|
|
“Розмова” про толерантність
“ДискриміНАЦІЯ” - новинка від Раду Поклітару й “Київ Модерн-балету”
25 жовтня 2023, середа
Поширити у Facebook
Постановки Раду Поклітару – це завжди квест, ребус, особливо коли йдеться про безсюжетні постановки, темами яких визначаються філософські категорії, які не просто ілюструються, а трактуються мовою танцю.
Мої очікування від назви вистави не виправдалися, бо я зчитала стереотипне сучасне розуміння поняття «НАЦІЯ», яке у назві виділене CapsLock. А Раду Поклітару ніколи нічого не робить просто так. Тому довелося пошукати глибшу етимологію і прямий переклад з латини, без подальших ідейно-політичних нашарувань, які й обумовлюють нині пряму асоціацію. Тож, буквально natio – це рід, плем’я. Будь-яке. Приймемо як «рід людський».
Хореограф досліджує глобальну тему дискримінації на прикладах її проявів у повсякденному житті, з якими ми можемо стикатися щодня. Чому люди у своєму неприйнятті відмінного, інакшого (sic! i-natio) доходять до ненависті і бажання знищити? Приклади дискримінації ми отримуємо з дитинства, з казок: гидке каченя, Попелюшка… Ми співчуваємо героям, які дискримінуються їхніми «антиподами». А потім виростаємо, обростаємо нав’язаними суспільством стереотипами, стаємо упередженими і нерозсудливо агресивними до «відхилень».
Причина відсутності толерантності до певних явищ криється виключно у вихованні, у нав’язуванні на різних рівнях як єдиних правильних стереотипів поведінки індивідуумів у соціумі.
Шлях до справжнього, щирого толерування відмінностей лежить через здатність до критичного мислення. Але ще є й небезпечний шлях мавпування, коли на емоційному рівні, під впливом агітації люди раптом перебирають на себе якості, які до того не сприймали. Свобода, особливо для суспільств, які щойно вибралися з регламентованого тоталітаризму, – надто складний подарунок, а для когось і зовсім небажаний. Але на шляху до демократичного світу варто навчитися «користуватися» його цінностями, а не лізти у нього зі своїм «самоваром».
Низка новел-притч вистави «ДискриміНАЦІЯ» пропонує глядачам розглянути й обміркувати кілька видів дискримінації. Маятник емоційних градацій у кожній з ситуацій коливається на граничних значеннях – на всі 180 градусів, плюс-мінус, мінус-плюс… Хвилю і пафос щоразу дещо збивають кумедні й іронічні Янголи, які тут геть не охоронці, а скоріш споглядачі й коментатори подій. В якості музичного матеріалу використана знову ж таки діаметрально протилежна за емоційним впливом музика: нуртуючі хори, арії й симфонічні фрагменти Георга Генделя, які транслюють увесь спектр відчуттів, і терапевтично-заспокійливі фортепіанні багателі Валентина Сильвестрова.
У лаконічній, але глибокодумній сценографії Олександра Білозуба використаний принцип складання анаграм – отримання нових слів з іншого слова. Упродовж дії слово «дискримінація», літери якого власне і є декорацією вистави, постійно реконструюються на інші слова-сенси, котрі, в свою чергу, коментують ту чи іншу притчу-картину. На самому початку літери хаотично звалені у велику купу: завал, з-під якого вибираються люди (пронизливо актуальний образ сьогодення як символ дискримінації одного народу іншим, хоч ця тема й не розвивається у подальшому). Коли ж персонажі розставляють літери у відповідності до заголовку вистави, стає зрозуміло, що усі вони – умовні жертви різних форм дискримінації.
У притчі «Кохання» маятник спочатку стрімголов розганяється, потім «буксує» у кількох точках: є стереотип, є відхилення і гостра негтивна реакція на нього, далі – його толерування і поступове масове делегування «відхиленню» ознак нового стереотипу. Все стає з ніг на голову! Схоже, це одна з найскладніших і найгарячіших тем сьогодення, тому сценографічно їй передпосилається багатозначне і незавершене слово «дія» й потаємне «арія», що у прямому значенні означає «повітря». І таки так – кохання – це повітря людського життя. Але й у розуміння арії як сольного співу є прозорий натяк: то велике щастя, коли дві арії зіллються в дует, та ще й третій зайвий не вклиниться… Пластично новела вирішується поєднанням рухливої пантоміми і «модернізованими» класичними арабесками, підтримками, яких хореограф традиційно позбавляє витонченості, надаючи їм грубої тілесності і приземленості, наче шаржуючи їх – ближче до Камасутри, а не у відповідності до енциклопедії класичного балету.
