|
|
Український Карузо
25 вересня минає 91 рік з дня народження зірки опери XX століття Анатолія Солов’яненка (1932-1999 рр.)
23 вересня 2023, субота
Поширити у Facebook
Анатолій Борисович був одним із небагатьох українських митців, який під час радянської доби, своїм талантом ніс у світ нашу національну культуру.
Протягом майже сорока років Анатолій Солов’яненко своїм неповторним виконанням творів світового класичного репертуару, а також народних українських та італійських пісень чарував і захоплював мільйони шанувальників вокального мистецтва. Він виступав на знаменитих оперних сценах, таких як ”Метрополітен-опера» та “Ла Скала»; йому аплодували глядачі переповнених концертних залів і стадіонів країн Європи, Азії, США, Австралії, Кубі...
За більш ніж тридцять років роботи в Київському оперному театрі він виконав 17 оперних партій, записав 18 грамплатівок з аріями, а також італійськими й українськими піснями та романсами.
Серед кращих оперних партій були: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (опера Ш. Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір(«Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні), Манріко («Трубадур» Дж.Верді), М аріо Каварадоссі («Тоска» Дж.Пуччіні), Володимир Ігоревич («Князь Ігор» Бородіна), Ленський («Євгеній Онєгін» Чайковського).
Закордонні критики називали співака “українським соловейком”, “одним з найкращих тенорів у світі”, “українським Карузо”. Солов’яненко став першим українцем, який відкрив творчу стежку на легендарну сцену «Метрополітен-опера».
Йому пропонували залишитися в Італії й росії, але серце Анатолія Борисовича назавжди було віддане Україні. Ще змолоду його запрошували працювати у московський Великий театр. Але проміняти Київ, який відкрив перед ним двері в оперний світ, співак не хотів.
Характерною рисою Солов’яненка було те, що де б він не виступав з концертами, неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні.
«Виконуючи народну пісню з естради, — казав Анатолій Борисович, — я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі.
У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів!».
Помер Анатолій Солов’яненко 29 липня 1999 року. Похований у селищі Козин (Київська область), недалеко від свого заміського будинку.
Нині на центральній алеї козинського цвинтаря можна побачити гранітний пам’ятник Анатолію Борисовичу (робота знаного скульптора Миколи Рапая). У цьому селищі міського типу діє єдиний Музей А.Б. Солов’яненка.
Попри те, що вже 24 роки, як легендарного вокаліста немає на цьому світі, але його й досі пам’ятають, цінують мільйони шанувальників не лише в Україні, а й за кордоном...
ШЛЯХ ДО ТВОРЧОГО ОЛІМПУ
- У 1954 році Анатолій закінчив Донецький політехнічний інститут, в 1978 році, вже бувши народним артистом, Київську консерваторію... Інтерес до оперної класики прийшов до нього, коли він познайомився з відомим українським оперним співаком Олександром Коробейченком, який розпізнав його талант майбутнього оперного артиста.
З 1950 року Анатолій Борисович брав у нього приватні уроки співу...
Ми познайомилися з Толею на роботі, у Політехнічному інституті. Я була лаборанткою на кафедрі, а він був викладачем. Ми жили в одній стороні, куди ходив трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом, - згадує дружина співака Світлана Дмитрівна СОЛОВ‘ЯНЕНКО. – У 1963-у ми одружилися, свій медовий місяць провели у Лівадії, а далі 37 років разом йшли по життю…
Я багато їздила з чоловіком, і якщо була поруч, не пропускала жодного його виступу. Коли ж ми мали вільний час, то проводили його всією родиною: ходили з дітьми на концерти або вистави; влітку їздили на море — це було важливо для здоров’я Анатолія Борисовича.
Він завжди хотів, щоб ми були разом!
Не секрет, що останні роки Анатолій Борисович страждав через вимушену розлуку з Київською оперою, в якій виступав протягом майже трьох десятиліть. Йому пропонували емігрувати, обіцяючи нечувані гонорари, але співак не уявляв свого життя поза Батьківщиною...
у 1993 р. Солов’яненко змушений був піти з театру. Він залишався дуже популярним за межами України — їздив на гастролі до різних міст і країн, але не забував і про рідного глядача — час від часу виступав із сольними програмами на сцені Національної філармонії, рідко спілкувався зі ЗМІ, а на прохання про інтерв’ю найчастіше відповідав: «Все, що я хочу сказати публіці, вона чує на моїх концертах»...
МУЗЕЙНІ СКАРБИ
Попри воєнний стан Музей А.Б. Солов’яненка, який було відкрито у 2001 році у Козині, працює.
Спочатку це був творчий куточок, далі зайняли кімнату, а згодом розширилися до повноцінного музею. Через різні причини музей кілька разів змінював місце розташування та існував на громадських засадах.
Нині функціонує (як відділення Київського археологічного музею і підпорядковуємося Київському обласному управлінню культури) у будівлі колишнього дитсадка і займає три кімнати.
