|
|
Айдар Торибаєв: "Болить те, що львівський оркестр утратив своє реноме в країні"
Розмова з Айдаром Торибаєвим, українським диригентом
19 січня 2007, п'ятниця
Поширити у Facebook
Мансуров, Бісенгалієв, Єржанов, Курмангалієв… Сьогодні неможливо уявити культурне життя без багатьох всесвітньо знаних музикантів родом із Казахстану. Ця особливість, чи вже пак навіть закономірність, спадає на думку перед зустріччю з Айдаром Торибаєвим – диригентом, котрий завтра керуватиме Львівським симфонічним на сцені нашої філармонії.
Вже двадцять років казах за походженням і буддист за віросповіданням Торибаєв живе та працює в Україні. Казахські видання вже звично називають його українським диригентом, а біографію, хоча й не надто ще тривалу, влучно порівнюють із симфонією. Із вуст самого “автора” слухати її найцікавіше.
– Свого часу я закінчив Алматинську консерваторію і вже працював на посаді виконувача обов’язків головного хормейстера столичного оперного театру. Свою діяльність в опері розпочав значно раніше – ще в мімансі розстрілював там Каварадоссі та закопував Радамеса, рубав усіх у “Бахчисарайському фонтані” – словом, виконував брудну роботу на сцені, та ще й отримував за це 80 рублів – на ті часи доволі поважний додаток до стипендії.
Опісля виникла ідея продовжити навчання на факультеті оперно-симфонічного диригування. Було в мене й відповідне скерування. Але таких факультетів у той час, у середині 1980-х, на весь Радянський Союз було декілька: в Ташкенті, де спекотно, в Новосибірську – холодно, а в Москві – неможливо, оскільки наближався 1987 рік, і я саме був заколотником перших антирадянських виступів на центральних площах. У Ленінград, відтак, шлях мені також був закритий. І хтось порадив – вступай до Києва.
Так я опинився в класі Романа Кофмана в Київській консерваторії. Українська інтелігенція прийняла мене дуже тепло, оскільки за мною прийшов папір, що я “антирадянщик”. 1990-го, ще студентом, почав працювати в Київському камерному оркестрі – до 1996 року. Також із 1994 р. викладав у Київській консерваторії.
Ішов угору, рухався кар’єрними сходами й уже відчував себе заможною людиною – зміг купувати гарний одяг і їсти те, що заманеться… Але 1996-го потрапив у жахливу автокатастрофу, зламав хребет і все решту. П’ять років був прикутим до ліжка, довго не ходив і, відповідно, не диригував. Аж 2001 року (вже тоді знову міг рухатися) мені просто зателефонували й запитали: “А що ти робиш наступної середи?
Чи не міг би продиригувати два концерти в Лондоні? Один в Елізабет-холі, а інший – у Ройял хай-холі. І я погодився. Після цього, щоправда, знову місяць був прикутим до ліжка, але таки повернувся в диригентуру.
А що робив цих п’ять років? Лежав, хворів, багато курив… Мені було себе неймовірно шкода. Аж якось подзвонили друзі й запитали: “Оскільки ти лежиш, інвалід – можеш бути головним редактором журналу?” І я відповів: “Можу”. Навіть не запитав, що це за журнал. Може, чоловічий? Писатиму про таємниці її оргазму. А якщо жіночий – про таємниці його…
Насправді це був автомобільний часопис “4х4”. Ми стали культовими, стали джиперами, ми стали кращими. Потім я очолив редакцію журналу “Людина і закон”. А потім надійшла пропозиція, від якої важко було відмовитися, видавництво розрослося, і ми (я був партнером) продали його. Диригувати я все ще не міг, тому став… дизайнером.
“Заможним казахським дизайнером”, як жартували мої друзі. Здобув відповідну освіту на Заході, відкрив великий архітектурний салон у Києві. Три роки він тішився великим успіхом, відомими проектами та замовленнями. Але диригування снилося… Зрозумів, що більше не можу сидіти на концертах у філармонії, схопившись за поручні крісла. Розпродав усе й 2001-го повернувся в диригентуру.
– Із львівським оркестром ви працюєте вже цілі три дні (розмова відбувалася в середу, 17 січня, – “Газета”). Можете назвати три його найбільші плюси і три мінуси?
– Одразу зазначу, що оркестр виявився зовсім не таким, як уявляв. Уже після кількох репетицій зрозумів, що мета і завдання в нас спільні. Ми прагнемо створити художній еталон, працюємо над ним.
І плюсів у оркестру насправді не три, а значно більше. Але обмежмося найважливішими. По-перше, оркестр об’єднаний однією великою ідеєю. Власне, ідеєю створення художнього еталону. Оркестрантам не байдуже, що вони грають.
