| Стаття |
|
|
|
|
ОПЕРА В ЕПОХУ ЗЛОДІЙСТВА
20 травня 2024, понеділок
Поширити у Facebook
У проекті Баварської державної опери (Мюнхен) на історичній сцені театру Кювільє відбулась прем’єра двох одноактівок оперної студії театру. Це «Лукреція» італійця Отторіно Респігі та «Місяць» німецького композитора Карла Орфа.
У досить великій групи постановників (сім осіб) п’ять жінок, дві з них українського походження (диригентка Устіна Дубіцька та режисерка Тамара Трунова).
Сценографиня обох вистав Лінда Соллаче, авторка костюмів Єва Марелке-Уліг, драматургиня Лаура Шмідт.
НАЗАВЖДИ НЕЗАЙМАНА ЛУКРЕЦІЯ
«Лукрецію» автор ледве встиг створити незадовго до передчасної смерті у 1936 році (останні шкіци до партитури робила його невтішна вдова Ельза). Респігі був знаменитим перш за все своїми захоплюючими симфонічними картинами, що оспівували красу Італії та її столиці. А його опери (серед яких спокуслива для постановки казка «Спляча красуня у лісі») не викликали у сучасників особливого захоплення. Майже у всіх крім… автора славнозвісних опер Джакомо Пуччіні, старшого за віком, але професійно зорієнтованого на досягнення Респігі. І не тільки у галузі яскравого оркестрування. Тут важливо не переплутати, хто на кого вплинув, слухаючи маловідому у нас оперу «Лукреція». Зазначимо також, що більш відомою на цей сюжет й досі залишається опера «Поругання Лукреції» англійця Бенджаміна Бріттена.
Історія про жінку, яка, внаслідок згвалтування наклала на себе руки й тим припинила свою ганьбу та осуд, описана ще у поемі Шекспіра та відтворена в живопису такими великими митцями як Рубенс, Тіціан, Рембрандт, Кранах, Дюрер (ми ще повернемося до цього образотворчого уславлення її вчинку). Відчайдушний образ жінки давньоримської епохи та сюжет в цілому Отторіно Респігі доповнює в опері за допомогою Оповідачки, хоча сама Лукреція в числі десятьох персонажів теж знаходиться на сцені та має виразну вокальну партію.
Перш ніж закинути авторові музичної партитури недостатню дієвість драматургії (це, як на мене, викликано здебільшого «переказом» подій, а не їхнім сценічним відтворенням), прийміть запрошення до глядацької зали Кювільє театру. Це чарівне, затишне приміщення «скопійоване» архітектором Франсуа Кювільє з масштабних «імперських» залів оперних театрів Європи, воно має підковоподібні яруси, але рази в чотири менші за оригінальні. Побудована в ХVІІІ столітті, зала характерна вигадливим ліпленням у стилі рококо, міфологічно - алегоричними фігурами пір року та іншими вишуканими особливостями декору – червоними та золотавими тонами, мармуровими колонами, фресками та розписом стелі. Король Баварії Людвиг ІІ, приміром, полюбляв дивитися вистави на самоті, чому більш пасувала глядацька зала не на дві тисячі, а відповідно значно менша. Цей театр відвідував Наполеон, тут диригував своєю оперою Моцарт. Від часів ІІ Світової війни інтер’єр зберігся лише тому, що більшу його частину завбачливо вивезли на зберігання.
Якщо б режисерка Тамара Трунова задумала здійснити тут всі свої українські оперні постановки (а це старовинні партитури Дж. Перголезі, Генрі Перселла, Георга Фридриха Генделя), це б, ймовірно, більш відповідало історичним та стильовим традиціям такого заповідного місця. Але зараз для нас в Україні точкою відліку всіх творчих подій та свідомих намірів є наслідки підступної російської агресії. До речі, я був свідком того, як минулого року в Мюнхені генеральний музичний директор Національної опери, пристрасний прихильник вільної України Володимир Юровський відвідав виставу Т. Трунової «Погані дороги» та запропонував кандидатуру нашої режисерки інтенданту Сержу Дорні. Дуже добре, що це запрошення забезпечило гідний творчий результат. І саме в потрібному для репертуарної політики театру та його оперної студії річищі.
