А на Вкраїні – там сонечко сяє | Music-Review Ukraine
Головна
Стаття
А на Вкраїні – там сонечко сяє
А на Вкраїні – там сонечко сяє
До 185-річчя від дня народження композитора, поета, перекладача П.І. Ніщинського
7 вересня, четвер

Життя і творчість видатного представника української демократичної культури Петра Івановича Ніщинського сповнені загадок. Писали про нього мало, бо архіви, на які можна було б спиратися, відсутні. Та попри це, публікації з’являлися.

Нагадаємо, що бібліограф Михайло Комаров, який творчо спілкувався з П.І. Ніщинським, одразу після кончини ратая української ниви 1896 року надрукував у одеському часопису «По морю и суше» нарис про нього. Музикознавець Валеріан Довженко видав брошуру 1953 року.

Одеський письменник Григорій Зленко написав цікаву статтю «Ищем архив Петра Нищинского» у газеті «Вечерняя Одесса» до 150-річчя митця. Ананьївський відтинок життя неординарної особистості висвітлював письменник Юрій Сисін. В «Одеських вістях» теж про нього не забували.




Дитинство Петра Івановича пройшло у селі Неменки Липовецького повіту По­дільської губернії та рано обірвалося. Після смерті батька, сільського дяка, хлопчика відвозять до Києва, прилаштовують до школи при Лаврі. Далі, за порадою знову ж таки заможного родича, підлітка відвозять на Балкани, до Афін. Він співає у церковному хорі і водночас навчається.

Здібності юнака до вивчення мов, нев­томність, працьовитість, спрагле бажання пізнати невідому країну дали свої вагомі плоди. Петро вступає до Афінського університету, а 1856 року успішно його закінчує. Одержує ступінь магістра.

За плечима – 24 роки напруженого, скупого на радощі життя. Робота спочатку тут же, в Афінах, потім на острові Кіпр.

Там і прийшла до нього у сні Україна.

«На схилі яру пишно зацвів терен. А далі, за високими кущами, на пагорбах, переливається зеленими півтінями пшенична нива. Він, Петрик, любить гратися з однолітками у яру, де на гілках кують зозулі. Мама казала, що скільки разів зозуля голос подасть, стільки літ відміряно людині жити. Але що треба робити, як поводитися, аби зозуля кувала цілий день, мама не знає. Не знає й батько. Про це не написано у Святому Письмі».

І Петро прокинувся. Визрівало рішення… Покликав голос зозулі, тієї, що кувала роки у тернах дитинства.

…У рідних краях роботи не знайшлося. Мусив їхати до Петербурга. У столичних гімназіях викладав давньогрецьку, російську мови. Та голос зозулі з подільських тернів не відпускав його серця.

Петро Іванович добре запам’ятав той день, коли зовсім випадково прочитав оголошення: «Аматорський гурток Медико-хірургічної академії ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля». Про Тараса Шевченка говорив тоді увесь Петербург. Хтось називав його українським пророком, а хтось зневажливо кривив губи.

Вирішив не пропускати нагоди…

Вистава його вразила. Щоправда, не вистачало музичного супроводу. Вразили й глядачі. В усіх присутніх на очах блищали сльози. Аматорів сцени викликали на «біс». Петро Іванович звернув увагу на худорлявого чубатого юнака з козацькими вусами, який захоплено плескав у долоні.

«Мабуть, він з України, як і я», – подумалось. Вирішив підійти, познайомитися.

– Руданський. Степан, – охоче назвав себе юнак.

– А звідки? Чи не з Поділля?

– Закінчив Кам’янець-Подільську семінарію.

– На священика не схожий.

– Священиком бути – це не моє. От лікуватиму бідних людей.

– Українською розмовляєте…

– Він і вірші пише українською, – до розмови втрутився чоловік середнього віку.

– Це Віктор Васильович Ковальов, друг Тараса Шевченка, – познайомтеся.

Ніщинський занімів.

