| Стаття |
|
|
|
|
Павло Тичина – диригент
24 березня 2017, п'ятниця
Поширити у Facebook
Ім’я Павла Тичини в історії України й свідомості людей асоціюється на загал з образом великого поета. Але його талант був настільки багатогранним, а діяльність різносторонньою, що дослідникам життя і творчості письменника доводиться раз по раз охоплювати багато галузей культури, науки, освіти та численні суспільно-політичні аспекти. Однією з найяскравіших сторінок біографії Тичини є його диригентська діяльність.
Обдарований від народження абсолютним музикальним слухом, він з дитинства був залюблений у пісню й інструментальну музику, мав гарний голос і майстерно грав на кількох музичних інструментах. З ранніх літ, як сам свідчив, засвоював відповідну широкоосяжну «лектуру»: «Укр[аїнська] нар[одна] пісня, кобзарі, Пархоменко, лірники, скрипалі в моєму житті, вплив їх на вироблення моїх смаків». З плином часу, в юності, виявив композиторський дар та неабиякий хист диригента.
Власне, доля ніби готувала Тичину до хормейстерської справи. Павло Григорович згадував, як ще хлопчиком любив слухати багатоголосся народного співу. До того ж у рідному селі якийсь час мешкав чернець-регент, котрий «такі щемливі та сумні мелодіїї розучував з набраним у Пісках церк[овним] хором». На співанках цього хору любив бувати малий Павлусь і зацікавлено спостерігати, зокрема, за рухами диригента. До речі, мабуть, не випадково для нього в дитинстві слово «регент» мало якусь магічну притягальну силу: «Регент Архирей. Ці слова я почув дуже рано. Особлио слово «регент» мені подобалось. Подобалось воно й батькові. У мене в уяві така схема будувалась: собор, над ним архирей, а над усим цим регент. Отак велично звучало це слово».
Але перші уроки і співу, і диригентського мистецтва майбутній маестро отримав у своїй родині. Батько Григорій Тимофійович мав небуденний музичний талант й ідеальний слух: «Слух у батька був дуже тонкий. Це не тільки щодо співів. Було увечері на присьбі: а цить, Павлушо, он чугунка їде, чуєш, як торохтить? Звичайно, я не міг так напружувати слух, тим більше, що Бобровиця від нас 18 верстов». Любив Григорій Тимофійович грати на губній гармонії та вряди-годи організовувати невеличкий сімейний хор: «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції (вся тенорова партія була для батька «терція»). І мати всміхається від печі, як ми «Одверзу уста моя» жаримо. Розказували саме люде: під тином стоїмо й слухаємо: ото добре як!». Зафіксувалися у пам’яті Павла Тичини й такі батькові настанови: «Ти співай, Павлушко, «до-ре» і все вгору, вгору, а ми своє, пристанемо, як ти будеш «мі» співати». Найбільше нам усім подобалось, коли на вершинах розминались: сі-до! і зразу ж вони теж: сі-до!». Принагідно слід відзначити, що Тичина з дитинства був знайомий і з неодмінним атрибутом хорового диригента: «Камертон був у нашого батька, як я ще був малим. Батько іноді їм на криласі тон задавав». Між іншим, цей, останнім наведений, запис засвідчує, що Григорій Тимофійович як дяк співав під час богослужінь, керуючи інколи церковним хором.
Важливу роль у прилученні до хорової справи малого Павлуся відіграла вчителька Пісківської земської школи: «…сільська вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. Помітивши мій голос і слух, вона взяла мене до свого хору, і я з молодшою сестрою Оксаною ходив після уроків на співанки в школу. Які це були прекрасні для мене хвилини! Ми співали пісні українські й російські. Серафима Миколаївна показувала мені ноти, вчила по них співати, і я, ще не розуміючи змісту тих позначок, з гордістю тримав ноти в руках та прислухався до пояснень улюбленої своєї вчительки». Тож, прислухаючись до пояснень Серафими Миколаївни, майбутній диригент вчився, в тім числі, і тому, як працювати керівнику хору з хористами. До речі, саме перша вчителька сприяла, щоби подальша доля обдарованого хлопчика була пов’язана з хоровим співом і музикою: «Ви неодмінно, – сказала батькові моєму Серафима Миколаївна, – неодмінно повезіть Павлуся в Чернігів і там постарайтеся влаштувати до одного з архієрейських хорів: в Єлецький або ж в Троїцький».
Врешті так і здійснилось: дев’ятирічний Павлусь став співаком хору хлопчиків спочатку Єлецького, а згодом Троїцького монастиря в Чернігові, а одночасно – учнем духовного училища (бурси). Упродовж навчання в училищі та семінарії паралельно відбувалося сходження Тичини від маленького тендітного хориста до регента семінарського хору, від скромного музиканта (грав на кларнеті, гобої та флейті) до диригента духового оркестру. І тут важливо наголосити, що, перш ніж стати диригентом, Павло Григорович пройшов грунтовну школу як хорист і як оркестрант. До того ж, ця школа часом була дуже суворою.
