|
|
Гастролі Оксани Линів у Канаді
20 листопада 2023, понеділок
Поширити у Facebook
Концерти Oksana Lyniv з Торонтським симфонічним оркестром (TSO; 16 і 18 листопада) були насамперед яскравими й успішними культурними подіями. Та водночас (хоча про ці речі значно складніше говорити) вони належали до тих нетипових явищ, які спонукають замислитись над суттю культури, а музичної культури зокрема.
Хочби над питанням: що саме лежить в основі вражень і емоційного впливу на нас не лише музики, а й цілого концертного дійства? Чим і як ота музика промовляє до нас?..
Tania і я мали нагоду чути-бачити суботній концерт (18 листопада) й обидвом нам здалося, що атмосфера опісля була особливою. Це викликало між нами розмови, а тепер це спонукає й тут дещо «подумати вголос» про цей концерт...
Отож, почну з очевидного: високоякісної культурної події. Позитивне враження вдумливої змістовності викликала вже сама програма -- вибір композицій. В контексті консервативно усталених (і надто вже часто русоцентричних) уявлень великих симфонічних оркестрів про планування концертів, цей вибір творів мав, як на мене, доволі чіткий символічний зміст.
Першим прозвучав твір український. Це канадська прем’єра «Міста Марії» композитора Золтан Алмаші. Надзвичайно сильний, медитативний твір, -- траурний, а проте водночас несподівано світлий і життєствердний, -- твір, присв’ячений (уявляю собі) незнищенній душі вщент зруйнованого російськими загарбниками міста Маріуполь...
Золтан дуже гідно представив цією далекозорою композицією оте покоління українських композиторів, яке сьогодні займає центральне місце в нашій музичній культурі! І не дивно, що ця насичена глибокими емоціями та змістом композиція була непростою для виконавців та й деяких слухачів. Дуже вправна й чутлива у своїй грі концертмайстриня (перша скрипка) TSO на моє питання визнала, що емоційно її «дуже важко було грати цей твір», бо, мовляв, «такий він могутній, і такий зворушливий»...
Другим прозвучав фортеп’янний концерт № 1 Ференца Ліста, що став ареною для сяючого показу віртуозності піаніста Illia Ovcharenko. Здогадуюся, що Оксана Линів завбачливо вибрала цей концерт, щоби дати нагоду молодому українському піаністові якнайкраще виявити сильні сторони його жвавого, технічно блискучого стилю гри, -- дати можливість по-справжньому засяяти перед торонтською публікою... На біс, -- бо слухачі таки не хотіли його відпустити, -- Ілля зіграв «Молитву» Франца Шуберта в Лістовій транскрипції. Ота елегійна, зовсім вже іншого характеру музика, -- ніби відлунювала медитативні тони «Міста Марії» Алмаші, й для уважних слухачів концерту нагадала знову про те, в яких обставинах та якою ціною твориться й поширюється в світі українська музика й культура...
Третьою в програмі (після перерви) була нечасто виконувана Симфонія № 8 Антоніна Дворжака. Це, як правило, та частина концертної програми, в якій від українських (а то й інших східноевропейських) диригентів «вимагають» виконувати твори російської класики. Очевидно, Оксана Линів чітко протиставила такому стереотипові нічим не гіршу та й нічим не менш привабливу для широкого кола слухачів симфонію чеха Дворжака (який, між іншими, не раз звертався до українського народного мелосу в своїх композиціях).
Тим самим, як здається, вона чітко й виразно позиціонувала оцей український (за складом головних виконавців та частиною програми) концерт як частку культурного комплексу «Центральної Європи», -- повноцінної й самобутньо незалежної від російської імперії в різних її іпостасях, -- так як і музика Дворжака може служити прикладом слов’янської й центральноєвропейської альтернативи до повсюдно розкрученої музики Чайковського, Римського-Корсакова та інших...
А вже інтерпретація Оксани Линів тієї слов’янсько-народно-мелодійної симфонії Дворжака веде мене до згаданого раніше -- складнішого питання про суть впливу музики на нас. Бо в цьому творі особливо сильно виявилися подиву гідні (беручи до уваги те, що Оксана мала з оркестром лише кілька репетицій) -- її контроль, авторитет та насамперед гармонійна поєднаність із, по суті, зовсім незнайомим колективом музикантів. Майже танцюючи на диригентському подіюмі й звертаючи увагу на кожен інструмент і кожну музичну фразу, диригентка зуміла створити з оркестром звучання єдиного суцільного музичного організму! Причому її зосередженість на музиці віддзеркалювалося у виразах облич та в жестах музикантів, які зі зрозумінням сприймали її музичне провідництво...
Таня після концерту висловила це абсолютно точно, сказавши, що «Оксана наче сама зіграла цілу цю симфонію на величному невидимому інструменті». Я б уже, більш прозаїчно, додав і уявляв собі, що диригентка напевне зіграла в уяві та в почуттях партію кожного із десятків інструментів в оркестрі, а щасливим велінням долі, живі музиканти перед нею відтворювали на своїх реальних інструментах її внутрішню музичну візію...
Й може саме через такий рідкісний симбіоз диригентки й оркестру, їхню відданість одній пристрасті творення музики, -- в слухачів концерту залишилося оте особливе враження, яке я згадав раніше, а якого не вмів би точно описати. Людям ніби передалася від музики й акту творення музики -- якась проста світла радість -- радість спілкування із нащодень недоступним виміром відчуттів. Це так, ніби співпереживання того музичного дійства напівсвідомо нагадало слухачам (а може й диригентці також та й музикантам?), що всі ми, в суті своїй, є «окремими інструментами» у «величному оркестрі», й кожен із нас мав би співтворити нашою грою якусь величну й заворожливу «симфонію»...
І, мабуть, це від такого зрозуміння не дивує факт, що після концерту, -- якось зрозумівши, що ми українці, -- незнайомі люди інших національностей звернулися до Тані й до мене, просто й щиро висловивши слова солідарності з долею України та підтримки українського народу... Це відчувається ніби гармонійний акорд – продовження чарівного концерту...
Диригенти: Оксана Линів
Композитори:Золтан Алмаші
|