|
|
Музикант-філософ
Цьогоріч Геннадію Івановичу Ляшенко виповнилось би 85 років
8 червня 2023, четвер
Поширити у Facebook
Цьогоріч Геннадію Івановичу Ляшенко виповнилось би 85 років, але шість літ тому (21 липня 2017-го) він пішов у Вічність
Видатний український композитор сучасності, відомий музикознавець, педагог, громадський діяч, Геннадій Ляшенко зробив вагомий внесок до скарбниці української та світової музики.
Музикознавці називала маестро «гідним продовжувачем традицій Б. Лятошинського, музикантом-філософом, шлях якого був осяяний натхненням, сповнений інтенсивного спілкування з людьми і постійного прагнення до самозаглиблення».
За вагомий особистий внесок у примноження національних духовних надбань, високий професіоналізм Геннадію Івановичу було присвоєно почесне звання «Народний артист України» (1996). Він став лауреатом Шевченківської премії за кантати «Містерія тиші» та «Вітражі й пейзажі» для хору а сареllа на вір ші Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича (2008).
***
Народився Геннадій Ляшенко 1 червня 1938 р. у м. Приморськ (колишній Ногайськ) Запорізької області. Музичну освіту почав здобувати у школі м. Дрогобича Львівської області, де зробив перші спроби в композиції. Наступний етап фахового становлення пов’язаний з навчанням на історико-теоретичному відділі Львівського музичного училища (1955–1958). Опанування знаннями в галузі музично-теоретичних дисциплін супроводжувались роботою над власними композиціями, чому сприяло спілкування з викладачем Є.Ф. Козаком.
Після дострокового закінчення музичного училища дипломною роботою «Мелодика ба лету С. Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта» про довжив навчання у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка в класі композиції професора А.М. Солтиса.
Дипломна робота — сим фонія-реквієм на вірші Р. Рождественського. В нав чальному закладі закладені основні принципи подальшої творчої діяльності композитора. Спіл кувався з широким колом молодих виконавців, серед яких була талановита альтистка Жанна Део нисівна Скринник — майбутня дружина.
Після нетривалого періоду викладацької роботи у Львівській консерваторії з 1968 по 1971 рр. навчався в аспірантурі на кафедрі теорії музики Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського (нині — Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського).
Захистив кандидатську дисертацію «Роль фуги в драматургії неполіфонічних форм». Старший викладач Львівської (1966–1968), Київської (з 1971 р.) консерваторій, доцент (1978), професор (з 1988 р.) кафедри композиції та інструментування.
Любов до України виявляється в різних вимірах творчості Геннадія Івановича: опуси «Карпатські новели», «Український триптих», «Дніпрові райдуги», музика до творів Т. Шевченка, В. Стефаника, Б.-І. Антонича, П. Тичини.
Одним з перших на початку 1990-х присвятив кілька творів пам’яті жертв Голодомору.
У доробку сім симфоній, концерти для різних інструментів та оркестрових складів, витончені камерні вокальні твори, вокально-симфонічна, хорова музика. Написав музику до кінофільму «Таємниці святого Юра» (1982), балет «Лорка» (лібрето В. Курінського, 1987).
Відточена майстерність композитора — в усьому багатстві технік, що утворюють композиторський арсенал кінця ХХ — початку ХХІ ст. Жодна з його симфоній інтонаційно і структурно не повторює рішень, знайдених раніше. Багато сил та любові віддав педагогічній роботі.
Серед учнів: В. Гронський, М. Ковалінас, І. Тараненко, В. Тормахова (Україна), С. Бондаренко (Росія), Д. Бобич, Б. Якопович (Хорватія), Я. Веляновіч, З. Божанич, С. Нейшич (Сербія), С. Лейлор (Австралія), Б.-Л. Гомес (Еквадор). Викладав також у Київській дитячій академії мистецтв.
Здобув визнання у нагородах та званнях: кандидат мистецтвознавства (1972), Почесна грамота Президії Верховної Ради БРСР (1976), заслужений діяч мистецтв України (1987), лауреат премій ім. М. В. Лисенка (1999), ім. Б. М. Лятошинського (2003).
За вагомий особистий внесок у вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2008).