Через кілька десятиліть у одній з автобіографій Павло Тичина пригадував непросте життя бурсаків-хористів: «Турбували нас безцеремонно, викликали іноді і з лекцій. […] ось хору, наприклад, треба когось ховати – значить, тьопай в подертих чоботях по грязюці геть через увесь город аж до кладовища і співай на вітрі та на морозі, хоч ти й голодний і так уже простуджений, промерзлий. Бувало, що хор наш викликали й на провінцію […]. Били нас у гуртожитку, де жив із нами також репетитор (учень останніх класів семінарії), аж надто сильно і за каждий пустяк розправлялись, як з каторжником. Сала десь собі купив на три копійки в середу чи п’ятницю – стій на колінах замість чаю. Попід вікнами покоїв архієрейських пробіг – держи руки! Дубовою палею (лінійка така) ударять тут тебе, що тільки просишся: дозвольте перемінити другу руку. А руки в нас опухали від биття палею […], вуха також нам обривали і навіть били лозиною…». Подібні факти знаходимо й у щоденникових записах Тичини, як от: «наш хор мав їхати на освячення церкви […] це було взимку, морози люті стояли, на санях їхали (ноги в сіні) і так же промерзли, що й не знати як!»; «Нам, співакам-хлопчикам, треба було говіти. Але ж перед говінням (у неділю) ще цілий тиждень треба на поклони ходити. Уранці о 7-й годині, як тільки задзвонить «постовик» (а цей же дзвін такий якийсь був противний!), ми зараз же схоплювались з-під холодних потертих ковдр і, не пивши чаю, йшли до «домової» […], що при архієрейських покоях церкви»; «Після того, як я на Іллю співав у печерах (20/VІІ), ночами спав я неспокійно. Мені все снилось щось таке… і я кидавсь уві сні…». Ось у таких умовах долався тернистий шлях до майбутніх творчих вершин.
Але вже тоді, в бурсацький період, Павлусь вирізнявся своїм талантом серед хористів. Через те, крім участі в гуртовому співі, він був ще й солістом-ансамблістом, себто ісполатчиком. (Як правило, ісполатчики входили до вокального тріо, яке виконувало хвалебні музичні твори без супроводу та участі диригента). Йому доручали навчати нотної грамоти новачків хору. Одночасно, в перший же рік, він співав і в світському хорі хлопчиків Народного дому, який був частиною великого мішаного хору. Згодом його залучили до гри в духовому оркестрі, а ще пізніше – і в симфонічному. З великим інтересом і бажанням він опановував все нові й нові аспекти музичної культури. Цьому в першу чергу сприяли музичні студіювання в духовному училищі, де спів викладав досвідчений педагог і диригент Григорій Ілліч Зосимович, а музику – вихованець Київського музичного училища Олександр Пантелеймонович Камінський. А вже у семінарії юний Павло мав щасливу нагоду навчатися в талановитого хормейстера і композитора Олександра Сергійовича Соловйова.
З особливою увагою він спостерігав за роботою диригентів. Зокрема у пам’яті закарбувалося, як творчо працював відомий російський хормейстер О.Архангельський, що 1902 року приїздив до Чернігова і під час концерту керував зведеним хором, у складі якого співав одинадцятилітній Павло. Уже в зрілі роки Тичина згадував про Архангельського: «Він на співанці спільного хору в Чернігові вразив мене ще тоді, малого. Він так яскраво пояснив хору (зупинивши його на першім же реченні вокальнім), що означає послідовне наростання коливань двох суміжних нот (у півтоні) на словах «страх» і «трепет» і чому саме потім на верхній ноті не треба крику – форте-фортіссімо, хоча там і стоїть таке страшне слово, як «страх». Дрож може пробрати слухачів і без цього крику». Далі Павло Григорович відмітив, що саме у цього диригента навчався «розуміння темпу, художності виконання, в піано-піаніссімо щоб уже відчувалось: поступовий перехід до форте (тобто перехід логічний, наперед передбачений, а не випадковий)». Зафіксував Тичина і почуті ще в дитинстві настанови згаданого диригента: «Ніколи не відкривай усієї своєї горлянки голосової – особливо на Е та на А, умій прикрити, притушити галасання й крик, умій дати голосу і в найтихіших його ходах потрібного напруження, не грюкай голосовими дверима, зроби так, щоб звук твого голосу був і простий, і натуральний в кожному даному моменті, щоб був він і заокругло-гордий, і, де треба, переконливо-задушевний, і без напруження співучий, і, навпаки, напругий…». Звісно, що спілкування з таким досвідченим митцем дало цінний досвід і стало у пригоді в майбутній хормейстерській діяльності.
1907 року в Тичини почалася мутація голосу і він залишив хор. Цього ж року перейшов до Чернігівської духовної семінарії і вже невдовзі йому як талановитому учневі, що мав виняткові музичні здібності, доручили бути регентом семінарського хору. Молодий диригент з великим ентузіазмом узявся за керівництво хоровим колективом, реорганізувавши хор з триголосного чоловічого на чотириголосний, до складу якого увійшли дисканти й альти – учні духовного училища. Завдяки цьому значно розширився репертуар: від концертів А.Веделя і Д.Бортнянського до творів М.Глінки, П.Чайковського, М.Римського-Корсакова, О.Гречанінова, М.Іполитова-Іванова та інших. На прохання Павла як керівника хору адміністрація семінарії розпорядилася передплачувати музичну літературу для семінарської бібліотеки. Це дало можливість постійно стежити за новинками нотно-музичних видань Росії та Європи й надалі збагачувати хоровий репертуар.
