| Стаття |
|
|
|
|
Одеський театраріум: двісті років разом
13 лютого 2010, субота
Поширити у Facebook
Цього тижня Одеській опері виповнилося 200 років. На жаль, через різні ситуативні обставини гідно відсвяткувати ювілей театру не вдалося… Нагадаю: Одеський міський театр збудовано за проектом Тома де Томона (на замовлення його земляка — губернатора Новоросійського краю герцога Армана Емманюеля дю Плессі Ришельє). Там виконували опери, балети, драми. Проте після пожежі 1873 року місто було змушене зводити нову театральну будівлю. І вже цей витвір — віденських архітекторів Фельнера і Гельмера — став справжнім брендом Одеси.
Своєрідний екскурс у минуле Одеської опери — у монологах Сергія ПРОСКУРНІ, продюсера і режисера.
— Цей театр для Одеси був свого часу соціальним проектом, — розповідає Сергій Проскурня. — То був надзвичайно точно вивірений крок міської влади і частина стратегічного плану будівництва, формування міста. Засоби комунікації не були такими розвиненими, як нині, функції Інтернету виконували перукарні, яких було цілком достатньо для поширення інформації. А от задоволення культурних, естетичних і потреб дозвілля вимагало саме театру. І такий театр було побудовано у 1809 році (всього лише за 15 років після заснування Одеси).
Будівля з’явилася, але театр не функціонував — бо не було жодного мистецького проекту. І лише 10 лютого 1810 року театр відкриває завісу… Й відразу кілька сценічних назв, таке епікурейство було запропоноване… Італійці будували театр, але до певного моменту стояли осторонь: спостерігали, чи матиме запрошена російська трупа успіх. А успіху вона не мала, бо до театру ходили переважно іноземці. Відтак було запрошено італійську трупу. І тут почався бум! Можливо, це видасться непатріотичним, але то був приклад того, як театр повинен зважати на потреби публіки. А її вимоги були надзвичайно високі. Патріотизм культурного продукту полягає в його якості, а не в національних ознаках. Настане час, і на цій сцені ставитимуть опери Римського-Корсакова, Чайковського, Рахманінова. І вони матимуть навіть більший успіх, ніж італійський репертуар. Але ці твори мали ще народитися...
А поки що публіка вимагала якості. Італійці ж і французи вже мали шедеври своїх великих композиторів. Саме вони й задовольняли потребу публіки.
* * *
— Свого часу перший директор театру, член будівельного комітету комерції радник барон Іван Рено розмістив у газеті «Московские публичные ведомости» оголошення про набір трупи, де, зокрема, зазначалося: в Одесі поціновують лише справжніх майстрів своєї справи…
Одеську публіку складали здебільшого негоціанти, себто люди, які багато їздили по світу, мали неабиякі враження і хотіли, щоб тут, у місті, де вони осіли, було якісне дозвілля.
У цьому приміщенні були ломберні й курильні кімнати. Поки жінки, сидячи в ложах, слухали оперу, чоловіки могли вирішити свої ділові питання у неформальному спілкуванні.
Театр тоді виконував функцію парадайза, раю, де можна було дістати естетичну насолоду і мати приємне дозвілля. Щось на зразок клубу. Не треба лякатися цього слова. Нічний клуб — це заклад, який увечері відчиняє двері і працює до самого ранку. Себто це хронологічне явище. Вистави починалися дуже пізно, о восьмій годині. Отже, це було місце зустрічі, місце неформального спілкування і вирішення багатьох питань. Місце, куди можна було вдягнути найкраще вбрання, коштовності. Саме в цей театр приходив Пушкін.
Місто не могло собі дозволити поганого театру. Антрепренер запрошував кілька труп і звітував перед керівництвом міста програмою. Власне, це був конкурс, форма, яку я обстоюю. Тоді на два-три, максимум чотири місяці приїздили різні трупи, оскільки в театрі ніколи не було своєї власної трупи. Наймався хор, оркестр, солісти практично всі були приїжджі. Це був гастрольний майданчик — цього слова теж не маємо боятися...
Діяльність тодішнього театру позначена комерційним успіхом. Негоціанти ж були не тільки в залі. Негоціантом був, наприклад, антрепренер першої італійської трупи в Одесі мантуанець Монтовані — на жаль, саме його актриси, які купували дешевий товар із зачумлених кораблів, принесли в Одесу в 1812 році чуму…
До речі, Монтовані за контрактом повинен був утримувати, крім італійської опери та балету, ще й трупу для виконання російських комічних опер, трагедій і комедій. Однак російські співаки були у великому дефіциті, доводилося збільшувати кількість італійських постановок.
* * *
— Ситуація почала вирівнюватися у 20-х роках за антрепренера Буанаволіо, який утримував дві трупи — італійську і російську. Це вже були ознаки репертуарного театру. Місцева дирекція опікувалася процесом підготовки вистав, реклами, репертуаром. Буанаволіо поставив протягом першого року роботи вісім, а в наступні роки — шість не чутих раніше в Одесі опер. За два роки обіцяв поміняти двох провідних виконавців, а далі міняти їх щороку. Він же дбав про оновлення костюмів і декорацій, купував музичні інструменти, освітлювальні прилади, поліпшував акустику. У тридцяті роки одеситки наспівували дітям не колискові, а популярні арії з опер Россіні, Белліні, Доніцетті. Відомий театральний критик Скальковський навіть стверджував, що в цьому театрі замолоду співав герой Італії сам Джузеппе Гарібальді.