За традицією, у день народження (25 вересня) та смерті (29 липня) Анатолія Борисовича там проводяться різні заходи, на які приходять чимало людей. Нашою родиною було передано велику епістолярну спадщину, яка вже оброблена.
Нині експозиція складається з більше тисячі експонатів. До речі, у музеї зберігається сценічний костюм Солов’яненка. Це як згадка про тріумфальний дебют співака у Київській опері у виставі «Ріголетто» Дж. Верді, в партії Герцога, яка стала однією з вершин у його вокальному доробку.
Цей раритет має ще одну цінність, бо він подарований улюбленим учителем Анатолія Борисовича — Олександром Миколайовичем Коробейченком, співаком, солістом Донецької опери, саме його 1000 урокам ми завдячуємо народженню нової зірки.
До речі, у музеї є цілий блок, присвячений саме Коробейченку. «За своє довге життя Олександр Миколайович виконав 87 партій, проспівав понад дві тисячі спектаклів, сотні концертів.
Нагадаю, на Київській кіностудії ім.О. Довженка у 1984 р. режисер С. Лисецький зняв художній фільм «Прелюдія долі» — це фактично біографічна кіноповість про молодого Солов’яненка та його педагога Коробейченка.
Серед експозиції можна побачити піаніно, яке співак купив ще коли був студентом Донецького політехнічного інституту, і цей інструмент «їздив» із родиною Солов’янеків багато років із квартири на квартиру, а після смерті Анатолія Борисовича його було передано до музею.
Представлені особисті речі Анатолія Борисовича, документи, світлини із вистав і фото із сімейного архіву — з рідними, а також з колегами із Національної опери та з різних країн світу, сувеніри, платівки, листи, книжки, картини, аудіо-і відеозаписи...
За словами Світлани Дмитрівни, віхою, яка перевернула долю чоловіка, став 1963 рік і відбір вокалістів з оперних театрів колишнього СРСР на стажування до Італії — у «Ла Скала».
Було 80 претендентів, а відібрали п’ять, з яких двоє з України — Анатолій і Микола Кондратюк. Хоча в ту пору Солов’яненко не мав професійної музичної освіти, але своїм голосом підкорив членів комісії, а знана співачка з Большого театру Марія Петрівна Максакова, яка високо оцінила природні вокальні дані, широту звучання і красивий тембр, назвавши Толю самородком, коли дізналася, що він вивчив італійську мову під час приватних уроків з О. Коробейченком, сказала: оформлюйте документи до Італії, і, по суті, відкрила йому шлях у високе мистецтво міжнародного масштабу
— Анатолій Борисович ніколи не був байдужим виконавцем, усі оперні партії, камерні твори пропускав через своє серце, — згадує Світлана Дмитрівна. — До кожного спектаклю ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли й що співатиме. Щодня працював над голосом та диханням. Вставав о 8—9 годині ранку.
Обов’язково робив зарядку 30—40 хвилин. Він був раціональною людиною й тому багато встигав зробити. У день спектаклю відключав телефон, не дивився телевізор, не слухав радіо, налаштовуючись на виступ.
У 1962 році Анатолій був зарахований стажистом у Державний академічний театр опери та балету імені Т.Г. Шевченко. Незабаром перемога на Конкурсі молодих вокалістів дала йому право стажуватися в Італії. З 1963 року під керівництвом відомого маестро Барра пізнавав школу італійського бельканто.
Протягом трьох років, удосконалював культуру виконання, розкривав яскравість і своєрідність голосу, який усе більше і більше кристалізувався як лірико-драматичний тенор.
Анатолій приділяв дуже багато уваги змісту того, про що він співає. Досконало знав італійську мову.
З 1963 по 1965 рр. стажувався у Міланському театрі «Ла Скала». «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно», - говорив А. Солов‘яненко. Тому зарядка, голосові вправи й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями...
Унікальний голос Солов‘яненка ні з ким не сплутаєш. Він і досі — вже у записах — не залишає байдужими слухачів...
ПЕРШИЙ ТЕНОР РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, ЯКИЙ ВИСТУПИВ У “МЕТРОПОЛІТЕН-ОПЕРА”
-В сезонах 1977-1978 років він брав участь у 10 спектаклях "Метрополітен-опера", США. Критик газети «Нью-Йорк Таймс» написав про дебют Солов’яненка: «Красивий, стрункий чоловік співав з величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом».