Творчими стежинами батьків йшла й доч ка Марина Денисенко-Сапмаз (1962-2022 рр.) , яка була композиторкою, поетесою і музикознавицею. Онуки Геннадія Івановича Олег і Ярина теж музиканти…
«ВІН БУВ УЛЮБЛЕНЦЕМ УСІХ: РОДИНИ, ДРУЗІВ, СУСІДІВ, УЧНІВ І ВЧИТЕЛІВ»
Марина Геннадіївна ДЕНИСЕНКО-САПМАЗ лишила спогади про батька, які були опубліковані на zaxid.net:
«Батько у спілкуванні був дуже життєрадісним, товариським, смішливим, з гарним почуттям гумору. Він був «симпатичним хлопцем» – улюбленцем усіх: родини, друзів, сусідів, учнів і вчителів – приємний у спілкуванні, яскравий, рухливий, романтичний, поціновувач природи, краси, вишуканості та простоти.
Він отримував задоволення від змістовних ідей, проявів духовного, глибинних настроїв та нової інформації. Людина пошуку, і водночас, це була людина певної традиції, навіть, дещо «консервативна» у побуті.
Проте, міцне коріння Родини давало йому можливість постійної основи для творчості, статус батька стимулював до послідовного зростання, філософського долання труднощів, осягнення свого призначення і передачі досвіду - як у професії, так і у особистих стосунках.
Знак Близнюків врівноважував таку бі-полярність його талантів, схильностей та умінь, потреб і навичок; він міг писати надзвичайно складні і елегантні твори і працювати на землі, на городі, окучуючи картоплю, ремонтувати стару машину і викладати складні основи поліфонічного стилю арс антіква, – і те, і інше приносило йому задоволення у спілкуванні з колегами, учнями, які у більшості своїй ставали його друзями на все життя, батько завжди був «на зв’язку», - і таке опікування виховувало у оточуючих повагу і взаємну відповідальність Тому першою характеристикою його, я би назвала все-таки внутрішню гармонію, Доброту і людяність
Що це означає? Розуміти проблеми усіх – життєві і творчі, співчувати, долучатися до їх подолання, і радіти з того, що все вийшло добре, проблеми скінчилися, і життя знову стало на свої оптимістичні «рейки» руху.
З цього приводу він так казав: ніколи так не було, щоб ніяк не було..., якось же ж воно та й буде... (цитата з «Пригод бравого солдата Швейка» Я.Гашека). На диво, ця загальна фраза, справляла на усіх гіпнотизуюче враження та мала заспокійливий ефект».
Одними з найважливіших жанрових пріоритетів у творчості Геннадія Івановича був жанр симфонії.
Євген Станкович вважав Г. Ляшенка одним з найбільших українських симфоністів кінця ХХ століття. «Я знаю Ляшенка Геннадія Івановича понад 40 років як композитора, який присвятив своє життя служінню мистецтву композиції. На моїх очах він виріс в митця, чия творчість стала невід’ємною частиною української музичної культури».
Геннадій Іванович – автор двох симфонієт, семи симфоній, різних за жанром. Деякі з них програмні (Третя – Дніпрові райдуги, Четверта – Pro memoria, Пам’яті жертв Голодомору, Шоста – симфонія з хором (хорова частина «Отче наш»)).
До цього переліку дослідники додають акапельні кантати – фактично хорові симфонії – «Вітражі і пейзажі» на сл. Б.І.Антонича та «Містерія тиші» на сл. Т.Шевченка. Про симфонічну творчість Геннадія Івановича Ляшенка є гарна стаття Майї Ржевської, дослідниці біографічних та інших аспектів творчості Ляшенка.
Про Геннадія Івановича ще напишуть дисертації, в яких головне місце займають його п’ять симфоній. Для самого композитора дуже важливі ті партитури, що написані у 1992-му та 1998 роках, — Симфонія № 4 «Pro memorіa» (пам’яті жертв голодомору) та Симфонія № 5, яку композитор присвятив дружині…
«ЛЯШЕНКО БУВ ПО СПРАВЖНЬОМУ ВИДАТНИМ КОМПОЗИТОРОМ, ВИСОКОТЕХНІЧНИМ З БОКУ КОМПОЗИЦІЇ»
Ігор ЩЕРБАКОВ, композитор, педагог, голова Національної спілки композиторів України:
-Перший раз я побачив Геннадія Івановича Ляшенка 6 липня 1974 року, коли поступав на композиторський факультет Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського.