У семінарії існував і світський чоловічий хор, що складався з вихованців цього навчального закладу. Художнім керівником колективу був О.Соловйов. Цей хор, що об’єднував до 200 чоловік, виступав на урочистих заходах, літературно-музичних вечорах, присвячених різним знаменним датам, а також давав концерти поза семінарськими стінами. Іноді і тут за диригентським пультом стояв Тичина, завдячуючи якому до репертуару включалися твори українських композиторів, переважно М.Лисенка та К.Стеценка.
Маємо свідчення очевидців про Тичину як диригента семінарського періоду. Так, його вчитель О.Соловйов зазначав: «не маючи справжньої спеціальної музичної освіти, він прекрасно справлявся з семінарським хором, що визнавалося дуже досвідченими цінителями хорового співу». Колишній семінарист К.Крижанівський згадував: «Він чудово знав регентську справу і ставився до неї дуже серйозно. Був суворий і дуже вимогливий. У шостому класі він почав уже виявляти композиторські здібності». Друг Павла Григоровича ще з семінарських часів Григорій Верьовка свідчив: «Вже в ті роки в його диригуванні була помітна висока музична культура».
Активну участь брав Павло і в організації мішаного хору чернігівського Літературно-драматичного товариства, залучаючи до нього учнів духовного училища і семінарії. Не полишав і гри в духовому окестрі Чернігівської духовної семінарії, яким керував диригент А.Марковський. Під час концертів П.Тичина періодично диригував цим оркестром. (Цікаво, що на одному з таких концертів під керівництвом юного Павла прозвучав великий музичний твір композитора Лялича. Ніхто з присутніх навіть не здогадувався, що Лялич – це композиторський псевдонім… диригента. На жаль, нотний запис цього твору не зберігся). Окрім того, він був оркестрантом ще кількох чернігівських музичних колективів, зокрема симфонічного оркестру під керівництвом С.Вільконського; відвідував заняття в класах міського відділення Російського музичного товариства; засвоював курс теорії музики, гармонію, методику і техніку диригування; його завжди можна було зустріти на чернігівських концертах інструментальної музики і хорового співу.
Навесні 1913 року, закінчуючи семінарське навчання, Тичина виступив як керівник зведеного хору Чернігівської семінарії та духовного училища. Місцева преса дала схвальну оцінку майстерності молодого диригента, особливо відзначивши чудесне виконання чотириголосного концерту С.Давидова. Це був блискучий успіх і справжнє визнання диригентського таланту обдарованого юнака.
28 квітня цього ж року в Чернігові відбувся похорон Михайла Коцюбинського, класика нашого письменства, що мав європейську відомість і став для Павла авторитетним літературним наставником. Під час поховання, всупереч офіційній забороні властей, Тичина як регент семінарського хору з його учасниками супроводжував скорбний кортедж, співаючи «Вічну пам’ять».
(Між іншим,статус регента хору відіграв вирішальну роль у долі Павла Тичини, коли виникла загроза відрахування його із семінарії за відвідування неблагонадійних, на думку царської охранки, «субот» Коцюбинського. Тоді від неприємностей захистив особисто сам ректор Чернігівської семінарії Олексій Баженов, бо, як свідчив Павло Григорович, «ректор з благоволінням ставився до мене як до регента семінарського хору. […] (а він сам у минулому був регентом Київської духовної академії)[…]. Таким чином я утримався в семінарії, а на «суботи» до Коцюбинського ходив і надалі, хоч і з осторогою»).
Закінчивши навчання в Чернігівській семінарії, Тичина приїздить до Києва і вступає до Комерційного інституту. Заробляючи на прожиття, працює в часописі «Світло», газеті «Рада»; щодалі частіше друкує свої вірші в українській періодиці. І звісно ж, кохаючись у музиці, постійно відвідує музичні вечори, хорові виступи, оперні вистави; навчається грі на бандурі; знайомиться з композиторами й музикантами; як і досі, відчуває нестримний потяг до диригентської справи.
Тож, щойно трапилася слушна нагода – Павло знову долучається до хорового співу. 1915 року, на якийсь час повернувшись до Чернігова, він бере активну участь у створенні самодіяльного народного хору, про що йдеться, зокрема, у споминах сучасника тих подій: «Одним з ініціаторів і душею хору був Павло Григорович. […] співали на забороненій у той час українській мові. За короткий час хор вивчив велику концертну програму, складену з народних та класичних пісень, з творів українських композиторів, – М.В.Лисенка, К.Г.Стеценка та інщих. Павло Григорович співав у тенорах і мав приємного тембру голос» («Про Павла Тичину: статті, нариси, спогади». – К., 1976). Додамо, що цим самодіяльним хором керував Олексій Приходько (який пізніше відправився у знамените зарубіжне турне з капелою О.Кошиця і згодом як диригент організовував хори на Закарпатті), а Тичина був у нього помічником. Того ж року в Чернігові Павло Тичина під час концерту диригував великим семінарським хором, який виконував колядки і щедрівки в обробці К.Стеценка та його хорові твори, а також «Підземні ковалі» С.Людкевича.
