|
|
Олексій Ботвінов: Коли є розчарування і немає надії, класична музика - один з найпотужніших антидотів
31 березня 2016, четвер
Поширити у Facebook
Він обожнює Рахманінова - але готовий «синтезувати» подачу класики під сучасну публіку. Він втрачає апетит, коли обід у ресторані відбувається під акомпанемент М1 і М2, - але переконаний, що українська попса повинна мати преференції. Він сподівається, що міністр культури підтримає новаторські проекти, - але не вірить у швидку зміну все ще радянського арт-менеджменту.
Чому один з найкращих піаністів світу вважає неповноцінною свою творчість без реалізації себе на батьківщині і неприйнятним бути осторонь подій, які в ній відбуваються, - в інтерв'ю Олексія Ботвінова кореспонденту Укрінформу.
ЧИНОВНИКИ КАЖУТЬ: "МИ ТОБОЮ ПИШАЄМОСЬ, АЛЕ ВІДЧЕПИСЯ, НАМ НЕ ДО КУЛЬТУРИ"
- Олексію, днями ви зіграли черговий грандіозний концерт - "Музика любові". Ви захопили київську публіку не тільки виконавською майстерністю, а й новаторським підходом подачі класики. Прозвучала приголомшлива музика, зокрема Філіпа Гласса, Яна Фрейдліна. Преса роздає вам компліменти: видатний, легендарний музикант, один з кращих піаністів у світі, кращий в Україні...
- Не треба слова «кращий» - воно відразу ображає інших. «Один з кращих» - чудово.
- Я до чого. Чи не прикро вам, що ви не затребувані в Україні повною мірою, настільки, наскільки самі б того бажали?
- Безумовно. Різниця полягає в тому, що будь-який концерт, будь-який мій проект значно легше організувати за кордоном, ніж тут. Не кажучи вже про те, що там - запрошують, там - нормальні умови. Тут же, якщо і запрошують, то на умовах, зазвичай, малоцікавих у фінансовому сенсі. Але через свої творчі амбіції я йду на компроміси.
На Заході, якщо ти сам хочеш зробити проект, ти теж витрачаєш якусь кількість часу, аби переконати людей. Але тут цю кількість потрібно помножити на 10, на 20, на 30. Переконати людей, знайти фінансування і зробити проект в Україні дуже нелегко. Відповідно і ККД, якщо його вимірювати в годинах, у грошах, просто фантастично нижчий.
- Риторичне запитання: чому ж ви це робите?
- З патріотизму. Це мій плюс або мінус - неважливо, хто як подивиться. Просто тому, що хочеться робити щось у своїй країні.
Але у мене, особливо коли спілкуюся з владою, дуже часто таке відчуття, що я нав'язуюсь, що я, мов набридлива муха. Мені кажуть щось на кшталт: "Відчепись від нас. Ми тобою страшенно пишаємося. Ми тебе обожнюємо. Але відчепись. Нам не до тебе, не до культури". Причому рідко трапляється якийсь конфлікт, просто кажуть: "Не зараз". І це "не зараз" триває завжди.
Також спілкуєшся з бізнесом. Я страшенно вдячний усім меценатам, які мені допомагають останніх два роки. Але їх відсоток дуже незначний. Тобто всі основні переговори безрезультатні... Але ти, звісно, знаходиш партнера на один проект або навіть на кілька. І це чудово!
- А як це робиться на Заході?
- На Заході все набагато простіше - звертаєшся в якийсь фонд, і, якщо проект цікавий, тебе знаходять - і все. Голова не болить.
- Тобто ти закинув вудку - і маєш улов.
- Так. Єдине, що потрібно чекати. Рік, припустимо, або дев'ять місяців. У нас можна щось зробити і за два-три місяці. І в цьому плюс, тому що у нас особливо нічого не відбувається, є зали, якщо знайшов гроші - роби хоч завтра.
І величезний плюс, що виправдовує всі ці зусилля, - коли ти спілкуєшся з людьми, які приходять в зал, і бачиш їхні очі, розумієш, що недарма мучився. В Україні насправді дуже великий запит на високе мистецтво, на справжнє, професійне, якісне! Люди дуже здорово реагують! А зараз, коли важкі часи, ще краще реагують. Ось такий парадокс...
