|
|
Господар із диригентською паличкою
Директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп — про творчість, будні філармонії та особисте життя
1 серпня 2017, вівторок
Поширити у Facebook
Про таких, як Володимир Сивохіп, кажуть – «господар». І не лише тому, що він – директор Львівської філармонії, про яку дбає, як про власне обійстя. Володимир Степанович не кабінетний керівник. За 12 років його директорства філармонія з розвалюхи з дірявим дахом і поламаними кріслами перетворилася на центр музичної культури. артисти філармонії проводять щодня по два-три концерти. Сюди приїжджають зарубіжні виконавці… Володимир Сивохіп – «батько» Камерного хору «Глорія» і Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», що вже 22 рази успішно відбувся у Львові. під його опікою відбуваються десятки інших фестивалів. Про буденне і творче життя Львівської філармонії Володимир Сивохіп розповів журналісту «ВЗ».
— Влітку закінчуються усі театральні сезони, закінчився і музичний рік Львівської філармонії. Яким був для вас?
— У театрах справді закінчується сезон. Концертний сезон Львівської філармонії – це дещо інше. Останніми роками у філармонії відбувається літнє міжсезоння, тобто ще один невеличкий сезон у сезоні. у нас немає творчої паузи. щодня відбуваються один, два, іноді й три концерти. І якщо зараз великі симфонічні оркестри відпочивають, то інші артисти – солісти, малі ансамблі – натхненно працюють. відбуваються літні фестивалі, що стали традиційними, – фестиваль камерної музики, органної, клавесинної, «Музика у старому Львові» і «Музика у старому Кракові» — спільний проект оркестру «Віртуози Львова» і краківського фестивалю. Влітку відбуваються нові постановки дитячих опер.
— Тобто у Львівській філармонії життя йде за планом…
— Не все можемо чітко спланувати наперед. Життя вносить корективи. Торік у червні ніхто не знав, що у червні-липні 2017 року будемо проводити музичний маратон «Тихі дні любові і музика миру» пам’яті Василя Сліпака. Наш мистецький побратим, оперний співак Василь Сліпак загинув у зоні АТО. У цих вечорах пам’яті взяли участь великі творчі сили – львівські хори, оркестри, солісти, а також – гості з Франції та Польщі. «позапланові» концертні заходи трапляються часто. Мистецтво не може бути окремим видом насолоди, а має відображати реальне життя. Вже стало професійним обов’язком проводити щороку окремі концерти «Пам’яті жертв Голодомору». Останні три роки проводимо концерти «Пам’яті Небесної сотні»….
— що нового маєте намір запровадити у Львівській філармонії на наступний сезон?
— Плануючи нове, треба повертатися до старого. І якщо 12 років тому я тут робив перші ремонти, бачу, треба багато чого переробити. Це стосується і великих мистецьких проектів: хочемо повертатися до того, що вже пройдено, але в оновленому вигляді. Наприклад, під час «Маратону пам’яті Василя Сліпака» було концертне виконання опери Дмитра Бортнянського «Алкід». Вперше і востаннє її поставили у Львові на початку 90-х минулого століття. Цього року ми знову зробили цей твір. Опера зазвучала по-іншому: в іншому темпоритмі. Років 15 тому прозвучав грандіозний музичний проект «Страсті за Іоаном» Й. С. Баха. Його треба поновити, щоб у сьогоднішніх реаліях зазвучав по-іншому.
- У березні цього року ви знову перемогли у відкритому конкурсі на посаду генерального директора комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна філармонія». Директор філармонії – рутинна робота, пов’язана з ремонтами, документами, організацією фестивалів… А ви людина творча. Для чого вам це потрібно?