– Я відчував, – зронив після нетривалої паузи своє слово Віктор Ковальов, – що наш Тарас не просто художник, ще коли разом мешкали на квартирі. Підемо, десь посидимо у затишному місці.

Степан Руданський зніяковів.

– Знаю, знаю, який ти заможний. Не переймайся, – почав заспокоювати студента Ковальов. – Витрати беру на себе. Платню я одержую на службі справно.

Випадкове знайомство в академії переростало у міцну дружбу. Степан наважився прочитати друзям свої «співомовки». Ніщинському ж найбільше до душі припала лірика. Вона просто просилася на нотний стан. Особливо ж вірш «Повій, віт­ре, на Вкраїну….»

В душі Петра Ніщинського почало оживати притлумлене рідне слово.

Рідне слово… Зрідка його почуєш тут, у заболоченому краї. От і Віктор Ковальов уже спакував торби і намірився перебратися під щедріше південне сонце, до Одеси. Він запевняв, що у місті над Чорним морем українцям дихається вільніше, аніж на Балтиці.

Услід за Віктором Васильовичем перебрався до Одеси і Петро Іванович. Диво дивне… Після туманної столиці на вихованця Афінського університету одна за другою почали накочувати хвилі творчості. У серці проростали мелодії, поетичні рядки. Хотілося творити щось значне і величне. Ніщинського повабило до історичних сюжетів. Як свідчив старий одесит Є. Окольський, причетний до народницького руху, його мати, викладачка музики Олександра Дементіївна Терентьєва, була у дружніх стосунках з Петром Івановичем Ніщинським. Композитор часто заходив до них. У родині Окольських зберігалося аранжування народної пісні «Козак Софрон» з автографом: «Олександрі Дементіївні Терентьєвій від автора».

За розповідями багатьох людей, які спілкувалися з Ніщинським в Одесі, він мріяв про оперу. У це легко повірити, адже і відома нам музично-драматична картина «Вечорниці», і аранжування народних пісень «Байда», «Ой гук, мати, гук», і переклади «Антігони» Софокла, «Одісеї» та «Іліади» Гомера українською мовою,– це ті твори, що засвідчують глибоку шану до героїчних діянь як рідного, так і сусідніх народів, ясне розуміння ролі минулого у формуванні суспільної свідомості людини. А вже те, що П. Ніщинський перекладав «Слово про Ігорів похід» на грецьку, дійшло до нас, так би мовити, з перших рук. Особисто Петро Іванович писав про це 1882 року в «Исторической записке об Одесской второй гимназии, от основания ее в 1848 году по 1881-82 учебный год». А замітка у львівській газеті «Діло» за 1883 рік повідомляла: одеські гімназисти декламували перекладене грецькою мовою «Слово» на шкільних зібраннях.

Прогулюючись якось уранці по Ніжин­ській, де Ніщинський мешкав, він почув голос зозулі. Вона кувала йому довго і дзвінко. Відлуння скочувалося вниз, до Балківської.

Петро Іванович заспішив до себе на квартиру. На папір лягли рядки:

Закувала та сива зозуля
Вранці-рано на зорі…
Перо опиралося…

Наступного ранку він вийшов на вулицю затемна. Та щось покликало до хати.

Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…
Рядки потекли вільно, невимушено:
Вони плакали, гірко ридали,
Свою долю викликали:
«Ой повій, повій, та буйнесенький вітре
Та й понад морем;
Та й винеси нас із кайданів, з неволі
В чистеє поле;
Та й понеси на Вкраїну,
Гей, гей, нас на Вкраїну…
А на Вкраїні – там сонечко сяє,
Козацтво гуляє, гуляє
і нас виглядає, нас виглядає!»
По синьому морю
байдаки під вітром гуляють.
Братів щоб визволяти,
Запорожці чимдуж поспішають.
Гей, як зачули турецькії султани,
Та й ізвеліли ще гірше кувати
кайдани…
Султани турецькі, султани звеліли
Кувати кайдани, кайдани кувати,
Звеліли ще гірше кувати кайдани!