Новела «Вік» досліджує проблему несумісності молодості й старості. Хореограф не пропонує вирішення, він акцентує увагу на проблемах, які не мають простого рішення. У ставленні до старості цілком декларується повага, а висловлюється досить часто поблажлива зневага, ігнорування. Анаграма «Нація», напевно, й символізує вік як сукупність ознак роду, з пам’яттю, досвідом, традиціями, які передаються з покоління у покоління. Виконавши свою задачу, родоначальник природнім чи спонукальним шляхом залишає активну сцену життя, витіснений на узбіччя безпорадним спостерігачем.
«Божевілля» обмальоване як епідемічне емоційне явище, коли перша реакція – глузування, ба раптом щойно «нормальні» люди поступово захоплюються божевільною ідеєю і втрачають здоровий глузд, поглинуті масовим психозом. Чи може божевілля бути мрією? Чом би й ні? Коли вантаж умовностей, відповідальностей, приписів стискає кордони навколо особистості, абсолютна свобода боже-вілля може стати й мрією.
«Біла ворона» в усі часи – символ діаметральної відмінності від більшості, об’єкт нападок, глузувань, але й прихованої цікавості, викликаної нерозумінням, а значить і настороженим острахом. В рішенні художника Дмитра Куряти біла ворона – яскраво-червона, а анаграма, яка їй транслюється, спочатку неочікувана, але за суттю безумовно вірна – місія! (До слова, як завжди, художник креативно створює цікаві й пізнавані костюми-образи, створює не галерею, а палітру персонажів).
Новела «Поводир» препарує одну з найнебезпечніших форм дискримінації – влада і… решта. Вождь чи тиран? Поводир для незрячої людини – це добре, бо необхідно, хоча без повної довіри – теж питання, куди заведе. Вождь для активного, здатного на критичне мислення суспільства – це більш-менш норма хоча б в організаційному плані. Поводир-вождь для сліпого суспільства, яке здатне тільки мріяти про намальоване кимось щасливе майбутнє – це, як правило, катастрофа.
Парасоля, як символ влади: поки розкрита, під нею надійно й спокійно. А коли згорнута і перетворюється на вказівний жезл, який дає напрямок руху слухняному стаду – у прірву, так у прірву. Бездумне толерування неконтрольованої влади веде суспільство до катастрофи. І «надія», а не тверді переконання, насправді – дуже непевна опора під ногами. Коли руйнуються ілюзії, надія вмирає – останньою. А з нею зникає все, людина залишається сам на сам з собою. У будь-якій ситуації, крім смерті, залишається «Я». Коли зникаю Я, зникає світ. Коли є Я, з’являється надія, мрія, місія…
Якби в українській мові слово «дискримінація» писалося за транскрипцією – діскрімінація (від discriminatio), то у фіналі літеру і поняття «Я» можна було б прокоментувати анаграмою «ініціація» – початок, крок до… До чого? До розуміння? Прийняття? Взаєморозуміння?
Гендель про свою музику казав: «Мені було б прикро, якби я приносив людям лише задоволення. Моя мета робити їх краще». Поклітару, напевно, переслідує ту ж саму гуманістичну мету, беручи на озброєння тонкий скальпель хірурга, а не сокиру ката. Важливим компонентом критичного мислення часто виступає здатність до тонкої іронії, а не до нищівної драматизації подій і явищ. «Лише відкрито говорячи про проблему, ми можемо боротися зі злом, яке в ній закладено.
Серйозно й з посмішкою, трагічно й іронічно. Але говорити вільно та відверто». Розмова відбулася! Дуже важлива розмова...
Проєкт «ДискриміНАЦІЯ» академічного театру «Київ Модерн-балет» створений за фінансової підтримки Українського культурного фонду.
Автор: Лариса Тарасенко
Фото: Маша Брикимова
Композитори:Валентин Сильвестров
|