| Стаття |
|
|
|
|
Симфонія № 9 d-moll ор. 125 Людвіґа ван Бетговена
Велика історія про великий твір в данину пам’яті одного з найвидатніших диригентів сучасності Курта Мазура
23 грудня 2015, середа
Поширити у Facebook
Над своїм останнім оркестровим полотном - Дев'ятою симфонією для квартету солістів, хору і симфонічного оркестру - Бетовен працював більше 30-ти років. Від попередньої Восьмої симфонії її віддаляють 12 літ. Основна робота над твором проходила в 1822-24 рр., хоч ескізи до нього були зроблені значно раніше - теми Першої частини і Скерцо належать приблизно до 1816 р., а один з перших варіантів “теми Радості” датується 1792 р. Попередньо вона прозвучала у Фантазії для хору, фортепіано і оркестру ще у 1808 році.
Прем'єра симфонії відбулася 7 травня 1824 р. у Віденському театрі “Кертнертор” разом з увертюрою “Освячення оселі” та фрагментами грандіозної Служби Божої “Missa Solemnis”. На той час композитора огорнула вже повна глухота, яка не дозволила авторові виконати своє безсмертне творіння: диригував капельмейстер Міхаєл Умлауф, а Бетговен лише вказував темпи на початку кожної частини, стоячи до залу спиною, навіть не здогадуючись як вдячна публіка бурхливими оплесками зустрічала його шедевр. Нічого не чуючи — зал ще більше шаленів - одна з солісток розвернула композитора до залу... і можливо вперше він побачив тисячі ним захоплених очей і для нього відкритих сердець. Це був тріумфальний успіх - композитора 5 разів вітали стоячи оплесками, між тим як осіб цісарської родини було прийнято вітати лише тричі. Поліція не могла втихомирити шквалу аплодисментів - і найвеличнішому творінню композитора, і увінчанню його тернистого творчого та життєвого шляху.
Мучеництво і терпіння наче зодягли цю людину у свій вінок хіба від народження: він прийшов на світ у Бонні в неблагополучній сім'ї, де батько-пияк з чотиричної дитини прагнув “зробити” вундеркінда заради грошей, караючи сина жорстокими кривавими побоями, з 11 років він змушений заробляти на хліб, аби врятувати родину від голоду, а в 17 літ - стає головою сім'ї після смерті важкохворої матері, успадкувавши опіку над трієчком молодших дітей. Вслід за мамою ховає новонароджену сестричку, та як може годує і доглядає двох молодших братів, і ненависна музика стає єдиним шляхом до виживання, адже свідомо відмовився від сирітських притулків для братів. При цьому самотужки ночами вчиться, відвідує вільним слухачем лекції в університеті, не маючи навіть закінченої школи. І коли з'являється можливість прийстойно влаштувати дітей - він їде до Відня, де проживе до останніх днів. Хвороби ніколи не покидали його кволого тіла, зате полум'яний, загартований терпіннями дух та незламна віра провадили його життям. Короткочасна усмішка фортуни подарувала йому пару щасливих літ - грандіозний успіх як піаніста і композитора був потьмарений страшною невиліковною недугою, симптомами якої стали повна глухота, жахливі болі та поступове розкладання тіла. Які ж страшні фізичні і душевні муки терпів цей чоловік (глухий музикант!), що зважився на фатальний крок в Гайліґендштадті (з німецької - святе місто) - відібрати собі життя. Він пише Заповіт - розпачливий зойк відчаю зболеної душі. Але міцна віра і Боже провидіння зберегли його, та відтепер приреченого на пожиттєве терпіння і каліцтво. Від цього часу - з 1802 року - ще 25 літ хресної глухої дороги композитора і людини, 25 літ тяжкої невидної ботьби з болем і стражданням, самотністю, 25 літ віри, мужності, горіння, шляху до великої радості, яку титанічними зусиллями здобуває і дарує цілому людству.
З глибин скорботи Бетговен здіймає славу Радості. Це був задум всього життя. Ще в Бонні юнаком він захопився поезією ФрідріхаШіллєра, зокрема, його “Одою до Радості”, яку мріяв покласти на музику. Плануючи ІХ Симфонію як чисто інструментальний твір, композитор вагався щодо використання в симфонічному жанрі людських голосів. Та все ж зважився і вперше в історії музики симфонія була укоронована солістами та хорами. Ця незвичайно смілива інновація дала можливість композиторові не лише виспівати в своїй музиці те, що переповняло його думки і серце, але і промовити до людей з цілою безпосередньою силою слова. Те, що хотів сказати людям, не було новим. Адже крізь цілу його творчість і життя золотою ниткою снуються ідеї, втілені Шіллєром. Та лише на схилі днів, коли все важчими ставали битви з долею і світом, коли все в ньому і довкола нього западало в неминучу катастрофу власного упадку та упадку ідей, лише тоді композитор віднайшов відповідну форму, аби втілити своє життєве кредо, аби оголосити цілому світові, що віра була в ньому міцніша ніж вся важка реальність, в якій мусів жити. Так постав гігантичний колос, час тривання якого сягає 70 хвилин! - досі симфонізм ще не мав так широко відкритих горизонтів та перспектив.