— Чому багато років тому Станіслав Людкевич чи Василь Барвінський, Нестор Нижанківський чи Зиновій Лисько та й інші поважні метри галицької музичної культури не цуралися жодної роботи? були інспекторами, директорами шкіл, редакторами видань, організовували концерти і диригували на них. Були громадськими діячами, бо треба було обстоювати за польського чи за австрійського уряду права на існування української культури у Львові. Та, перш за все, залишалися артистами. У моєму кабінеті є кілька робочих місць. За комп’ютером планую сезон, тобто спілкуюся кількома мовами з музикантами і диригентами з інших країн чи міст. На іншому столі – бухгалтерія, плани і розклад робочого дня. А далі вже по кріслах. Не подумайте, що у кабінеті директора безлад. Це – партитури. Ближче до мене партитури на найближчі гастролі із філармонійним симфонічним оркестром у Щецинській філармонії, де ми будемо виступати вперше і виконуватимемо твори українських композиторів – Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика. На іншому стільці – партитури до авторського концерту Юрія Ланюка, який відбудеться пізніше. І який би я не був завантажений, щодня, бодай півгодини, маю приділити увагу цим партитурам. поруч – хорова музика, адже у серпні-вересні маю кілька цікавих проектів з хором «Глорія». Але я, нарешті, навчився не переносити цю роботу додому. Навіть якщо повертаюся з роботи о десятій вечора, знаю, що на мене чекають дружина і діти. Але далеко за опівніч, коли діти вже сплять, сідаю за комп’ютер і відповідаю на ті листи, на які не встиг відповісти на роботі. друзі з-за океану часто жартують, бо один лист я написав о першій ночі, а на наступний відповідаю о п’ятій ранку, запитують: «Ти взагалі спиш, адже у вас там ніч?» — «Аякже, — кажу, — ти ж бачиш – була пауза у листуванні».
Коли відбувся цей конкурс, я свідомо взяв у ньому участь. Не лише перед собою, а й перед артистами, усіма працівниками філармонії засвідчив тим самим, що на наступні п’ять років впрягся у того плуга.
— Ще років 15 тому філармонія була у жахливому стані, неприємно було сидіти на обшарпаних стільцях… З вашим приходом докорінно усе змінилося. Не боялися тоді приймати філармонію у настільки занедбаному стані?
— Не можу це назвати великим досягненням у своїй біографії. Уся наша країна досі перебуває у занедбаному стані. Але це не означає, що той, хто відремонтував відрізок дороги, має стати героєм. є нова генерація людей ширшого світогляду, які мають маєтки, знають, що бодай раз на тиждень треба покосити траву на газоні, а подвір’я вистелити бруківкою, яка не повинна руйнуватися. І я вистелив десять років тому 50 метрів бруківки перед філармонією. І вона не руйнується, попри те, що там стають автобуси, коли оркестр вантажить інструменти. Я не перебудую усю філармонію, бо це давня австрійська споруда. Нам бракує репетиційних приміщень, бракує місця і об’єму залу для нашого звучання. Зате тут чудова акустика після ремонту. Моя мета, щоб цей будинок був доглянутий, усе виблискувало чистотою… Чому так не було 15 років тому? сам дивуюся. Невже люди не розуміли, що потрібно щодня прибирати, ремонтувати електрику і сантехніку? Пригадую часи, коли у філармонії під час концерту «вибивало» світло через несправності мережі. А коли на вулиці лив дощ, доводилося підставляти під дощ відра – на сцені й у залі… Попри завантаженість філармонії концертами, плануємо вже наступного літа знову закрити приміщення на 3−4 тижні, щоб освіжити концертний зал і фойє.
— Багато років поспіль ви є директором фестивалю «Контрасти». Як виникла ідея його створення?
— Уже провели 22-ий фестиваль. Його народження припадає на той час, коли довкола була порожнеча, бездіяльність філармонії і відсутність повноцінного мистецького життя. Іноді треба, щоб хтось тобі відкрив очі. Якщо ми на початку 90-х починали виїжджати за межі Львова і України, не уявляли, що те, що бачимо у Польщі чи у Німеччині, треба зробити і тут. український диригент Роман Ревакович з Варшави, запропонував нам зробити фестиваль зразка «Варшавської осені» у Львові. розповів, як це треба зробити. Роман Ревакович, Юрій Ланюк і я за кілька днів склали концепцію фестивалю. Хлопці призначили мене директором, сказали: «Йди і вибивай гроші». Це був початок вересня. А у листопаді провели свій перший фестиваль. До Львова приїхав Дніпропетровський симфонічний оркестр, з яким я розрахувався мільйонами купонів. Не було гривні, не було валюти, але було бажання щось робити. нам підставили плече фонд Сороса, інші меценати, і фестиваль задихав на повні груди. У «Контрастах» брали участь знані іноземці – Кшиштоф Пендерецький, Арво Пярт, Петеріс Васкс і багато інших визначних особистостей з усього світу. Тому фестиваль живе.
— Запрошені учасники фестивалю приїжджають на кошти філармонії?