Так що тут надзвичайно складно що-небудь зробити. Іноді відчуваєш себе приниженим, коли спілкуєшся з чиновниками, коли тебе відфутболюють черговий раз. Але, з іншого боку, якщо вдається щось зробити, розумієш, що так, варто.
- А як домогтися того, щоб наша влада, бізнес-еліта зрозуміли, що класична музика потрібна не тільки класичним музикантам, публіці, а й усьому суспільству?
- Я не знаю. Я про це кажу в кожному інтерв'ю, довбаю, мов дятел об стінку, наводжу приклади - марно, поки не доходить.
Але це важливо! Суспільство нарешті обрало шлях. Ми йдемо в Європу. Це правильний вибір, у нас є перспектива і майбутнє - для молоді, для країни. Нехай навіть Європа нас зараз не дуже хоче, все одно ми повинні туди прагнути. І ми туди прийдемо. Але давайте ж подивимося, в якому вигляді ми йдемо! Якщо як відстала країна, що не цікавиться культурою, хто нас туди візьме? Ніхто. Навіщо там ще один сировинний придаток?
А у нас чудові артисти, величезна маса висококваліфікованих, талановитих, сильних людей. У нас високий рівень музичної освіти - балетної, оперної. Цей капітал, який залишився ще від радянської системи, ми бездарно викидаємо. Треба схаменутися і зрозуміти, що ми можемо на цьому заробити величезний політичний плюс.
Це мій черговий заклик до тих, хто приймає рішення в нашій країні. Музика - міжнародна мова, яка зрозуміла всім. Це фантастичний ресурс. Якщо ми йдемо в Європу, ми можемо говорити цією мовою - класичної музики, класичного танцю, класичної опери. То давайте ж це робити! Давайте, врешті-решт! І ми будемо виглядати як гідна європейська країна. Як же можна це не підтримувати?!
СИТУАЦІЯ В ОДЕСЬКІЙ ОПЕРІ В 2009-МУ - ЦЕ СЮР, ТЕАТР АБСУРДУ
- Олексію, я пам'ятаю час, коли ви повернулися в Україну з Європи. Це було в 2009-му?
- Насправді мене тут не було всього два роки - в 1994-95-му. Я дійсно поїхав, до Німеччини. Продав квартиру, виїхав з кінцями. Потім відчув, що погано мені без батьківщини, і вирішив однією ногою бути тут. Періодично грав якісь концерти, не дуже піклуючись про рекламу. Люди самі якось дізнавалися, розповідали один одному. Практично я грав для знайомих і друзів. Мені було все одно. Я тільки відчував, що не зовсім реалізовувався.
І десь років сім тому я вирішив, що маю спробувати щось максимально зробити для того місця, де народився. Навіщось же я там народився! Я відчув, що можу. Поле діяльності велике. І став більше половини часу проводити вдома. Можна сказати, так, я тут живу. Я почав намагатися, спочатку в Одесі, і досить вдало. У мене, зазвичай, повні зали, і люди добре реагують, знають, люблять, цінують, поважають. І хочеться цей імпульс перенести, звичайно ж, до Києва, інших наших міст.
- Той старт був досить вдалим, гучним. Ви почали великий благодійний тур. Був грандіозний концерт на Софійській площі в серпні 2009-го, який зібрав п'ять тисяч слухачів!
- Тоді ми дуже добре почали, але все заглохло... Напевно, все-таки це було пов'язано з тим, що невдовзі до влади прийшли Регіони. Я відчув, що це глуха стіна, спілкуватися нема з ким. Тоді відразу стало ясно, що ці люди взагалі не цікавляться культурою. Стало зовсім сумно. І я ніби повернувся на локальний рівень, на одеський.
- В Одесі тоді був скандал - коли вас призначили художнім керівником Одеської опери, а потім просто «вичавили» звідти. Резонанс був всеукраїнський. У нашому тодішньому інтерв'ю, перед скандалом, ви розповіли про цікаві плани, чудові проекти з європейськими постановниками...
