Мені стало бридко і важко таке споглядати!»").
Тобто такі складові стрічки, які дарують глядачам легке емоційне піднесення та гордість за свою країну (наприклад, якісь пафосні діалоги чи драматичні вчинки героя, які акцентують на його національній належності). Нічого поганого у таких прийомах немає, якщо глядач хоче дивитися фільми, які змушують його пишатися своєю країною.
Проте не все українське кіно націлено на такий емоційний ефект, і це не робить його менш якісним. За логікою Голоти, такі українські фільми, як "Плем'я", "Атлантида", "Клондайк", "Носоріг", "Мої думки тихі" та багато-багато інших всесвітньо визнаних українських стрічок — це неякісне кіно, бо воно не давить на відчуття патріотизму і "не допомагає виграти у війні".
Вже не кажучи про низку інших фільмів, що були відзначені міжнародними преміями на кінофестивалях та конкурсах.
Ще одна цікава теза Голоти: "Проукраїнської кінострічки «Тарас. Повернення» нема ніде на російських кіносайтах. І не буде, будьте певні. Вони таке не пропустять. Але мені подзвонили і сказали, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московитських відеоресурсах. В Україні «Памфіра» безкоштовно ще нема, а на росії – є".
Хоча піратство та російські сайти — це справд зло, мимоволі згадується цитата Юрія Андруховича: "Якщо вашу книгу можна купити в інтернеті, то ви існуєте як автор. Якщо її можна завантажити безкоштовно, ви існуєте як письменник."
З фільмами, на щастя, чи на жаль, працює аналогічна схема. Це не виправдовує піратство, але є індикатором того, що на продукт є попит (найімовірніше, з боку самих українців, хоча й через російські сайти). І підводить до невтішної тези про те, що "Тарас. Повернення" в інтернеті мало кому потрібен.
Також Володимир Голота написав ще один текст із похвалами фільму "Тарас. Повернення" та дискредитацією "Памфіра" — "За поразку України — національна премія?", де тези, власне, залишаються сталими.
"А як військовим дивитися таке кіно, ви замислювалися? Кожен воїн на передовій приміряє цю сорочку на себе. Воювати за таку корумповану безпросвітну країну і загинути чи пропасти безвісти за неї… А твої діти будуть змалечку долучатися до криміналу, щоб якось існувати, кохана дружина, щоб звести кінці з кінцями, поїде в Італію доглядати за старими і шукати кращу долю, а батьки-пенсіонери злиденствуватимуть?" — пише Голота.
Формулювання на кшталт "а як військовим дивитися таке кіно..." — це маніпуляція. Голота не проводив опитування серед українських військових та не збирав їхні враження про фільм, натомість автор знову тисне на болючу тему війни, маніпулюючи відчуттями глядачів та читачів.
Згадати про тексти Голоти було важливо, оскільки цей автор написав декілька негативно забарвлених матеріалів, які можуть створити ілюзію в аудиторії, мовляв, ця думка у медіа поширена (якщо не перевіряти прізвище автора).
Проте зміст подібних матеріалів та коментарів не мав би особливого значення, якби не призвів до наступного кроку: комітет Шевченківської премії вирішив утриматися від присудження нагород у категорії "Кіномистецтво". І саме це спонукало до відгуку серед української кіноспільноти.
Реакція українських кінематографістів
Після того як комітет Шевченківської премії заявив про те, що жоден фільм не отримає нагороди, Національна спілка кінематографістів України, Національна академія мистецтв України, Українська кіноакадемія та Спілка кінокритиків України виступили із заявою, у якій висловили своє обурення і незгоду з таким рішенням.
"У підсумку Шевченківська премія у номінації «Кіномистецтво» не отримала переможця. Попри те, що серед претендентів був «Памфір», кінотвір світового мистецького рівня. Суспільству надіслано неправдиве сповіщення: нібито нині в українському кіно відсутні фільми, заряджені високими художніми ідеями, наснажені потужною громадянською енергетикою. Це сталося за умов, коли масове суспільство (не плутати із суспільством громадянським!) продемонструвало усі свої сумнівні «переваги», зокрема уміння консолідовано тиснути на інституції, державні та громадські. Інституції, покликанням яких, зокрема, є відбір справді якісних культурних текстів, ствердження нових значущих імен.
Виявляється, що були б бажання й азарт — і митець стає беззахисним перед фанатами інших імен і витворів. Традиційна змагальність підмінюється брутальною кампанією з дискредитації, знавіснілістю найгіршого калібру", — йдеться у заяві.
Режисер фільму "Памфір" Дмитро Сухолиткий-Собчук ніяк не коментував ситуацію публічно, проте з членів команди фільму висловилася Олександра Сорохан — скрип-докторка сценарію "Памфір", продюсерка, та співзасновниця Terrarium Script — сценарної школи на чолі із Сухолитким-Собчуком.
"Боязнь гніву купки ображених і жахливо заздрісних кіноробів? В чому ж полягає ваша професійна експертна оцінка? Так от, ви проігнорували не лише ті 2 фільми які пройшли у фінал, але видиму роботу всієї кіноіндустрії, яка безумовно заслуговує на визнання від своєї держави. І знаєте, справа навіть не у премії, а просто у сатисфакції того, що у твоїй державі тебе бачать і цінують. А так, виходить, треба, щоб Європа тикала нам пальцем на наших же талановитих митців. І то не факт, що тут це візьмуть до уваги потім", — написала Сорохан.
"Памфір" чи "Тарас"?
Будь-яка кінонагорода — річ вкрай суб'єктивна, адже її присуджує група людей, де кожен має свої смаки, вподобання та рівень надивленості. У цьогорічній категорії Шевченківської премії аналізувати фільми з погляду їхнього посилу в часи війни — абсурдно. Кожен фільм створюється творчою командою з окремою метою, і так, іноді це якраз підсилення патріотичних почуттів та гордості за свою країну, її історію, народ. Проте жоден фільм не зобов'язаний фокусувати свій сюжет та драматичні точки виключно на цих орієнтирах.
Кіно під час війни може і має бути різним. Це може бути як абсурдна комедія, так і депресивний артхаус. Важлива художня цінність та якість фільму, а не те, чи відповідає його тема актуальності війни в країні.
З таким підходом складається враження, що українське кіно аналізують за підручником: тема, ідея, що хотів сказати автор і чи відповідають усі ці пункти "підсиленню українського духу". Якщо так — кіно хороше, якщо ні — сором, і як взагалі таке можна знімати?
Проте справжньому глибокому розвитку української культури сприяє поява різних фільмів. Щоб публіка могла обирати між "Скаженим весіллям" (бо на ці фільми теж є попит, і вони теж комусь потрібні) та між "Моїми думками тихими". Між "Захаром Беркутом" та "Довбушем". Між "Памфіром" і "Тарасом. Повернення".
Головне питання тут полягає не у тому, який фільм крайщий чи який справді заслуговував на нагороду (хоча відповідь, здавалось би, очевидна), а у тому, що якщо стрічка "Тарас. Повернення" — це настільки якісна робота (як говорять прихильники цього фільму), то чому для підняття актуальності цього твору треба дискредитувати роботу інших кінематогафістів? Чому, враховуючи усі чесноти "Тараса. Повернення", цей фільм не може говорити сам за себе? І чому, якщо цей фільм справді такий важливий та несе сакральний посил, авторам необхідні відзнаки та нагороди, щоб підтвердити значущість своєї роботи?
Автор: Альона Шилова
Джерело: suspilne.media
|