— До початку війни ситуація була стабільною. Ми могли чітко прогнозувати свій бюджет, курс валюти був стійким, тож могли усе розрахувати: скільки витратити на авіаквитки, скільки на гонорар. Зараз ситуація змінилася, гривня знецінилася втричі, а бюджети фестивалів залишилися незмінними. Можливості наші суттєво зменшилися. Однак більшість артистів, які до нас їдуть, розуміють, куди їдуть, – адже Львів всіх приваблює. І коли ми гарантуємо квиток і готель зі сніданком, вони охоче їдуть. Без гонорару. Багато виконавців приїжджають на фестиваль за рахунок їхніх країн, щоб показати творчість своєї країни. У таких країн треба повчитися, як за рахунок власних коштів можна пропагувати свою культуру у світі.
— на вашому рахунку є низка інших фестивалів – «Музика українського зарубіжжя», «Композитори України – пам’яті жертв Голодомору», фестиваль «Музика Лисенка у Львові». Виходить, Львів живе від фестивалю до фестивалю, а це — немалі кошти…
— Ці фестивалі ми започаткували ще у Спілці композиторів. Такі речі не можна вимірювати тим – за що це проводити. Коли є добра ідея і розуміння того, що воно має відбутися, захід відбудеться, як кажуть, «за будь-якої погоди». Бували роки, коли «Контрасти» не отримували фінансування. Часто закордонні інституції, до яких звертаюся, запитують: «А якщо ми не зможемо надати матеріальну підтримку, чи проект відбудеться?». Так, відбудеться, незважаючи ні на що. не відміняємо фестивалів лише через те, що нема коштів. Нема сьогодні – будуть завтра.
— Окрім того, що ви директор філармонії, ви ще й диригент…
— Насамперед, я — музикознавець, теоретик, історик, маю докторський ступінь, викладаю у Музичній академії, час від часу публікую наукові дослідження. Звісно, на все це стає щораз менше часу. Якщо ж казати про мою диригентську діяльність, якою займаюся останні 20 років, я би це назвав професійним захопленням. Беруся за ті проекти, які мені дуже цікаві. залюбки працюю зі своїм хором «Глорія». Ми часто гастролюємо і з хором, і з оркестром не лише в Україні, а й за кордоном.
— Ви народилися у Дрогобичі не у музичній родині. Чому вирішили присвятити своє життя музиці?
— Дрогобич 70-х років минулого століття – промислове місто, у якому працювали десятки заводів. Виробляли автокрани, тут шили шкільні форми для всього колишнього Союзу… Підприємства працювали у три зміни. Я жив у селі, а мої родичі їздили у Дрогобич на заводи, які працювали у три зміни. Мої батьки, як і всі решта, також багато працювали. Батько був водієм, мама працювала в ощадному банку. Жили всі дуже дружно – батьки ходили до сусідів, сусіди ходили до нас, брали одні в одних книжки і читали вечорами. У мене була така книжкова етажерка, де моїм обов’язком було стирати пилюку. Я від батьків навчився багато читати. А ще тоді було правило, що, окрім килимів на стінах і на підлозі, кришталевої вази на столі, у хаті мало стояти ще й піаніно. Тож треба було поїхати у Чернігів, записатися в чергу і придбати інструмент. Коли вже у хаті стоїть піаніно, діти на ньому починають бринькати. Якщо вже бринькають, то мають ходити у музичну школу. У нас всі діти у той час ходили у музичну школу. Не можу сказати, що це було престижно. Це була форма життя. Ми зі старшим братом також ходили до музичної школи у Дрогобичі. А там виявили, що маємо музичні задатки. Музичну школу я закінчив на скрипці, брат – на баяні. Тоді, у 70-х роках, мої прості батьки розуміли: водієм я завжди встигну стати, будувати чи працювати на заводі. Те, що я вступив у музичне училище, було їхнім вольовим рішенням. В училищі я перекваліфікувався на історію і теорію музики. Далі була консерваторія у Львові, в яку я вступив тільки за другим разом, – тоді ще були великі конкурси.
— Ваша дружина і діти також музиканти?
— Дружина – хормейстер. співає у моєму хорі і викладає у музичному коледжі хорові дисципліни. У мене четверо синів. Двоє старших мають нахил до комп’ютерних справ, і вже навчаються у львівських університетах. Дванадцятирічний син Степан – учень шостого класу музичної школи імені Соломії Крушельницької, грає на фортепіано і гобої, їздить на конкурси, перемагає, вже навіть грав на сцені філармонії з оркестром. Наймолодший Андрійко, який зі мною найчастіше буває на концертах у філармонії і якого знають усі відвідувачі, наразі лише імітує музикування. Він ще не ходить до школи, а коли його запитують, ким він хоче бути, каже – диригентом.
Діячі мистецтв: Володимир Сивохіп
Концертна організація: Львівська обласна філармонія
Джерело: Високий замок online
|