| Стаття |
|
|
|
|
Герої опери "Запорожець за Дунаєм" — українська відповідь на європейську оперу-буфа
18 січня, неділя
Поширити у Facebook
Джерело: suspilne.media
"Слухай з Катрею Гончарук" — радіоблог Катрі Гончарук на Радіо Культура, у якому вона розповідає про відомі й маловідомі композиції. Другий сезон свого проєкту вона присвятила опері.
У цьому матеріалі спеціально для Суспільне Культура вона розповідає про український оперний гіт "Запорожець за Дунаєм" та його унікальність.
"Запорожець за Дунаєм" — це українська національна комічна опера середини ХІХ століття, яка виникла паралельно з європейською оперою-буфа.
Семен Гулак-Артемовський написав її у 1862 році.
На той момент у Європі вже прогримів "Севільський цирульник" Джоакіно Россіні (1816), а трохи пізніше з'явився "Орфей у пеклі" Жака Оффенбаха (1858).
Музична мова цієї опери пронизана інтонаціями українських народних пісень і танців. Водночас вона продовжує традицію бельканто (з італійської — "прекрасний спів"), що вимагає від співаків гнучкої кантилени, віртуозності, ясної дикції та комедійної пластики звуку. Тут багато театру, що легко почути.
У центрі сюжету — енергійна, гостра на язик Одарка й добродушний, але хитруватий Карась, який трохи загуляв. У дуеті вони сперечаються, підколюють одне одного — так, як це могли робити старий козак і його козачка.
Дія відбувається на території Османської імперії, за Дунаєм, куди запорозькі козаки втекли після поразки. Карась — веселий запорожець, який непогано влаштувався в чужих краях: він одружений з Одаркою, має дім, але все ще прагне козацької волі.
Ролі Одарки й Карася виконують Марія Литвиненко-Вольгемут та Іван Паторжинський — зірковий дует і пара в реальному житті. Вольгемут — прізвище першого чоловіка Марії, а Паторжинський став її другим партнером і коханим.
У 1935 році Марія та Іван разом переїжджають із Харкова, де Литвиненко-Вольгемут понад десять років співала в Харківській опері, до Києва. Саме там ставлять "Запорожця за Дунаєм" у новій редакції.
В архіві Українського Радіо зберігається запис цього легендарного дуету 1955 року, де оркестром Київського оперного театру диригує Веніамін Тольба.
Дует Одарки й Карася — надзвичайно динамічний, у найкращих традиціях комічної опери. Під час прослуховування зверніть увагу: комічність закладена вже в контрасті голосів.
Легке, блискуче сопрано Одарки поєднується з басом Карася — класичним вокальним амплуа комічного персонажа.
Короткі фрази, мелодичні повтори, колоритні репліки, моменти, де кожен веде свою лінію і вони накладаються одна на одну, — це улюблені прийоми опери-буфа.
Середній розділ дуету нагадує ліричну арію. Його пронизують інтонації прохання і зітхання. Тут Марія Литвиненко-Вольгемут демонструє розкішний вокал.
Нагадаю: вона співала головні сопранові партії — Аїду, Недду, — а також мала у своєму репертуарі сім вагнерівських ролей.
В оркестрі Семен Гулак-Артемовський майстерно підкреслює комізм ситуації: тут і наспівні скрипки, майже як у мелодрамах, і ансамблі дерев'яних духових, і типово моцартівські каданси, і оперна швидкомовка — як у каватині Фігаро із "Севільського цирульника" Россіні.
Марія Литвиненко-Вольгемут і Іван Паторжинський — це справжній віртуозний вокальний театр.
У 1953 році за мотивами опери Семена Гулака-Артемовського було знято музичний фільм-оперу "Запорожець за Дунаєм". Це той випадок, коли і слухати приємно, і дивитися — особливо приємно. Бо коли вокаліст — ще й актор, це велика насолода. На момент виходу фільму Івану Паторжинському було 57 років, Марії Литвиненко-Вольгемут — 61.
В архіві Українського Радіо є й інший унікальний запис дуету, здійснений наприкінці 1930-х років — саме той, що згодом видавали на платівках. Він пов'язаний з цікавою історією ової редакції "Запорожця за Дунаєм".
Версія ХІХ століття начебто не відповідала реаліям нової доби — насамперед через релігійні мотиви. Так, фінальна молитва Андрія з хором "Владико неба і землі" на радянській сцені була замінена на світський подячний апофеоз "Блаженний день, блаженний час".
Тодішній завліт Київської опери Максим Рильський вимушено переписав цей текст для редакції 1936 року, а тодішній головний диригент театру Володимир Йориш дописав цілий "турецький" акт, щоб дотягнути виставу до параметрів "великої опери".
Про ці втручання багато писав науковець і перекладач Максим Стріха — як і загалом про українську оперу 1920–30-х років, переклади іноземних опер українською та радянську цензурну політику.
Сьогодні ми інакше оцінюємо ці втручання, бо маємо дистанцію і досвід. Те, що у радянській системі подавалося як технічна необхідність або "ідеологічна корекція", тепер очевидно розуміємо інструментом контролю над змістом і формою мистецтва.
Згадуючи це сьогодні, ми говоримо не лише про історію однієї опери, а і про механізми, які визначали межі дозволеного для української культури – і про те, чому їх важливо усвідомлювати саме тепер.
Автор: Катря Гончарук
Джерело: suspilne.media
|