«Потрібно сходити на Польську, до Тобілевича. Порадитися», – вирішив.

Іван Карпович Тобілевич підтримав ідею друга написати музику до складеного вірша.

І зійшлися на думці, що це фрагмент цілісного драматичного твору.

Аж тут у творчість втрутилася політика. Згадана родина Терентьєвих була пов’язана з народниками. До них заходив, наприклад, організатор «Південноросійської спілки робітників» Євген Заславський. Петро Іванович Ніщинський поділяв погляди народників. Певно, виконував якісь доручення організації, що боролася проти царизму.

1874 року Петро Іванович мав намір попрацювати викладачем грецької мови в Новоросійському університеті. Його спочатку запрошували. Але через якийсь час Ніщинському було відмовлено. Нібито були відсутні кошти для утримання на службі. Ця відмова, безумовно, була пов’язана з небажанням адміністрації університету допустити на кафедру викладача з опозиційними поглядами.

Мабуть, це й стало причиною переїзду Петра Івановича Ніщинського до повітового міста Ананьєва. Тут, серед розкішної природи, розкрилося композиторське обдарування вчителя.

Петро Ніщинський надіслав до Єлисавет­града І.К. Тобілевичу радісну звістку, що закінчує музичну картину «Вечорниці». Хоче домовитися з якимось хором, щоб дати пробний концерт. Іван Карпович запросив композитора до Єлисаветграда, обіцяючи підготувати хор.

1875 рік став знаменним для Петра Івановича Ніщинського. Музичну картину, як її тепер називають, було вставлено до драми Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Відтоді вона стала її невід’ємною частиною.


Автор: Станіслав Василашко
Джерело: Одеські вісті



Додати: Share on Facebook

Інші:

Відлуння столітніх оплесків
Закарпатський камерний хор «Кантус»: становлення, перемоги, плани
Психологи розповіли, в якому віці краще починати навчання музиці
Вчені з'ясували, яка музика покращує креативність
Ян Сибелиус (1865-1957) композитор
Артем Ведель – українська традиція хорового співу
А на Вкраїні – там сонечко сяє
Лікарі радять хропунам регулярно... співати
Про стан здоров'я людини можна дізнатись за її голосом
Алла Шейко і голоси від Бога
Традиційні музичні інструменти. Ерху
Територія музики: Вінницькій філармонії - 80!
Свято Людкевича
Сучасна опера: соціальна утопія + психоаналіз
Як у Львові директора Органного залу обирали
До 150-річчя від дня народження Євгена Купчинського
"Стрес я залишаю в театрі". Прима нью-йоркського балету поділилася правилами здорового способу життя
Згадаємо Андрія Іщенка
Духові інструменти: загадки саксофона
Польські пісні Шопена – українською
Львів, Європа і – світ
17 серпня - 75 років Мусліму Магомаєву
"Котяча фуґа" та її історія
Скромного українського співака визнали одним із найкращих тенорів світу
Стравінський у ПАР: композитор, який кинув виклик апартеїду
Оксана Линів: українка на чолі кращих оркестрів Європи
Рахманіновські гостини
Ромський піаніст – Дьордь Цифра
Ваґнерівський фестиваль у Байройті: з червоним килимком і без скандалів
Україномовна опера: загибель відкладається?
Молода українська скрипалька діагностує інструменти Страдіварі, Аматі та Гварнері
Класична італійська опера. Ази та аналогії з сьогоденням
Джордж Гершвін: 80 роковини смерті відомого композитора
Основоположник династії музикантів
Заняття класичною музикою – це не так складно
Потрібне перезавантаження
Україна у звуках: забуті народні музичні інструменти
Історія піаніста, якого могло не бути
Опера в свинарнику: європейські рецепти відродження малих українських міст
Як музика зустрічає розум?
      © 2008-2017 Music-review Ukraine. Усі права застережено. При цитуванні інформації посилання на Music-review Ukraine обов'язкове