Невдовзі, восени 1916 року, Тичина влаштувався в Києві до музично-драматичного театру Миколи Садовського на посаду помічника хормейстера. Тут працював надзвичайно кваліфікований творчий колектив, який ставив, у тім числі, кращі українські опери – «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Наталка-Полтавка» М.Лисенка, «Катерина» М.Аркаса та інші. Ці вистави мали великий успіх, адже трупа складаоася з акторів високої вокальної культури, досвідчених учасників хору, фахово злагодженого оркестру. Хором керували відомі українські диригенти – композитор В.Верховинець та П.Гончаров, оркестром диригував чех Г.Єлінек.
З цим театром Тичина мав добрі відносини ще коли навчався в семінарії: під час гастролей трупи М.Садовського в Чернігові Павло не лише відвідував оперні постановки, але й співав у театральному хорі на виставах. Тож талановитого юнака прихильно прийняли до свого гурту його давні знайомі. Особливе дружнє ставлення відчув молодий поет з боку Василя Верховинця, з яким не тільки спілкувався по роботі, а також бував у нього вдома на гостинах. Бесіди з видатним музичним діячем чимало дали для збагачення новими знаннями у мистецькій царині та сприяли, зокрема, подальшому вдосконаленню диригентської майстерності.
Велике значення для Павла Тичини мало і знайомство з уславленим композитором Кирилом Стеценком, який був автором музики до спектаклю за п’єсою С Черкасенка «Про що тирса шелестіла». У постановці цієї вистави Тичина брав безпосередню участь: йому доручили диригувати хором. Творча праця в театрі, що увінчалася успіщною прем’єрою згаданої п’єси, зблизила двох митців. Через кілька років їх ще більше здружила спільна робота в Дніпросоюзі. А вже коли восени 1920 року Кирило Григорович організував хорову капелу для гастролей по Правобережній Україні, то запросив Тичину бути літописцем мандрівного колективу, очевидно ж, беручи до уваги і хормейстерський талант Павла Григоровича, який за певних непередбачуваних обставин міг стати за диригентський пульт.
Поїздка з капелою у багатьох відношеннях стала корисною для Тичини, в тім числі, як диригентові, адже спостерігаючи за Стеценком-хормейстером, він здобував новий досвід та ще більше відчував у собі бажання повернутися до диригентської діяльності. Так, у нотатках до щоденника-повісті «Подорож з капелою К.Г.Стеценка», що з’явилася з-під пера поета-літописця унаслідок мандрівки з хором, маємо промовистий запис: «А як часто мені хотілось би стати на чолі хору й продиригувати так, як я диригував семінарським хором. (Особливо в ті моменти, як я диригував своїм хором світськими піснями в Жіночій гімназії. Це – на запрошення самих гімназисток-організаторів свого вечора)».
Отже, невипадково майже відразу після повернення з капелою Стеценка до Києва Павло Григорович очолив при школі імені М.Гоголя за підтримки «Просвіти» самодіяльний хор, який називали робітничим. Як свідчив сам Тичина, до складу хорового колективу входили «трамвайні вагоноводи, кондуктори на залізничній станції, касири залізничних магазинів, […] студенти, швачки, хатні робітниці, хормейстери і співаки бувшого театру Садовського, шевці-чоботарі…». Зрозуміло, що згуртувати в єдиний злагоджений хор різних за віком, за фахом і за рівнем підготовки людей було непросто. Але вже доволі досвідчений тридцятирічний керівник наполегливо взявся за роботу з хористами.
Одночасно, як бачимо з щоденникового запису Тичини за 16 лютого 1921 року, він працює ще й з дітьми: «тут же беру на себе дитячий хор. Щодня співанки. Інсценізую з ними пісні».
Хормейстерська справа стає упродовж значного періоду основною діяльністю визнаного видатного поета. Про це засвідчено в його нотатках 1921 року: «3/ІІІ. Ніколи не думав, що мене так хор захопить! Диригую в Просвіті»; «6/ІІІ. Всі дні з хором. Нот не знають»; «11/ІІІ. Виписую ноти для хору»; «29/VІ. На цьому тижні шість співанок».
Уявлення про тодішнього Тичину-диригента можемо мати зі спогадів учасника хору Анатолія Павлюка: «Павло Григорович тактовно давав нам зрозуміти, що в усьому мусить бути зразковий порядок. Протоколи зборів, програми концертів, нотні партії, листування, списки співаків з адресами й анкетними даними зберігалися у відповідних папках.
Щодо організації навчального процесу, запровадженого П.Г.Тичиною, то залишилося в пам’яті враження від професійного підходу до всього – од значного до дрібного, хоча згодом кожний з нас зрозумів, що дрібниць, власне, в серйозному ділі нема.
До репетиції сам диригент готувався вельми старанно. Приходив він за кілька хвилин до початку. Всі пісні, які намічено розучувати, він знав напам’ять. Хоч дев’ять з десяти співаків нотної грамоти не знали, проте ноти для всіх партій були».