По-друге, тут надзвичайно високий рівень особистісного професіоналізму.
І нарешті – існують оркестри доброзичливі й не надто, особливо до молодих диригентів. Так от, львівський оркестр є вельми доброзичливим. І це також важливо. Усі розбіжності тривають до першої перерви. Твоя праця знаходить відгук в оркестрантів: адже диригент, як відомо, сам не видобуває музичних звуків, тим не менше, всі чомусь думають, що він головний (сміється). Ми досягли згоди стосовно самої тактики репетицій.
Коли ж говорити про мінуси, то перш за все впадає у вічі те, що в оркестрі вже дуже тривалий час є вакантною посада головного диригента. Друге – болить те, що львівський оркестр утратив своє реноме в країні. Коли я лишень приїхав в Україну студентом, то точно знав, що тут є три оркестри: – київський, одеський і львівський, пов’язаний з іменами Штрауса, Малера, Равеля, оркестр із надзвичайно давніми традиціями. Сьогодні “соціальний статус” цього оркестру різко впав.
А останнє, що також болить, – матеріально-технічна база. Я вже й забув, що український академічний оркестр може бути в такому сумному матеріальному стані.
– Ви зовсім нещодавно вперше приїхали до нашого міста, тому все ще актуальним є запитання про свіжі враження…
– Справді, у Львові я вперше побував зовсім недавно. В Києві це місто асоціюється, по-перше, з надзвичайно високою побутовою культурою – коли в кімнату заходить жінка, чоловіки встають; по-друге, з надзвичайно високим рівнем міжлюдських відносин – тут до тебе не звертаються на вулиці “Е-е-е…” І ці уявлення справдилися.
– Водночас декілька місяців тому ваш приїзд супроводжував скандал – подейкували, ніби вас уже призначили на посаду головного диригента, й це не минуло безслідно…
– Так, скандал був. І я розцінюю його як певну PR-акцію, здатну привабити на концерт навіть того слухача, котрий раніше не ходив до філармонії. Адже найстрашніше не це. Найстрашніше для диригента – це коли його призначення минає незауваженим.
Я ж не порушував жодного з принципів – не йшов на “живе” місце, я є громадянином України і склав свою програму розвитку львівського оркестру. Потрібно, щоб він знайшов своє місце в бюджетах великих компаній, щоб виступав із цікавими ініціативами, концертував Східною Україною – адже до Запоріжжя Малер не доїхав, і до Луганська Равель не завітав. Тож коли туди приїде оркестр, пов’язаний із такими іменами, із такими традиціями, це зумовить дуже велике зацікавлення.
– Найближчими днями у Львові оголосять конкурс на вакантну посаду головного диригента академічного симфонічного оркестру. За словами директора Львівської філармонії Володимира Сивохопа, перший такий конкурс на пострадянському просторі. Ви готові взяти в ньому участь?
– Так, готовий. І вважаю, що все повинно бути максимально прозорим.
– Відомий український диригент, ваш учитель і батько вашої дружини Роман Кофман уже багато років є генеральним музичним директором німецького міста Бонн. Здається, саме в розмові з ним я якось довідалася, що на Заході диригента часто обирають самі оркестранти. Чи, на вашу думку, така практика може бути прийнятною для українських реалій?
– Вибори диригента оркестром – міф. У всьому світі на цю посаду призначають керівні інституції, просто в країнах Західної Європи для оркестрантів створюють ілюзію, ніби вони щось вирішують. Таким є ще один бік демократії.
А в Україні диригентові морду за те, що оркестр погано грає, не б’ють. Б’ють за те, що публіка погано ходить, що коштів немає, що він не любить начальства, що надто любить начальство… Тобто в наших реаліях диригент ніяк не може бути лише творчим керівником – як у тій же Німеччині. Він просто зобов’язаний бути добрим господарником та адміністратором. У мені ця адміністративна сторона, в силу життєвих обставин, тривалий час навіть переважала над творчою. Тепер ситуація змінилася, але досвід залишився.
– Які міста на вашій гастрольній мапі?
– Кельн і Берлін, Лісабон і Алмати, Сеул і Тохоку. А ще Бомбей – я навіть є головним диригентом симфонічного оркестру цього індійського міста. З камерним оркестром ми об’їздили буквально всі куточки Європи, Мексики та США.
Але живу я в Україні. Тут мої зимові речі та газонокосарка.
Автор: Лідія Мельник
Колективи: Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Диригенти: Айдар Торибаєв
Музикознавці: Лідія Мельник
Концертна організація: Львівська обласна філармонія
Джерело: Газета "Львівська газета
|