Станкович, легенда про княгиню Ольгу | Music-Review Ukraine
Головна
Стаття
Станкович, легенда про княгиню Ольгу
Станкович Євген Федорович
Станкович, легенда про княгиню Ольгу
17 липня 2010, субота

Зазвичай про вітчизняний сучасний балетний театр як про мистецтво елітарне, складне для розуміння в українських мистецьких колах серйозних розмов майже не ведеться. Та й приводів для цього не надто багато, хіба що відомий далеко за межами столиці «Київ модерн-балет» під керівництвом Раду Поклітару. Направду ж, банальна відмовка на кшталт: якщо в нас цього немає, то воно нам, мабуть, і не потрібне, — існує для недалекоглядних, тих, хто звик жити за інерцією, воліє бути поміркованим і стриманим у виборі мистецького шляху. Цей, мабуть, найпростіший спосіб існування у непевній культурно-мистецькій ситуації обрала переважна більшість оперних театрів країни. Однак у тому, що і балетні новації можуть мати успіх у широкої публіки, і не тільки в столиці, сьогодні на власні очі можна пересвідчитись у Дніпропетровському театрі опери та балету.

Поставлений під кінець сезону балет видатного композитора сучасності Євгена Станковича «Ольга» — далеко не перший у переліку новітніх балетних спектаклів художнього керівника цього театру Олега Ніколаєва. Тому його варіант цього твору, вперше втіленого тридцять років тому на київській сцені хореографом Анатолієм Шекерою та диригентом Степаном Турчаком, у репертуарі дніпропетровців не випадковість, а логічне продовження мистецького пошуку. І все ж, авторська танцювальна версія «Дами з камеліями» на музику класичного шлягеру Джузеппе Верді та кілька постановок у жанрі хореографічних попурі «Zaкулісся» і Degage були радше розминкою перед серйозною музично-хореографічною роботою над «Ольгою».

З дозволу Євгена Станковича диригент Юрій Пороховник скомпонував свою музичну версію балету, додавши до партитури фрагменти з інших творів композитора — «Вікінгів» та Літургії. І все це задля того, аби вистава вийшла не приблизною історичною елегією, а цілком конкретною, переконливою оповіддю про видатну особистість, діяння якої визначили долю народу і країни. Створене в Дніпропетровському театрі нове лібрето балету з афішною назвою «Княгиня Ольга» (де події життя однієї людини є віхами історії наших предків — давніх слов’ян і всієї держави Київська Русь) зумовило хореографічний стиль спектаклю, що явно тяжіє до патетичної епічності та монументальності.

Маючи на меті відтворити картини минувшини не деталізовано, а глобально і переконливо, Олег Ніколаєв творчо використав здатність хореографічного мистецтва до абстракції, створення узагальнених образів. Три динамічні картини першої дії — дитинство, кохання—юність та дорослішання—заміжжя Ольги — умоглядно вигадані ним для відтворення обставин формування характеру майбутньої княгині. Ольга-дитина, яка мало не потрапила в полон, — стривожена і стрімка. Щирою і кмітливою бачимо Ольгу-дівчину, яка зустрічає перше кохання. Величною красунею постає Ольга-наречена.

Створюючи балет за принципом виявлення характерів історичних постатей — Ольги, її чоловіка князя Ігоря та сина Святослава, Олег Ніколаєв зосереджується на пластичних проявах їхнього особистісного начала. Тому ж бо вплетені в масові сцени адажіо та варіації солістів чи не кожного разу стають моментами їхнього самоствердження чи відчаю, перемоги чи поразки. Урізноманітнювати ж танцювальну лексику хореограф воліє за рахунок різних етногруп: слов’янських хороводів, які імітують язичницьку обрядовість, войовничого переплясу кочівників-печенігів, експансивних дикунських рухів підступних древлян.

Значно більш насичена подіями друга дія виструнчується у своєрідну ескізну оповідь про Ольжине князювання, найважливішим моментом якого, на думку постановників, стала поїздка до Константинополя та прийняття православ’я. І, попри швидкоплинність балету, де немає жодної медитативної сцени, де миттєво, з допомогою затемнення та підняття задньої завіси, змінюються картини — минають роки, цей пунктир історії не виглядає непереконливим чи незрозумілим. Адже балетмейстер наче ущільнює час, позбавляючи свій художній твір зайвого і другорядного, а експресивна й пристрасна мова його хореографії твориться так, ніби він дотримується законів старої балетної сцени: кожен крок — це десять звичайних, кожний жест — це знак до дії.

Обираючи, так би мовити, летючий танець, де немає дрібної балетної техніки, статичного позування, де найуживаніші компоненти для танцювальних зв’язок — великі жете і арабески, Олег Ніколаєв задає спектаклю надзвичайно високий рівень емоційної напруги. Цей же хореографічний тонус, який ніскільки не обмежений лаконізмом балетмейстерської мови, підтримують і танцівники, котрі кожне па і навіть найпростіші пор-де-бра виконують із драматизмом та експресією. Наче умисно уникаючи традиційного «балеринства», вмить перетворюється із пристрасно люблячої жінки на войовничу дружину-захисницю з мечем і в кольчузі виконавиця партії Ольги Катерина Герасименко. Скульптурністю пластики та промовистими жестами утверджує князівство Ігоря в давній історії виконавець цієї партії Олексій Чорич.