Зауважимо, що нотні партії власноручно розписував Тичина, так само особисто писав програми та оголошення до концертів хору. Павло Григорович дуже ретельно ставився до підготовки кожного твору до виступу, добиваючись максимального взаєморозуміння з хористами: «Тичина не терпів ніяких столів, пюпітрів чи чогось іншого між диригентом і капелою, казав, що ці речі відгороджують керівника хору від співаків, а повинна бути між ними абсолютна єдність.
Починаючи розучувати якийсь твір, диригент мав чіткий план постановки, свої раз і назавжди встановлені нюанси і виявляв неабияку твердість у проведенні в життя свого задуму. Він ладний повторити з хором хоч 200 разів якусь фразу – «до повної перемоги». Дикції, правильній вимові, наголосам, цезурам, диханню приділялося належну увагу. Не дай боже, хтось із новачків передихне десь посередині слова! Чистота інтонації була на першому плані» («Про Павла Тичину: статті, нариси, спогади». – К., 1976).
Як диригент Тичина був небуденною творчою індивідуальністю. У хормейстерській діяльності, як і в поезії, він показав себе справжнім новатором, про що засвідчив згаданий А.Павлюк: «в нюансах виконуваного твору шукав щось нове, не знайдене ще іншими диригентами, глибоко заховане композитором і зрозуміле лише інтерпретаторові з тонким відчуттям музики і високою загальною культурою».
Відомий хоровий диригент і педагог Елеонора Скрипчинська так характеризувала Тичину-диригента:
«Виключна вимогливість до хорового звучання, непримиренна борортьба за інтонацію, сильна диригентська воля, яка повністю підкоряла собі виконавців. Але це не було головне.
Вражали його рідкісне, глибоке розуміння тексту, його багата творча фантазія. Надзвичайним було його уміння створити яскравий музичний образ, добитися повного злиття тексту і музики. Він знаходив надзвичайно яскраві, іноді несподівані нюанси. Кожен рядочок куплетної пісні виконувався по-іншому, відповідно до змісту, – та як яскраво він розкривав його!
К.О.Павлюк (дружина А.Павлюка – Г.Д.), яка співала у хорі району Нового Збудування, пригадує, як Павло Григорович, вивчаючи пісню Леонторвича «Ой, а в городі», працював з ними над словом «тяжко» із останнього куплету цієї пісні:
Як вдова вчула, як вдова вчула,
Сіла й тяжко зажурилась молода.
У неї і зараз, коли вона згадує це, стискається серце і сльози підступають до очей. А з того часу минуло вже понад 60 років!».
Цікаві спогади про Тичину-хормейстера того періоду залишив М.Рильський:.
«Я пригадую вечір, один з найкращих у моєму житті вечорів. Одна київська хорова студія збиралась на співанку. Ждали Тичину: він прекрасний хоровий диригент, про що я радий тут нагадати – він був головним керівником студії. І от він прийшов. Скинув з себе красивим жестом плащ. Може, то був і не плащ, а звичайне пальто, але мені, романтикові тоді, як і тепер романтикові, здалось, що то таки був саме плащ, із тих плащів, що носили Бетховен, Пушкін, Міцкевич. Плащ, овіяний бурями світу.
І зразу ж Павло Григорович узявся за роботу. Розучував хор якусь, коли не помиляюсь, річ Римського-Корсакова. І тоді я вперше побачив, якими огнями можуть і вміють грати очі нашого поета, яким він – втілення скромності і тихості – може бути впевненим і владним і як цій упевненості і владності коряться люди.
І тоді я зрозумів назавжди, що Тичина і пісня – брат і сестра…».
(До слова, згаданий Максимом Тадейовичем плащ таки мав місце. За спомином очевидця, навіть зовнішньо Тичина виглядав, як справжній маестро: «Високий, худий, пенсне на чорному шнурку, студентський плащ-пелерина, за застібку якої правила лев’яча голова, сорочка прикрашена краваткою, яку на той час більшість чоловіків виключила з свого буденного вжитку»).
За короткий час хор під керівництвом П.Тичини здобув популярність серед київських слухачів. Концерти хорового колективу почали відвідувати відомі діячі культури, фахівці з вокалу. Композитори охоче пропонували капелі свої нові твори. До програм корцертів Тичина як керівник хору включав класичні зразки, твори та обробки українських народних пісень М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, Я.Степового, П.Демуцького, В.Ступницького, В.Верховинця, М.Вериківського… Оцінюючи виконавський рівень хору, композитор П.Козицький иідмічав: «Цей колектив демонстрував прекрасні зразки культурного, високомистецького музичного виконання».
Восени 1921 року в музичному житті України сталася знакова подія – за обопільною згодою об’єдналися два самобутні хорові колективи: хор під керівництвом П.Тичини та хор імені М.Леонтовича на чолі з Г.Верьовкою. Ці хори майже одночасно були організовані на початку 1921 року в Києві і встигли дати кілька спільних концертів як єдиний колектив. Об’єднаний хор став називатися Капелою-студією імені М.Леонтовича, з якою разом працювали обидва диригенти. Капела перебувала під опікою Комітету пам’яті Миколи Леонтовича (з весни 1922 року – Музичне товариство імені М.Леонтовича). На репетиції хористи збиралися в бібліотеці імені Т.Шевченка, на вулиці Кузнечній, 107, у будинку, де винаймав кімнату Павло Григорович. Загальне керівництво хоровим колективом було доручено Тичині, про що йшлося в офіційному повідомленні Комітету:
8 жовтня 1921 р.