Не даремно ж Трунова в одному з інтерв’ю недавніх часів сказала, що розглядає свою режисерську роботу як діалог, який виходить за межі стін театру, але безпосередньо формує те, про що треба говорити зі сцени. Тому героїня її вистави Лукреція (Луїз Фур) на початку зустрічає глядачів у партері театру Кювільє, немов зазираючи їм в очі та попереджаючи, що вона саме тут, серед них, а не тільки серед діючих осіб опери на сцені. Тож потребує також їхнього захисту. І кривдники Лукреції теж не схожі на мешканців Стародавнього Риму, а нагадують скоріше італійських мафіозі у однакових капелюхах, знайомих за стрічками, починаючи з «Хрещеного батька» до сучасних популярних серіалів.
Завдяки вмілому використанню сценічного простору (дія відбувається практично на авансцені, бо решта вже зайнята сценографом для наступної вистави), режисерка долає перешкоди обмеженості. Та навіть використовує це на користь дії, буквально «запираючи» героїв у тісних клітинах та не даючи шансу вийти з них задля волі та порятунку. Лукреція приречена, бо відомо, що у авторитарних режимах та мафіозних структурах насилля та гвалтування - цілком «законні» речі, бо така їхня внутрішня сутність. І не випадково опера, написана майже 90 років тому, завершується моральною перемогою Лукреції та фізичним усуненням гвалтівника Секста Тарквінія, а з ним – підступної, тиранічної влади. Чим не «вендетта» майбутніх століть?
Тема статті не передбачає характеризувати голос та манеру виконання кожного з співаків, проте і у першій і у другій частині оперного вечора слухачі чують таку щільність якісного та яскравого вокалу, яку основна сцена Баварської опери чи навряд може представити у кожній виставі. Тобто оперна студія демонструє багатообіцяючий рівень виконавства. Що ж, власне, до самої музики, то вона, як на мене, несе емоційний відбиток депресивного стану самого Респігі, який у цей час боровся з хворобою, а вона безжалісно віднімала його здоров’я та розумові сили.
ХТО ПОЦУПИВ МІСЯЦЬ З НЕБА?
Розмірковуючи над завданнями проєкту оперного вечора, постановниці дійшли висновку, що в операх Респігі та Орфа більше спільного, ніж того, що їх вирізняє. Так, на думку диригентки Устини Дубіцкі, існує тематична та драматургічна схожість між двома творами, які були написані майже одночасно у 1930-х роках. В обох творах події відбуваються від імені персонажів, які не беруть участі в сюжеті: У «Місяці» за маловідомою, містично-повчальною казкою братів Грим - це Оповідач, тобто казкар, у «Лукреції» - жіночий голос, близький за функцією до античного хору. Вони розповідають про світ, що перебуває у безладі, та про спробу героїв відновити в ньому порядок.
У опері Карла Орфа, одного з корифеїв сучасної Баварської культури, композитора та автора системи музичного виховання, все кипить, бадьорить, ритмічно рухається. Іронічно, навіть глузливо, відтворюються чудернацькі події. Ще б пак! Чотири селянські парубки (у виставі ті ж «мафіозі», що й у «Лукреції») викрадають місяць, який доти вже висів на дереві в сусідньому селі. Далі - більше. Перед смертю кожен з них забирає до підземного світу частинку Місяця, внаслідок чого на землі настає темрява, а у пеклі страшний бешкет. Лише завдяки втручанню Святого Петра Місяць повертається на небо, і може знову світити для всіх. Є у цій виставі і згадка про Лукрецію, яка поєднує моральний сенс творів та їхній смисл. У відповідний момент чотирьом героям «Місяця» нагадують про її вчинок через образотворчі відеопроекції. Всі рано чи пізно йдуть з земного життя. Але куди та як?
Оперна музика Орфа дуже схожа на його популярну кантату «Карміна Бурана», де Фортуна оспівується у порівнянні з мінливим Місяцем. Адже він також порушує хід життя: то жахливо пригнічує, то владно підносить, чого людський розум не в змозі осягнути. Зусилля режисерки спрямовані на те, аби перетворити цей безлад у динамічні сценічні малюнки. Благо, для цього вже можна використати весь обсяг сцени та винахідливу поворотну конструкцію. Не менш цікаво спостерігати за роботою харизматичної диригентки, яка спілкується з оркестром, ніби сама грає на кожному з інструментів. Цей живий музичний струмінь підживлює сценічну дію та підводить до цілком оптимістичного фіналу.
Фото з сайту Баварської опери
Автор: Олександр Чепалов
|