Це не випадковість - його прізвище перекладається як «соловей»…
Перед початком гастролей Анатолій Борисович був у Нью-Йорку. Після того, як його унікальний голос почув артистичний директор «Мет» Річард Родзинський то запропонував виступити у виставах театру у сезоні 1977 року, хоча графіки цієї сцени розписані на п‘ять років наперед! Він пообіцяв надіслати спеціальне запрошення. Але час йшов, а запрошення не було…
Випадково Анатолій Борисович дізнався, що запрошення все ж надіслали до Держконцерту (тодішня фірма, яка у СРСР займалася гастролями). Чиновники наводили безліч причин, чому в Нью-Йорк Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція “Метрополітен” надіслала ще декілька телеграм, на ім'я Солов’яненка з пропозицією виступити у “Сільській честі” Масканьї, у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі та у “Кавалері троянд” Ріхарда Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку…
Дійсно, Анатолій Борисович став першим радянським тенором, що отримав запрошення співати в цьому провідному театрі. Американці його запрошували й на наступні сезони, але не судилося: почалася афганська війна, більше до США не випустили.
Ті гастролі у США надовго запам‘яталися не лише шанувальникам високого мистецтва.
Вони стали важким іспитом для Толі після тріумфальних виступів у «Кавалері троянд» (партію Італійського співака він спеціально вивчив для цих гастролей, бо раніше не виконував цей твір), чоловік раптово сильно захворів на «двогорбий грип» (це захворювання відбувалося у двох фазах: спочатку підіймається температура, потім спадає і здається, що людина одужує, а через невелику перерву знову температура +38). Я була поруч – чоловік блідий, виснажений, піт вкриває чоло…Я зателефонувала пану Родзинському. Він прийшов, глянув на стан Анатолія і сказав: «Лікуйтеся, видужуйте. На заміну викличу Пласідо Домінго. Мені потрібно, щоб ви не просто заспівали чотири вистави. Заспівайте хоча б одну, але дуже добре…».
Толя поволі видужував і 19 січня 1978 року дебютував у «Сільській честі». Потім заспівав ще кілька вистав цієї опери, віддаючи «борги» Домінго, який виручив його під час хвороби. Прем‘єра пройшла з великим успіхом, акторів вітали криками «браво»!
До речі, коли у 2019 році Пласідо Домінго гастролював у Києві, то у пам'ять про Анатолія, якого добре знав, виконав популярний романс «Чорнії брови, карії очі», яку присвятив Солов‘яненку
Знаєте, за час гастролей у США в Анатолія Борисовича з‘явилося чимало шанувальників, які відвідували всі його виступи у «Мет», чекали біля службового виходу після вистав, висловлюючи свій захват, просили дати автограф, а музичні критики писали захоплені рецензії. До речі, оригінал контракту з «Мет» зберігається у Національному музеї літератури…
Солов’яненко часто гастролював світом. Він виступав у Австралії, Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії, Японії, Німеччині, Бельгії, Болгарії, Кубі...
“НА СЕРЦІ БУЛИ РУБЦІ ВІД СЕМИ МІКРОІНФАРКТІВ…”
Анатолій Солов’яненко помер 29 липня 1999 року, не доживши двох місяців до свого 67-річчя... Він був бадьорим і підтягнутим… Ділився враженнями про недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України.
- 29 липня він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок і раптом вирішив поїхати на дачу. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом, - з сумом пригадує Світлана Дмитрівна. – В той час стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що ляже відпочити до обіду – і вже не прокинувся… За висновком медиків, чоловік помер від широкого інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів…
В останню путь великого тенора проводжали тисячі людей. Труну виносили під громові оплески. Анатолія Борисовича поховали у смт Козині, недалеко від заміського будинку співака.
“Йому були чужі метушня, помпезність. Нам пропонували місце на Байковому кладовищі, але я завжди знала, що спокій він знаходив лише на дачі в Козині. Анатолій Борисович лежить під високою сосною, у чудовому, спокійному місці”, – пояснює дружина. - У 2008 році йому, посмертно, було надали найвище звання - “Героя України”...
“ЦЕ БУВ ПРИГОЛОМШЛИВИЙ СПІВАК І НЕПЕРЕСІЧНА ОСОБИСТІСТЬ”
- Солов’яненко пролетів, як комета над Всесвітом, сповіщаючи про українську класичну оперу й українську пісню, - підкреслює Василь ВАСИЛЕНКО, головний диригент Київської опери на Подолі.- Він підняв українську пісню на вершину світової музики...
Я познайомився з Анатолієм Борисовичем коли працював у Одеському театрі опери та балету, будівля якого потребувала капітального ремонту. Тож вирішив організувати великий форум на підтримку Одеської опери. Започаткував Міжнародний оперний фестиваль “Золота корона”. 2 вересня 1998 зібрав в Одесі 11 тенорів з різних країн, серед зірок був і Солов’яненко. Саме він відкривав цей фестиваль піснею “Ніч яка місячна...”.
Саме в Одесі, за декілька днів після відкриття фестивалю Анатолій Борисович виконав оперу Масканьї “Сільська честь”.
Це була, на жаль, остання опера в його житті. Дуже шкода, що земна доля виявилася для нього короткою, але й досі лунає його неповторний голос, який впізнаєш з першої ноти, у записах. Це був приголомшливий співак і непересічна особистість!
Автор: Тетяна Поліщук
Діячі мистецтв: Тетяна Поліщук
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|