Київ
Члену нашого комітету П.Г.Тичині
Шановний товаришу
Всеукрмузком на засіданні своєму 8 липня ц.р. ухвалив утворити при Комітеті пам’яті Миколи Леонтовича капелу-студію для вивчення та зразкового виконання народної пісні та художніх творів українських композиторів, в першу чергу творів Леонтовича.
Приступаючи нині до переведення цієї постанови в життя і маючи Вашу принципову згоду взяти на себе загальне керування капелою-студією, комітет ухвалив доручити Вам всю справу організації капели-студії ім.Леонтовича, надавши Вам право запрошувати до роботи досвідчених людей.
Просимо Вас подати в короткому часі кошторис на утримання капели-студії і план роботи на біжучий академічний рік.
Голова Президії Ю.Михайлів
Секретар Ол.Чапківський .
Як керівник капели Павло Григорович організував активну просвітницьку роботу для загального культурного виховання хористів. Читалися цикли лекцій на музичні, фольклорні, літературні теми відомими українськими митцями. Ось як писав про це сам Тичина: «Взагалі в 1921-22-23 рр. мене як творця багато в чому рятувало те, що я був диригентом капели ім.Леонтовича, яку ми разом з Гр.Верьовкою (теж диригентом капели) заснували після злочинного вбивства Миколи Дмитровича. Хор наш ми з Григорієм Гуровичем Верьовкою задумали перетворити в хор-студію, тобто вкинути в роботу його ще кілька предметів. Отже, Григорій Гурович викладав хористам у дні, вільні від співань, теорію музики, я – всесвітню історію музики, Арнольд Олександрович Альшванг – слухання музики, зокрема твори Шопена, Д.Ревуцький – думи українські (грав на піаніно, співав). Читати мистецтво слова запрошено було І.О.Мар’яненка, а також одна артистка Київського українського театру викладала хореографію. Велику допомогу ми відчували від П.Козицького і М.Вериківського». До цього слід додати: Тичина читав ще й лекції на літературні теми. Він також подбав, щоб у приміщенні, де відбувалися репетиції, висіли портрети Шевченка, Леонтовича, Лисенка, Бетховена, Моцарта, Стеценка та ще й вінки з квітів.
Основу репертуару хору складали українські народні пісні, твори М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка та інших композиторів. Збереглися дві програми концертів Капели-студії ім.Леонтовича під диригуванням П.Тичини. У переліку виконуваних творів, окрім цілого розмаїття наших народних пісень, зустрічаємо і такі шедеври хорового співу, як «Щедрик» в обробці М.Леонтовича, колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» в обробці К.Стеценка, «Вічний революціонер» Івана Франка (музика М.Лисенка), «Заповіт» Тараса Шевченка (музика К.Стеценка) тощо.
Концертна діяльність колективу була доволі насиченою, про що знаходимо підтвердження у записах Павла Тичини: «Де тільки ми не виступали! По всіх районах Києва. Майже скрізь безплатно. Повертались із концертів пізно додому. Їдучи в траамваї, співали. Публіка і там охоче нас слухала»; «Радіус виступів: Нове Застроєння, Печерське, Підвальна вулиця, Київ-ІІ, Солом’янка, воєнний госпіталь, Липки (клуб інвалідів), на Лук’янівці ( у тюрмі), у Голосієві, у Феофанії, в Олександрівській лікарні».
Незабутньою скорботною подією для хорової капели стало вшанування пам’яті видатного композитора Якова Степового. Як згадували очевидці, одного осіннього дня Павло Григорович, зайшовши до кімнати, де хористи очікували початку репетиції, попросив усіх встати і оголосив: помер Степовий. Репетицію було перенесено на день поховання композитора. Коли траурна процесія йшла по Великій Васильківській, на тротуарі стояли хористи і по знаку Тичини заспівали церковний канон та «Вічну пам’ять». На час співу процесія зупинилась, більшість із присутніх не могли стримати сліз. Потім хористи приєдналися до ходи і рушили на цвинтар.
Зауважимо, що паралельно з роботою в капелі-студії, П.Тичина певний час (з серпня 1921-го по лютий 1922 року) диригував хором залізничного театру Київ-ІІ. Траплялося, що підміняв на репетиціях керівника студентського хору Михайла Вериківського. Сприяв організації і становленню хорової капели «Думка». Викладав хоровий спів акторам театральної студії Леся Курбаса. Підтримував прфесійними порадами молодшого брата Євгена Григоровича, котрий тоді був регентом Нова-Басанського церковного хору.
Великою заслугою Павла Тичини, як і його побратима Григорія Верьовки, стало створення відповідних передумов і організація на базі Капели-студії імені М.Леонтовича фахової музичної школи, адже в студії, крім усіх обов`язкових речей, готували молодь до середніх і навіть вищих музичних навчальних закладів. Тож 1923 року капела-студія перетворилася в Музичну студію при Музичному товаристві ім. Леонтовича з повним навчальним планом початкової музичної освіти, а 1925 року студію було перекваліфіковано в музичну школу імені М.Леонтовича.
