| Стаття |
|
|
|
|
Музиканти Київського симфонічного оркестру стали біженцями у Німеччині, але збирають повні зали на своїх концертах
24 лютого, понеділок
Поширити у Facebook
Понад 70 музикантів Київського симфонічного оркестру протягом двох років проживали у німецькому місті Гера, а після цього переїхали в інше німецьке місто Монгайм-на-Рейні, де їх дуже гостинно зустріли
Відколи Росія напала на Україну майже три роки тому, скрипалька Київського симфонічного оркестру Тетяна Мартинюк-Бахрій стала біженкою, переїжджаючи з однієї квартири в іншу зі своїм чоловіком та 14-річною донькою Олесею. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Вона спостерігала за війною здалеку, побоюючись за безпеку своєї родини на батьківщині і сподіваючись, що може зіграти свою роль як захисниця української культури.
Музиканти оркестру проживали у німецькому місті Гера протягом двох років, а після цього інше німецьке місто Монгайм-на-Рейні запросило їх на дворічну культурну резиденцію. Це стало таким необхідним притулком для 73 музикантів та їхніх сімей у той момент, коли підтримка України з боку західних урядів скорочувалась і багато міст та країн ставали менш гостинними до біженців.
44-річна Мартинюк-Бахрій зізнається, що звикла до невизначеності.
«Це життя, але я не можу сказати, що воно є повністю щасливим. Хто знає, що буде далі?», – риторично запитує скрипалька.
У Німеччині міграція стала гарячою темою напередодні парламентських виборів, і деякі політики закликають уряд ухвалити нові жорсткі обмеження. Дехто пропонує скоротити допомогу прохачам притулку, зокрема з України, щоб спонукати їх до пошуків роботи.
Мартинюк-Бахрій намагалася не думати про своє майбутнє у Німеччині, тому що була безсила контролювати тамтешні закони чи політику.
Її донька навчається у місцевій школі, опановує німецьку мову та грає на скрипці, як і вона.
Тетяна переживає за безпеку друзів та родини в Україні, отримує сповіщення про повітряну тривогу на свій телефон та переглядає заголовки у пошуках новин про руйнування.
«Моє тіло може бути тут, але моє серце в Україні», – підкреслює Мартинюк-Бахрій.
У Монгаймі гостинно зустріли українців, хоча деякі місцеві мешканці спочатку сумнівалися, чи може місто допомагати іншим, коли стикається зі своїми власними соціальними та економічними проблемами. Музиканти проводили благодійні концерти, записували твори українських композиторів та гастролювали Європою.
Мартін Вітковський, інтендант Monheimer Kulturwerke, культурного центру, який запросив Київський симфонічний оркестр, наполіг на тому, щоб найняти українців як музикантів оркестру на постійній основі. Місто розраховує витратити до 3 мільйонів євро (близько 3,1 мільйона доларів) у 2025 році на зарплати та інші пільги для українців.
«Вони – наші брати і сестри. Війна не на наших вулицях, але це не означає, що вона ніколи не прийде сюди. Ми повинні думати: «Як би ми хотіли, щоб до нас ставилися, коли ми були б біженцями?», – зазначає Вітковський.
25-річному скрипалеві оркестру Олексію Пшеничникову важко було не знати, як довго оркестр зможе залишатися у Німеччині або коли музиканти зможуть повернутися до України.
«У якийсь момент починаєш запитувати себе: «Ми колись повернемося додому?», – каже Пшеничников.
У Монгаймі музиканти зустріли дружню атмосферу. Але у Гері, місті з населенням близько 96 000 осіб у східнонімецькій землі Тюрінгія вони іноді відчували на собі погляди незнайомців. Гера була окупована радянськими військами після Другої світової війни та досі має проросійський контингент. У деякі дні невелика група демонстрантів марширувала вулицями, критикуючи німецьких політиків за підтримку України.
«Це було останнє, на що я очікував. Я не можу пояснити ці ностальгічні почуття», — зауважує 32-річний Денис Карачевцев, віолончеліст оркестру.
Він привернув увагу під час війни тим, що грав Баха серед руйнувань у Харкові.
«Я розумію, чому деякі німці спочатку можуть скептично ставитися до мігрантів. Чим ближче ви живете разом, тим більше у вас виникає запитань. Але музика може допомогти розвіяти стереотипи. Зігравши лише кілька нот, ми можемо відкрити людям очі», – стверджує Карачевцев.
Напередодні російського вторгнення в Україну у 2022 році, Київський симфонічний оркестр був занурений у репетиції. Заснований у 1979 році, оркестр планував концерт Вагнера, включаючи уривки із «Летючого голландця», «Трістана та Ізольди» та «Валькірії», у Національній опері України у Києві.
Після російського вторгнення, оркестр скасував свої виступи, а його музиканти сховалися.
Вдома музиканти звернулися до своїх інструментів у пошуках втіхи. Але їм не вистачало спільних виступів.
Пшеничников, який приєднався до оркестру у 2021 році, втік із сім’єю до передмістя Києва, де намагався відволіктися від постійного гуркоту артилерійського вогню.
«Я не міг спати, не міг їсти. І раптом ми всі виявилися відрізані один від одного», – зазначає він.
У квітні 2022 року, коли війна тривала, а очні концерти ще не обговорювалися, керівники Київського симфонічного оркестру оголосили про турне «Голос України» країнами Європи із зупинками у Варшаві, Берліні, Гамбурзі та інших містах.