За часів, коли в Одеському міському театрі співіснували музичний театр і драма, він вважався настільки престижним гастрольним майданчиком, що навіть Сарі Бернар не поталанило тут виступити — на той час уже був нинішній російський театр на Грецькій…
А от Заньковецьку пустили! До драми театр ставився надзвичайно серйозно. Корективи вносилися напрочуд оперативно — достатньо було якійсь виставі гастролерів зазнати успіху, і заради неї знімали з репертуару менш вдалі: тішилися заразом і творчим успіхом, і комерційним…
Нормальний живий процес… Адже показувати виставу, на якій буває не більше ста глядачів, нерозумно! Треба робити висновки, з яких причин на виставі так мало публіки. Думати, чи варто віддавати час такому продукту. Хтось скаже: «Та цей Проскурня цинік, не підтримує національного культурного продукту! Він хотів зняти «Катерину» Аркаса, а це український репертуар…».
Але я вважаю, що український репертуар у поганих або дуже старих версіях постановок, з малою кількістю публіки в залах — це більше зло для української культури, ніж якби таких вистав не було зовсім. Тому що ці «три сестри» і «дядя Ваня», які приходять на «Катерину», присутні практично при демонстративному бойкоті українського репертуару. Публіка голосує за успіх ногами. Якщо вона не ходить до театру саме на цю виставу, давайте розбиратися, чому…
Форма театру — гастрольного майданчика дає публіці змогу побачити цілий спектр актуального мистецтва, почути популярних солістів, сильних диригентів, які не «прописані» в театрі, але запрошуються для постановки певної вистави. Таким чином публіка стає тою найвищою цінністю, заради якої вибудовується робота…
Треба серйозно говорити про критерії. Якщо хтось звинувачує мене в тому, що я хотів робити в цьому театрі якісь комерційні проекти, то він говорить як людина несучасна, тому що сучасний театр — це сильний менеджмент і якісний, ефективний маркетинг. Усі театри працюють для публіки і саме тому популярні. Саме туди з цілого світу приїздять на прем’єри меломани, і саме ці театри постійно запрошують на гастролі.
* * *
— Одеський театр має не меншу історичну славу, ніж Маріїнський чи Большой. Бодай тому, що Одеський міський театр був тим експериментальним майданчиком, де проходив відбір оперних труп для Москви і Санкт-Петербурга. Себто перш ніж запросити до столиці, їх запрошували до Одеси, і тут вони ніби складали іспит — поїдуть далі чи ні? Теж дуже важлива функція.
Задовго до того, як почав тут працювати, я був у театрі на «Кармен». На власні очі бачив, як хлопець і дівчина, явно романтично закохані, в антракті забирали свій одяг у черзі (!) в гардеробі. На запитання, чому йдуть, відповіли: «Ми хотіли побачити історію кохання. А як такі старі Хозе і Кармен можуть закохувати в себе. Не віримо. Нам нецікаво». І вони, прийшовши до театру в пошуках моделі своїх взаємин — а «Кармен» прекрасна опера для того, щоб навчити закоханих поліваріантності стосунків, — побачили натомість архаїчну виставу й немолодих героїв. І це видають за умовність оперного жанру.
Театр, на жаль, не відзначає нинішнього ювілею через те, що заявка, подана міністерству дирекцією стосовно гала-концерту, до якого мали спеціально робити декорації, сценарій і режисуру, не була оформлена належним чином і не містила конкретики… Я мав ідею реконструювати хоча б фрагменти творів, які були виконані 10 лютого 1810 року. Малюсінькі фрагменти, знаки. Великий гала-концерт з участю світових зірок.
Взагалі цей вечір можна було б побудувати як розмову про історію театру. Хоча умовність дати дозволяє нам улаштувати в місті і фахову конференцію, і засідання круглого столу — щоб продовжити розмову… І починав би я не з того: мовляв, дайте нам дві копійки і ми зробимо шедевр, а з того, що є бажання працювати, є натхнення і наснага. А гроші прийдуть — це магнетизм мистецтва. Туди, де є енергія творення, креативність, — завжди приходять гроші. Це закон мистецтва, а не навпаки. І тому я закликав би дирекцію театру не нарікати на Міністерство культури, бо воно ні в чому не винне. Міністерство дає максимально 90 тисяч на постановку. Якщо ви зробите аншлагову виставу, за один день матимете 90 тисяч, і не треба буде просити, принижуватися, їздити у відрядження, витрачаючи знову ж таки колосальні гроші.
Очевидно, що позитивний досвід уже є — поступово міняється «інтерфейс» театру. Є спроби хоч якоїсь реклами. Але все одно відповідного бренда немає. Буде помилкою казати, що цей бренд потрібно створювати роками. Ребрендінг відбувається протягом дуже короткого часу, це згусток енергії, який треба скеровувати не на себе, а на публіку в театрі. Яким чином? Знову повертаємося до засад функціонування театру. Театр з’явився в місті на «потребу публіки». І публіка — головний герой театру. Не народний, не заслужений артист, а ПУБЛІКА, задля якої запрошується найкращий режисер, найкращий артист, задля якої звертаються до найкращого музичного матеріалу.
Автор: Марія Гудима
Концертна організація: Одеський Національний академічний театр опери та балету
Концертний зал: Концертний зал Одеського Національного академічного театру опери та балету
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|