|
|
Оперна діва Людмила Монастирська
14 квітня 2017, п'ятниця
Поширити у Facebook
Українська зірка світової величини Людмила Монастирська – про те, які ролі вдаються їй краще за інші і про своє ставлення до експериментів в опері.
Я йду звивистим коридором з пофарбованими в колір старої білизни стінами і тьмяним світлом – саме так виглядають задвірки величного зовні столичного оперного театру. Переконуюся, що це не радянська поліклініка, почувши, як за стіною розспівуються артисти і налаштовується оркестр.
За хвилину опиняюсь на сцені, де щойно закінчилась репетиція опери «Флорія Тоска», прем'єра якої відбудеться за три дні. Знову пірнаю в закулісний тунель, котрий приводить мене до гримерки, біля якої вже зібралась якась юрба.
- А де вона?
- Досі на сцені.
Очевидно, на неї чекаю не лише я. Людмила Монастирська не потребує представлення, адже, крім того, що вона є солісткою Національної опери України, лауреаткою Шевченківської премії та героїнею енциклопедії «Ukraine. The Best. Культурний простір від А до Я», її знають у всьому світі: Монастирська неодноразово підкорювала публіку «Ла Скала», «Ковент Гарден» і «Метрополітен-опера», а також по праву вважається однією з найкращих у світі виконавиць ролі Аїди з однойменної опери Джузеппе Верді.
Разом із гримерами і костюмерами я продовжую переминатись з ноги на ногу в вузькому проході в очікуванні прими. Раптом з іншого кінця коридору чується розкотистий, але м'який голос – з'являється вона: в червоній атласній сукні з глибоким декольте і золотистим оздобленням, акуратно підколотим синяво-чорним волоссям, в якому красується усипана великими каменями діадема. Вона в образі Тоски – знаменитої італійської співачки часів Наполеона. Не можна не помітити, що їй надзвичайно комфортно в такому вбранні, і неможливо уявити, що вона може виглядати якось інакше.
- Людмило, ця роль чимось особлива для вас?
- Думаю, кожна власниця сопрано мріє заспівати Флорію Тоску, тому я дуже рада, що вона є в моєму репертуарі. Особливо приємно мати можливість вийти на рідну сцену в цьому образі, адже Тоску я виконую по всій Європі і в Америці. Уже простіше сказати, де я її не співала. Мій гастрольний графік склався дуже вдало, і я змогла взяти участь у всьому процесі створення постановки, який займає досить багато часу.
Спасибі керівникові і головному режисерові Національної опери Анатолію Солов'яненку, який відродив цей спектакль в нашому театрі (вперше «Флорія Тоска» була поставлена в Нацопері у 1991 році – авт.), а також Італійському інституту культури і Посольству Італії в Україні, які дуже допомогли нам матеріально. Завдяки їхній підтримці ми виступаємо в таких шикарних нових костюмах, серед красивих декорацій і разом із запрошеним з Італії тенором Вальтером Боріном, який виконує роль Кавардоссі.
- Ви виступаєте у найкращих театрах по всьому світу, але кілька разів на рік все ж приїжджаєте заспівати на батьківщині. Чи відрізняються умови роботи для артиста в Україні і за кордоном?
- Є моменти матеріального плану. Наприклад, там гримерки краще обладнані. З нашої оперної трупи багато артистів гастролюють по світу, а коли приїжджають – діляться досвідом, вносять якісь пропозиції щодо поліпшення роботи театру. Я помітила, що до думки артистів почали прислухатися, тому що умови останнім часом істотно покращилися.
Але для творчої людини найголовніше – це репертуар, нові ролі, в яких можна по-іншому розкритися, і керівництво дає нам таку можливість. До того ж, гримери і костюмери в нашому театрі – фахівці вищого класу, які в усьому намагаються догодити артистам, щоб ми могли думати тільки про спів.
- У вас є улюблена роль?
- Важко сказати, тому що їх у мене дуже багато. От зараз я вчу п'ять нових ролей, адже скоро співатиму в операх «Норма» Белліні, «Дон Карлос», «Сила долі» і «Трубадур» Верді та «Манон Леско» Пуччіні.
Але улюблена – мабуть, Абігайль з «Набукко». Вона близька мені по духу, адже це дуже самодостатня, впевнена у собі жінка, з внутрішнім стрижнем і почуттям власної гідності. По музиці подобається Сантуцца з «Сільської честі» Масканьї, але її характер не на 100% мені підходить. Над кожним образом потрібно працювати місяцями: скрупульозно аналізувати свого персонажа, приміряти на себе його риси, адже це відбивається на звучанні і пластиці, впливає на ставлення до партнерів по сцені. Наприклад, Леді Макбет – кровожерлива жінка, яка весь час спонукає свого чоловіка до вбивств. Щоб її зіграти, я намагалася знайти в собі щось агресивне, викликати певні почуття, адже в житті я біла і пухнаста. Це вам будь-хто скаже (сміється).
- Як ви ставитеся до сучасної академічної музики та нового погляду на жанр опери?
- Як на мене, один стілець на сцені, навколо якого хтось бігає у нічній сорочці, – не найпривабливіше видовище. У мене був подібний досвід в Європі ще на початку моєї кар'єри. Тепер я зондую ґрунт, щоб запобігти подібним моментам, і або попередньо уточнюю ім'я режисера, або одразу відмовляюся від таких продукцій. Набагато приємніше виступати в шикарному костюмі, відчуваючи себе героїнею епохи, про яку писав композитор, а не страждати від чиєїсь божевільної фантазії.
Ось нещодавно я виконувала Флорію Тоску в Берліні, де у режисера було досить нестандартне прочитання класичної історії Пуччіні. В оригіналі Тоска тікає від шефа поліції Барона Скарпіа, який хоче спокусити її. Але автор постановки в берлінському театрі вирішив, що все повинно бути навпаки: там Тоска захоплена Скарпіа, тому мені довелося максимально правдоподібно зображати любов, цілуватися і тому подібне. Мені здається, на сцені це виглядає непристойно, а ж ми несемо зовсім інше. Звичайно, це справа смаку. Так само, як і в музиці: я теж не завжди слухаю класику. Іноді хочеться включити який-небудь романс або навіть шансон: якщо вони беруть за душу, то чому б і ні?
Автор: Ольга Артеменко
Фото: Ксенія Панченко
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Cultprostir
|