Ясно, на вступних іспитах всі абітурієнти знаходяться в стані ейфорії, але вже тоді якось мені зачепила добра посмішка молодого педагога з хитрувато прищуреними очима, який сидів збоку вступної комісії (Штогаренко, Дремлюга, Кирейко, Коломієць, Колодуб, здається Іщенко і він, може щось плутаю в складі комісії) за столом в нашому 33 класі, за яким потім ми сиділи разом з ним багато років.
На жаль мені не довелося вчитися у Геннадія Івановича, але мій товариш Володя Гронський (зараз видатний композитор, автор музики до багатьох фільмів, лауреат Шевченківської премії) завжди в такому великому захваті розповідав про нього, і про його мудрість як педагога, і про його людяність і доброту, що це відкарбувалося в мене на ціле життя.
Він був великий фахівець в поліфонії як педагог, і опосередковано я був ним відмічений, хоча він цього й не знав.
Річ в тім, що наша група складалася з композиторів та теоретиків, останні всі були по поліфонії у Геннадія Івановича, і я часто писав за деяких з них фуги (просто по дружньому і для практики) і завжди отримував «п’ятірки», чим був дуже гордий…
Пройшли роки, і на початку 1990-х, після смерті Андрія Яковича Штогаренка кафедру очолив Євген Федорович Станкович, а заступником завідувача кафедрою став Геннадій Іванович Ляшенко, і вони почали активно підбирати новий склад педагогів, не ображаючи ветеранів. Євген Федорович якось зустрів мене на сходах "Конси" й сказав: «Ігор, ви написали таку гарну річ для скрипки й струнних – мав на увазі «Покаянний стих» - чи не хочете працювати в консерваторії?». Для мене це був повний шок, бо це була мрія. То був 1994 рік, з того часу я на кафедрі.
Вони вдвох дуже омолодили кафедру, нікого не образивши з ветеранів. На кафедру тоді прийшли Ганна Гаврилець, Микола Ковалінас, учень Геннадія Івановича, сьогодні один з провідних професорів кафедри, Марина Денисенко, його донька, гарна композиторка і теоретик, пізніше – композиторки Людмила Юріна, Ірина Алексійчук, композитор Іван Тараненко, теж його учень, дехто ще, ну і я, грішний.
З «ветеранів» я застав Миколу Васильовича Дремлюгу, і потім багато років працювали разом з Мирославом Михайловичем Скориком, Юрієм Яковичем Іщенком, Левком Миколайовичем Колодубом, Віктором Михайловичем Золочевським, які останніми роками на жаль – і Аня Гаврилець та Марина Денисенко з ними – пішли від нас.
З того 1994 року ми спілкувалися з Геннадієм Івановичем дуже щільно, і часто неформально. Він завжди був готовий допомогти і порадою мені як молодому педагогу, і підтримати в усьому, в чому тільки міг, зокрема в усіх спілчанських починаннях і заходах.
Геннадій Іванович Ляшенко був по справжньому видатним композитором, високотехнічним з боку композиції, розробив власну систему композиції, яка побудована на Послідо́вності Фібона́ччі (математичний ряд, перші два члени якої — одиниці, а кожний наступний — сума значень двох попередніх чисел: 1 1 2 3 5 8 13 21 і т.д.), який він використовував як у звуковисотній, так і в ритмічній побудові матеріалу. Він був майстром симфонічної та камерної і хорової музики, і це - музика високого духовного напруження.
Як на мене, справжнім подвигом було написати Концерт для арфи й Концерт для контрабаса, дуже складних для композиторів інструментів з технологічного боку, і для яких в основному писали твори виконавці на цих інструментах, за рідкісний виключенням.
Ці концерти Геннадія Ляшенка й до сьогодні активно використовуються в педагогічній практиці, і також надіюся, що почуємо їх в ювілейному концерті Пам’яті Маестро, який Спілка композиторів готує разом з «Київською Камератою» наприкінці червня у своєму залі, а також плануємо виконання його якогось великого твору в фестивалі «КиївМузикФест» восени цього року.
На жаль, Геннадій Іванович рано пішов він нас – спочатку поїхавши разом з дружиною Жанною Денисівною в Туреччину, слідом за донькою Мариною, а потім і взагалі залишив наш світ… То стало великим ударом по всій мистецькій громаді й по кафедрі композиції Національної музичної академії України. Світла пам’ять дорогому товаришу і світлій людині!