Оркестр боротиметься «з агресією Росії всіма можливими способами», — заявили тоді в ансамблі, і «стати потужним голосом України у світі».
Тур об’єднав музикантів та дав їм місію: просувати українську культуру. На перших концертах у Польщі прозвучали твори видатних українських композиторів, таких як Борис Лятошинський та Мирослав Скорик.
«Тур був як диво. Культурне життя завмерло по всій Україні. І ось, врешті-решт, ми знову змогли грати», – розповідає Мартинюк-Бахрій, яка втекла до Львова зі своїм чоловіком, звукорежисером та відеоінженером оркестру й донькою.
Коли тур закінчився влітку 2022 року, музиканти були виснажені. Деякі втратили друзів і родичів на війні і відчували себе винними за те, що не захистили їх від потрясінь.
24-річна скрипалька Катерина Дем’янчук щосили намагалася змиритися зі смертю свого дядька, якого вбили у березні 2022 року у Бучі.
«Росія вирішила, що може забрати наші життя в один момент. Раптом його не стало. І я нічого не могла вдіяти. Це було для мене жахливо, – згадує Катерина.
Щоразу, коли вона грала на скрипці, то плакала. Їй було погано від того, що вона мала привілейоване життя, тоді як родичі та друзі не мали ані води, ані електрики.
Музиканти були у розпачі. Дехто хотів повернутися до України. Але вони також відчували, що їхні зусилля щодо привертання уваги до України не були даремними. (Київський симфонічний оркестр — один із кількох українських колективів, які працюють над просуванням української культури за кордоном; серед інших – Львівський національний філармонічний оркестр України та Український оркестр свободи.)
За допомогою німецьких чиновників Київський симфонічний оркестр влаштувався у Гері. Вони відвідували місцевий парламент та виступали перед найвищими посадовими особами. Берлінська філармонія стала покровителем оркестру, надаючи музичні інструменти та допомагаючи організовувати виступи.
Але через два роки фінансування у Гері почало вичерпуватися. І деякі музиканти дедалі більше нервували через проросійське населення міста.
«Кожного разу, коли ми говорили, що з України, люди трохи змінювалися. Вони дивилися на нас по-іншому, начебто сюди приїхало надто багато українців», – зауважує Дем’янчук.
Коли Вітковський почув у 2024 році, що Київський симфонічний оркестр шукає новий притулок, то подумав про те, щоб привезти їх до Монгайма на березі Рейну. Місто прагне стати культурним центром; новий комплекс виконавських мистецтв відкриється усередині відремонтованого нафтового заводу у 2025 році.
«Для більшості німців війна – це теорія, але віч-на-віч, коли поряд з вами ці люди, вона раптово стає дуже реальною», – каже Вітковський.
У липні 120 людей — музиканти та їхні сім’ї — прибули автобусом до Монгайма, прихопивши із собою інструменти. Їхнє прибуття викликало деяке хвилювання. Проросійські мас-медіа хибно повідомили, що музиканти оркестру шукають притулку у Німеччині, а чоловіки у групі виступали, аби уникнути мобілізації.
Але через кілька тижнів Київський симфонічний оркестр дебютував у Монгаймі, давши концерт на відкритому повітрі з виконанням творів Шумана, Ріхтера та Ревуцького.
Коли Мартинюк-Бахрій вийшла на сцену, то відчула полегшення.
«На мить, ми змогли зітхнути», – каже Тетяна.
У грудневу ніч музиканти зібралися у Монгаймі, щоб репетирувати святкову програму. Вони грали вальси, польки і традиційні українські колядки — веселу музику на Новий рік.
Але під час перерви настрій став похмурим, оскільки музиканти перевірили свої телефони і дізнались про удари безпілотників під Києвом та бомбардування у Запоріжжі.
Карачевцев, який звик відправляти повідомлення друзям та сім’ї після кожної атаки, сказав, що виїзд з України посилив їхні страхи.
«Найстрашніший момент – це коли бачиш попередження про ракету і не знаєш, де вона», – підкреслює він.
З наближенням третьої річниці війни, Київський симфонічний оркестр планує концерт у Монгаймі, щоб відзначити цю подію. Ним керуватиме Оксана Линів, відома українська маестро, яка нещодавно була призначена головним запрошеним диригентом оркестру.
У житловому комплексі на півночі Монгайма Мартинюк-Бахрій молиться щоранку та щовечора. Іноді до неї приєднується донька, яка зберігає у рюкзаку молитовник — одну із небагатьох речей, які привезла з України.
Мартинюк-Бахрій часто губиться у спогадах про Україну: різдвяні свята, літні походи у гори, а також смак голубців та борщу.
Після концерту напередодні Нового року, Мартинюк-Бахрій запросила кількох друзів на шампанське у квартиру. Вони переглянули виступ президента України Володимира Зеленського та відсвяткували Новий рік, помолившись за мир в Україні.
Мартинюк-Бахрій переймається тим, що увага світу відволікається від війни в Україні. Але вона висловила сподівання, що музиканти матимуть змогу відіграти невелику роль у просуванні України.
«Світ втомився; навіть ми втомилися. Але нам потрібна перемога, і нам потрібна справедливість. Все, що ми можемо зробити, – це сподіватися і молитися», – підсумувала Тетяна.
Автор: Володимир Тиравський
Джерело: foreignukraines.com
|