За участі Павла Григоровича відбулася ще одна важлива подія в тогочасному мистецькому житті України: 1923 року під опікою Видавничої комісії Музичного товариства імені М.Леонтовича було налагоджено випуск щомісячного часопису «Музика». До редколегії видання, поряд з композиторами П.Козицьким, М.Вериківським, Г.Верьовкою, Б.Яновським, музикознавцем М.Грінченком, фольклористом К.Квіткою, входив і П.Тичина – як поет і диригент.
Диригентська діяльність настільки полонила Тичину, що вона стає ледь не справою його життя, хоч тоді він уже був прославленим поетом. Відвідуючи концерти, оперні вистави, Павло Григорович як фахівець неодмінно звертав увагу на роботу хормейстерів, давав їм свою оцінку. Про це свідчать, зокрема, щоденникові записи 1922 року: «Згадалось мені. Перший концерт пам’яті М.Д.Леонтовича (в опері, торік). Бачачи, як диригує Вериківський та й Городовенко, мені захотілося побігти на сцену й самому по-своєму повести хор» або ж: «Концерт нац[іонального] хору. Вериківському оркестром було б керувати легше ніж хором».
Можна вважати, що на початку 1920-х років Павло Тичина був одним із провідних українських хормейстерів. Він мав свій самобутній стиль і лише йому притаманну техніку диригування. Тодішній соратник у хоровій справі Анатолій Павлюк відмічав: «Як диригента Тичину треба характеризувати як видатного майстра, тонкого музиканта і вольового керівника, що має красивий, вільний, скупий жест». Наш визначний композитор і хоровий диригент, друг і сподвижник Тичини Григорій Верьовка дав таку фахову характеристику: «Дякуючи своїй багатій творчій фантазії, Павло Григорович знаходив особливо цікаві та яскраві нюанси, які чудово збагачували зміст і звучання твору. Його диригування відзначалося великою експресивністю та темпераментом, воно захоплювало виконавців. Виступи Павла Григоровича перед публікою завжди користувалися великим успіхом; він дав у ті роки багато концертів».
До речі, цілком органічним видається те, що саме в період активної хормейстерської діяльності Тичина видає свою чергову збірку поезій під назвою «В космічному оркестрі» (грудень 1921 року). Мабуть, і явища природи він сприймав як чутливий диригент, вбачаючи закономірність ладу у всесвітньому обширі:
В космічному оркестрі
підвладно все одній руці.
[…]
І ні планети, ні сонця
не мають права зупиниться.
Здавалося, що перед Тичиною-диригентом відкрилися блискучі перспективи. Та, як часто траплялося в житті української інтелігенції ХХ століття, московський окупаційний режим відкорегував долю маестро. Навесні 1923 року Павла Григоровича арештовують більшовицькі каральні органи і лише втручання високопоставлених партійних діячів В.Еллана-Блакитного та М.Скрипника врятувало поета від ув’язнення. Але, уникаючи подальших переслідувань з боку київських чекістів, він змушений був переїхати до Харкова, де йому запропонували редакторську роботу в часописі «Червоний щлях». Прикметно, що тоді ж Тичині надійщла пропозиція стати диригентом капели «Думка», що свідчить про його неабиякий авторитет у відповідних професійних колах. Павло Григорович з незалежних від нього причин відмовився від цієї пропозиції і назавжди полишив диригування.
Та не можна стверджувати, що він зовсім відійшов від хорового мистецтва. Хай і опосередковано, але його творча діяльність тим чи іншим чином була пов’зана й надалі з музично-хоровою галуззю. Цьому сприяло, в тім числі, відкриття у Харкові 6 червня 1923 року філії Музичного товариства імені М.Леонтовича, членом якого залишався Тичина. Зауважимо, що харківська філія взяла на себе масштабні зобов’зання щодо організації художньо-мистецької роботи в місті, а саме: створення Інституту музичної культури, відкриття філармонії, налагодження нотодрукування, становлення симфонічного оркестру, відкриття Державної опери тощо. Вся ця діяльність особливо пожвавилася з переведенням Центрального правління комітету до Харкова у 1925 році. Зокрема правління поставило питання про переклад українською мовою світової оперної класики. Уповноваженим за цю роботу призначили Павла Тичину, який особисто взявся відразу ж перекладати лібретто опер М.Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана» та О.Бородіна «Князь Ігор». Вже пізніще він здійснив переклади лібретто опери В.-Р.Вагнера «Лоенгрін» та текстових уривків з опер Й.Гайдна «Пори року» і Д.Пуччині «Тоска». Доволі багато поет переклав з іноземних мов пісень і романсів для кількох українських хорових колективів.
Павла Григоровича у творчих колах продовжували вважати поважним знавцем як хорового мистецтва, так і у царині музики взагалі. Як згадував сучасник Тичини, під враженням якогось концерту в розмові він міг спонтанно виголосити «цілу лекцію про симфонію, техніку оркестровки, інструментовки, поліфонії тощо. До нього прислухалися композитори і хормейстери, його думку цінували музикознавці, співаки, музиканти. Тож, наприклад, невипадково саме йому, коли виникла така потреба, доручили відредагувати лібретто опери М.Аркаса «Катерина» на предмет більш точної відповідності тексту і музики, про що маємо щоденниковий запис поета: «Переробляв я «Катерину» Аркаса. Наспівував собі, чи правильно слова лежать, наголоси виправляв».