«ЙОГО ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВАРТИЙ РЕТЕЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ І ЙОГО МУЗИКА ПОВИННА ЗВУЧАТИ»
Іван ТАРАНЕНКО, композитор, педагог, учень Геннадія Ляшенка:
- Шість років тому обірвалося земне життя Геннадія Івановича. .. Дуже шкода, що його вже немає на цьому світі. Ляшенко лишив певний слід по собі, як яскрава особистість, у творчості та музикознавстві.
Для мене Геннадій Іванович був не просто вчителем по життю і в професії, а й старшим товаришем, другом, одним з основних Людей з великої літери, з якими я мав щастя знати та спілкуватися.
Я буду пам‘ятати про нього до кінця своїх днів. Зараз таких людей дуже браує. Як вчитель, саме у нього я багато чому навчився не лише в професійному плані, а й в життєвому.
Він мав чимало регалій, звань, премій, але був дуже скромною людиною, пройшовши з честю через «мідні труби». Геннадій Іванович є автором прекрасних вокально-симфонічних, камерних творів, концертів, пісень, а також й знаним музикознавцем.
Для Геннадія Ляшенка композиція і музикознавство — це було дві частини його особистості, творча і та, що аналізує й контролює, які він продовжував реалізовувати у стінах Національної музичної академії України. Він захистив дисертацію на тему драматично-поліфонічній творчості Баха. ..
Це була світла людина, яка несла певний оптимізм.
Коли спілкувався з ним, на нього хотілося рівнятися. Він з гумором ставився коли колеги говорили «ми творимо музику»! Він казав, що «це «понти», а композитор перш за все повинен працювати з установкою на широку аудиторію.
Музика, котра ґрунтується на інтонаційній драматургії, зрозуміла всім, хто насправді цінує цей вид мистецтва. Цікаво спостерігати за тим, як з інтонації виростає мелодія, потім оформлюється тема»…
Музику писав насамперед за внутрішнім стимулом – з любові до роботи. Коли його запитували : як виникає імпульс для написання твору, то Геннадій Іванович відповідав: «Усе відбувається на рівні підсвідомості: з’являються якісь неясні, неоформлені бажання щось написати.
Починаєш замислюватися і в якийсь момент приходить осяяння – «потрібний», «правильний» поворот думки. Узагалі має народитися якась музична ідея. Цитував слова Ернста Курта, який писав, аналізуючи творчість Баха, про те, що музика – не в нотах, а між ними... Взагалі, щоб отримати результат треба багато працювати й це важка робота».
Знаєте, я мав щастя спілкування з двома особистостями – Геннадієм Ляшенком і художником Іваном Марчуком. Ми з Валентином Кошарським, тоді співробітником Канівського музею Тараса Шевченка поїхали до Києва за виставкою І. Марчука. Я також їхав на консультацію до Консерваторії й саме тоді зустрівся з Геннадієм Івановичем. Пізніше потрапив у художню студію до Івана Степановича. Враження від тих двох людей були вражаючі.
Пам‘ятаю наші розмови й слова Ляшенка, що він відчуває в мене здібності, але щоб навчитися писати музику треба чимало зробити та він дав конкретні поради, й намалював план дій на перспективу. Він, як педагог, відразу дав правильні настрої на подальше навчання.
Я закінчив Київську державну консерваторію ім. П. Чайковського, де мав нагоду навчатися у професорів Віталія Кирейка, Андрія Штогаренка і Геннадія Ляшенка (1991), асистентуру-стажування Національної музичної академії України ім.П. Чайковського, клас професора Геннадія Ляшенка (1995).
У студентські роки Геннадій Іванович постійно мене консультував і я дуже йому вдячний за всі уроки – професійні та життєві, які отримав від нього.
Ми дуже близько спілкувалися… коли Марина, донька Геннадія Івановича написала про його смерть, то защемило серце. Він давно важко хворів, але ця смерть - величезна втрата й досі важко розуміти, що не чую його голос… Це була видатна людина, яка лишила значний слід в українській культурі.
Дуже шкода, що митцю мало уваги приділяли за життя, а його творчий доробок вартий ретельного вивчення і його музика повинна звучати. Є ідея восени провести авторські концерти Геннадія Ляшенка.
Нині у читальному залі бібліотеки НМАУ та на сайті (https://lib.knmau.com.ua/%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0.../) – представлені книжкова та віртуальна виставки, присвячені ювілею Геннадія Івановича Ляшенка.
Автор: Тетяна ПОЛІЩУК
Музикознавці: Тетяна Поліщук
|