Атмосферу І ч. Allegro ma non troppo, un poco maestoso блискуче передав Р.Вагнер: “стогони, крики, зітхання, ґвалти, спротив, високі злети духу, розпач, надії, зближення до омріяної мети і її втрати, нові спроби, нові битви — це елементи, з яких виростає неспинний, неподоланний рух цього видатного твору”. З глибин віків орлиним взором автор прозріває безкінечний шлях нужденної людськості, що з невмолимою силою змагу йде до волі і свободи під стягом вищого імперативу, який не має собі заперечень.
Скерцо - ІІ ч. Molto vivace унікальний за силою та могутністю вилив енергій руху, в якому короткі прості ритмізовані мікромотиви в шаленому темпі пульсують, напружуються і розпружуються, розвиваючись з зародків в цілість, творячи неймовірно високу напругу, неначе рух вселенської космічної матерії.
Одним з найдсконаліших зразків бетговенської лірики є ІІІ ч. Adagio molto e cantabile, чуттєва домінанта якої пронизана тихим світлом вічної мудрості, яка тріумфує над усякою житейською марнотою. Широко розлита мелодія, проходячи ряд варіаційних змін, лише збагачується, сповняється багатобарвністю тисяч граней великої одності. “Зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас” - ці слова Емануїла Канта, так часто цитовані Бетговеном, вповні адекватні до музики цієї частини. Однак, раптовий крик здіймається під кінець Adagio з оркестру, який свідчить про незавершену битву.
Лише остання IV ч. Finale принесе остаточне розв'язання конфлікту. Проносяться попередні теми симфонії, немовби зав'язуються в останньому герці, який вже й не має значення, бо на шляху, який вказує композитор - звільнення, перемога, вибавлення, що є в руках самих людей. Почуття всеохопної радості, любові, братерства проймає собою могутній хоровий фінал. Проста мелодія, що асоціюється з геніальною простою народних пісень, уособлює збірну психіку мільйонів душ (Бетговен довго йшов до створення цієї глибоко символічної теми - існує понад 100 авторських ескізів!) проходить в хорі, оркестрі, партіях солістів, зливаючись врешті в надпотужне tutti переможного щастя, якого жодні сили не можуть відняти в людей.
“Його музика дарує нам невимовну благодать - пірнути в животворний океан волі і віри. Він заражає нас доблестю, тим щастям боротьби, тим переможним піднесенням, яке дається лише свідомістю того, що живий в тобі Господь... Яке завоювання може зрівнятися з цим? Які битви Бонапарта чи сонце Аустерліцу можуть посперечатися у славі з цією надлюською титанічною працею, з цією перемогою, найбільше осяяною з усіх, які коли-небудь здобував людський дух? Стражденник, убогий, немічний, самотній, живе втілення горя, він, якому доля відмовила у всіх радостях, сам творить Радість, щоби подарувати її світові. Він викував її зі своїх мук, як сказав сам цими гордими словами, що передають суть його життя і є девізом кожної героїчної душі: “Durch Leiden Freude - Радість через Страждання”. Могутній і чистий душею Бетговен волів своєю музикою лише одного - підтримки всім страждаючим: “Нехай утішиться стражденник, дивлячись на такого ж, як він сам, який наперекір всім перепонам, поставленим навіть самою природою, зробив все, що було в його силах, щоби стати Людиною, достойною цього імені” ( Ромен Роллан “Життя Бетговена”).
Так, постулюючи фундаментальні істини, Людвіґ ван Бетговен стає речником всього знедоленого людства, кожним звуком своєї музики укріплюючи віру в найвищий Божий дар — життя, яке не має собі закінчення, бо шлях його простягається у безкінечність, у вічне царство Радості, Любові та Добра.
Фрагменти “Оди до Радості” Фрідріха Шіллєра
(переклад Миколи Лукаша)
Радість, гарна іскро Божа!
Несказанно любо нам
Увійти, Царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм!
Радість — всесвіту пружина,
Радість — творчості душа,
Дивна космосу машина
Нею живиться й руша.
Радість квіти розвиває
І дає розгін сонцям,
Їх в простори пориває
Невідомі мудрецям.
Як у безмірі світила
Хором райдужним пливуть,
Браття, йдім у славну путь,
Що нам Радість освятила.
Обнімітесь, міліони,
Поцілуйтесь мов брати,
Вічний Отче доброти,
Дай нам ласки й охорони!
Будьте мужні, міліони,
Вірте, страдні, в кращий світ!
Тих, хто сповнить Заповіт
Бог прийме у вічне лоно!
Все хвалу Йому співає!
Хай звучить псалом гучний,
Дух прославимо благий,
Що над зорями витає!
Поклонітесь, міліони,
Перед мудрістю Творця,
Сповніть милістю серця
І чиніть його Закони!
В данину пам’яті одного з найвидатніших диригентів сучасності Курта Мазура який пішов з життя 19 грудня 2015 р., пропонуємо переглянути Фінал симфонії № 9 під бабутою Маестро.
кандидат мистецтвознавства
професор Львівської Національної музичної академії імені М.В. Лисенка
Лілія Назар-Шевчук
Автор: Назар-Шевчук Лілія
|