(Між іншим, як і кожен кваліфікований музикознавець, Тичина уважно стежив за випуском профільних новинок. У його меморіальній бібліотеці зібрані сотні і сотні нотно-музичних видань, серед яких і такі вузькоспеціальні, як: Чесноков П. Хор и управление им. Пособие для дирижеров (М.,1952); Таранов Г. Курс чтения партитур (М.,1939); Василенко С. Инструментовка для симфонического оркестра. Том І. (М.,1952) тощо. До того ж, Павло Григорович передплачував часопис «Музика»).
Окремо слід сказати про дружбу Тичини упродовж всього життя з Григорієм Верьовкою, який, до слова, відмічав грань таланту Павла Тичини, що притаманна диригентам високого фахового рівня: «Особливо повно й глибоко він відчуває й розуміє музику, ідею музичного твору, музичний образ, музичну драматургію, гармонію, форму, колорит музичного твору». Тож Павло Григорович для знаного хормейстера був постійним порадником, професійним консультантом, а коли – й доброзичливим критиком. Григорій Гурович завжди ділився зі своїм найбільшим другом і особистими творчими задумами, й новими мистецькими проектами свого уславленого хору. Принагідно зазначимо про надзвичайно плідну співпрацю двох митців – поета і композитора – у створенні пісень, романсів, кантат. Григорій Верьовка, починаючи ще з 1919-го і аж до 1964 року, написав музику майже до сорока поетичних творів Тичини – більше ніж будь-який інший композитор.
Цікаво, що набуті Павлом Григоровичем диригентські навички давали про себе знати в різних ситуаціях. У спогадах поета І.Гончаренка є епізод, в якому йдеться про непередбачувану (через неполадки в машині) зупинку по дорозі до Канева групи письменників. Поки лагодили автівку, Тичина «настроював наші голоси на спів. Іноді коригував мій голос, коли я десь фальшивив або брав надто високо. […]досвідченому диригентові швидко вдалося організувати наш співочий ансамбль, добитися його злагодженого звучання». Ці події відносяться до 1938 року. Маємо подібні свідчення письменника Д.Косарика, що датуються уже 1957 роком, про поїздку на будівництво Кременчуцької ГЕС: «сніданок у лісовому холодку надовго запам’ятався нам. Павло Григорович був у піднесеному настрої, в доброму гуморі. Піднявши руки, як крила, він диригував нашим імпровізованим квартетом, в якому по-юнацькому виділявся його ніжний голос». «Радісні й веселі, починали кожен день у дорозі якоюсь піснею – обов’язково. Але не так просто підхоплювати пісню, розпочату досвідченим у царині музики Тичиною. Він вимагав від нас суворо дотримуватися своєї партії. Мені, приміром, він міг довіряти (і то не завжди) партію другого тенора. А Білоуса вчив баском тягти й сердився завжди, гнівався по-справжньому, коли хто з нас хоч трохи фальшивив».
Ясна річ, що й тоді, коли у помешканні Тичини збиралися гості, то, як правило, не обходилося без хорового співу під керуванням господаря. Дуже радів поет, як на різдвяні свята до нього приходили студенти-колядники, яким він завжди залюбки підспівував.
Диригентська сутність Павла Григоровича виявлялася інколи і в бесідах: «Коли хотів сказати щось корегуюче, то порівнював його із роллю лівої руки диригента для оркестру» [Співець нового світу: спогади про Павла Тичину. – К.,1971]; і під час дружнього частування: «Господар дому вміло, як диригент, керував і вечерею, і розмовою за столом, викликав на відвертість, підсипав дотепи, пильнував, щоб ніхто з нас не почував себе обтяжливо»; і навіть – це особливо вражає – під час операції, про що розповідала дружина Лідія Петрівна: «Його оперують, він лежить непритомний, і раптом – що це! – рука сюди-туди, сюди-туди. Диригує…» [там же].
Безперечно, що диригентський дар у певному сенсі відобразився і в поезії Павла Григоровича. Тут можна говорити і про згаданий вище «космічний оркестр», і про «хор лісових дзвіночків», і про чимало чого іншого. Але це тема окремого фахового дослідження.
Насамкінець, зазначимо, що прагнення до диригентської діяльності Тичина відчував усе життя. Скажімо, письменник О.Досвітній у листі до І.Дніпровського (це середина 1920-х років) писав, що Павло Григорович висловлював намір облишити поезію і повністю віддатися диригентському мистецтву. А мистецтвознавець В.Зінич свідчив, як під час розмови в останні роки життя поета Тичина «із гіркотою сказав: «краще я б став регентом, а не поетом».
Залишається лише пошкодувати, що Павло Тичина так і не зміг повністю розкрити свій диригентський талант, адже і в цій галузі він мав неабиякий творчий потенціал. І коли б доля великого поета була сприятливішою, то в його особі українська культура мала б і видатного диригента.
Автор: Григорій Донець
Джерело: Українська літературна газета
|