До кульмінаційної сцени спектаклю, де княгиня постає в оточенні християн під склепінням Константинопольської Софії вже не екзальтованою амазонкою, а стриманою і мудрою, її веде кілька надзвичайно складних дуетних і масових сцен. І прикметно, що, створюючи їх, хореограф не тільки творчо висловлювався, а й страхував танцівників від елементарного фізичного виснаження: у дуеті Ольги та Ігоря пластичні па повторюються наче рефреном, елементи жіночого і чоловічого танцю римуються, він і вона ведуть пластичний діалог немов вихоплюючи один у одного слова.

Поза сумнівом, у дніпропетровських артистів є ще один стимул для пластичної виразності: в оркестрі під керівництвом Юрія Пороховника відчувається майже кожна темброва барва (особливо це стосується групи духових), а точне дотримання диригентом складної ритмічної структури спонукає виконавців до передбачуваної імпровізації та свободи.

Не дивертисмент, а саме цілісний балетний спектакль у Дніпропетровську, невідворотну логіку оповіді якого веде не лише зміст, а й майстерне балетмейстерське нанизування сольних варіацій, кордебалетних сцен, мімічних композицій, був би неможливий без повноцінної сценографічної підтримки. І якщо в костюмах молодої художниці Дарії Білої можна побачити певне запозичення з історичного балету Юрія Григоровича «Іван Грозний» С.Прокоф’єва, то її величезні завіси-задники стають у спектаклі особливою смисловою та настроєвою опорою. Обмежена за законом балетної декорації однією площиною, Дарія Біла робить ці гігантські полотна опуклими і виразними: абстракції різних колористичних гам, що немовби вибухають величезними мазками, задають кожній окремій сцені свою інтонацію. Таким же сміливим, але духовно й мистецьки виваженим, стало рішення художниці відтворити зібрану наче з окремих віконечок ікону Богоматері, а потім повторити її зображення на хресті.

Трупа наймолодшого оперного театру України має амбіційні плани інсценізувати ще кілька творів Євгена Станковича, серед яких фольк-опера «Цвіт папороті». Вона імпульсивна й розкута, танцівники кордебалету володіють неабияким артистизмом, а солістам, серед яких виконавець партії Святослава Євген Кучвар, підвладна не лише балетна техніка, а й притаманна висока хореографічна культура. Щоправда, виконавцям є за що й дорікнути — синхронність, дотримання манери в характерному танці не належать до їхніх переваг. Але і солісти, і балетмейстер, і диригент, і сценограф свідомі обраного ними шляху творити сучасний балетний театр в Україні. Він має бути чуттєвим і емоційним, зрозумілим і драматично насиченим, стилістично різнобарвним і виразним, вважають вони. І з ними важко не погодитися.


Автор: Ганна Веселовська
Композитори:Євген Станкович
Концертна організація: Дніпропетровський академічний театр опери та балету
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"



Додати: Share on Facebook

Інші:

Слова іноді потребують музики, але музика не потребує слів...
Спадщина Січинського: Станіславський «Боян» та українські пісні за крону
Галицька додекафонія: Юзеф Кофлер і Тадеуш Маєрський
Звуки – живі: вони можуть бути цілющими або вбивчими…
Музичні столиці Європи: де послухати академічну музику в Гамбурзі
Методика Сузукі, або Як навчають музики з трьох років
"Кантус" – хор, який дарує крила
Композитор, що вмів дружити
Той, що відкрив світові музику української бандури
Як Ліст захворів Україною, а світ — Лістом
Заспівала ''Щедрик'' українською і підкорила світ: британська співачка розповіла, як це вийшло
Аккомпанемент искусству дирижера - музыка
Леонтович-ґейт: чи буде щасливий фінал в історії про нищення будинку легендарного композитора?
Рік під знаком «Мелодії»
Час сміливих, зухвалих, талановитих...
Музикант і громадянин на всі часи
«Травіата» — подорож у часі
Viva, Пуччіні!
Магічна трембіта, дзвінка зозулька та інші українські музичні інструменти, які мають особливий характер та колорит
Бетховен присвятив коханій "Місячну сонату"
Класична музика покращує серцебиття
Сміливі ініціативи Одеської опери
МАЙСТЕР ТРИ РОКИ ШУКАВ У КАРПАТАХ ЯЛИНУ, ЩОБ ЗРОБИТИ З НЕЇ СКРИПКУ
Уроки доброти
Легенды и были Одесской филармонии
Композитори пишуть спеціально для неї
Учитель Давида Ойстраха: "Деточка, сыграй мне эту фразу, как вкусный борщ"
Соломія Крушельницька в образі Аїди на фото 1900 року
Патрік Генрі Хьюз: незрячий хлопець, який став віртуозним музикантом
Київський король світового фортепіано
Як вибрати музичну школу і не помилитися?
Українські "Варіації" у Скандинавії
Вуличним музикантам у Львові заборонили виступати без дозволів. Як все працює на практиці?
Чого найбільше боявся Фридерик Шопен?
Дует батька і сина Бочеллі
Музика пам'яті
Класична музика в контексті реклами і маркетингу
Вересень: творчий пошук ідей
Дні музики Мирослава Скорика у Львові
Мирослав Скорик і музика Львова
      © 2008-2018 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
110125_042.JPG