- Там були і Кшиштоф Зануссі, і Кіріл Серебренніков, і Іржі Кіліан. Багато відомих людей. Причому все це були не слова, а конкретні домовленості, конкретні терміни, конкретні проекти. Я відповідав за кожне слово. Я дуже дорожу своєю репутацією, аби просто так називати імена.
- І що потім?
- А потім група людей з кола тіньового директора Світлани Холденко сказала: "А нам це все не потрібне".
Я знаю, що трупі це було потрібно, і солістам, і хору. Їм було дуже цікаво. Вакіль Усманов, який працює в Австрії, поставив перший в Україні сучасний балет «Нурієв forever». Він, до речі, досі йде. А потім Крістіан фон Гетц із Кельна зробив прекрасну постановку опери «Турандот». Ось тоді і стався скандал. Старе ядро зрозуміло, що, мабуть, втрачає свій авторитет. Це був якийсь сюр, театр абсурду. Але це був скандал і міжнародного масштабу, про нього написали в європейській пресі... І от сперечалися-сперечалися, рішення було за міністром культури - тоді був Кулиняк - і він став не на мій бік. Він сказав: йому потрібно, щоб у театрі було спокійно. Ну що таке спокій у театрі? Це коли нічого не відбувається!
Колектив театру запалився ідеєю. Нашу генеральну репетицію не соромно було показати ніде - ні в Ла Скала, ні в Метрополітен-опера. Постановка була найвищого рівня, фантастична Турандот - Ольга Сподарєва. Їй, на жаль, не дали заспівати прем'єру. Хоча прем'єра, після втручання Міністерства закордонних справ ФРН, все-таки відбулася.
- Чому ж хотіли скасувати прем'єру, хто?
- Та сама група навколо тіньового директора театру - людини, знову ж таки, з незакінченою сантехнічною освітою. У нас взагалі в багатьох містах керівниками театральних колективів стають люди, які не мають анінайменшого стосунку до мистецтва...
Зараз в театрі ставлять прем'єри. Але, за великим рахунком, реформи не проводяться. Провідні західні балетмейстери, режисери не приїжджають, і, відповідно, прориву не відбувається. Хоча трупа абсолютно до цього готова.
АРТ-МЕНЕДЖМЕНТ ПО-УКРАЇНСЬКИ - ЩОБ У ТЕАТРАХ БУЛО ТИХО
- Насправді ситуація набагато серйозніша. Йдеться про системну кризу, подібні випадки - не рідкість в українських театрах. Така ж сумна історія сталася з Денисом Матвієнком, якого вигнали з Київської опери.
- Його, до речі, вигнали абсолютно за такою ж схемою, що й мене. Офіційно не оформили на роботу. І тут навіть не потрібно виганяти. Просто кажуть: до побачення, ми взагалі не знаємо, хто ти такий, твій пропуск більше не працює. Абсолютно однаковий підхід. Називається: менеджмент по-українськи.
В театр мене покликали. Я виконував обов'язки художнього керівника. Зарплату там не отримував. А коли стався конфлікт, мені сказали, що я самозванець. Те ж саме з Матвієнком. Ним скрізь пишалися. А потім, коли трапився конфлікт, сказали: ми його не затвердили, він до нас не доріс.
- Чому у нас таке можливе? Чому таке неможливе в Європі? Ви добре знаєте європейські театри. Що ж нам потрібно, щоб бути на одному рівні?
- Я не знаю ситуацію всередині Київської опери. Знаю, що там сильний творчий склад. Знаю, що хтось відповідальний за цю ситуацію.
Що стосується Заходу, то там усе відбувається так. Є якась піклувальна рада, або ж міністр культури, - залежно від країни - що вибирає людину під конкретне завдання: чи то з метою підтримки стабільності, то чи для проведення реформ. А в наших усіх театрах, у мене таке враження, є одне завдання - щоб було тихо. Але в цьому немає нічого хорошого!
Досить подивитися на різницю в підходах репертуарної політики наших театрів і європейських - це небо і земля, два різних світи! Коли я говорю цю фразу, всі дуже ображаються, кажуть, що я не патріот. Але це факт.
Україна як держава на європейській оперній карті відсутня. Її немає. При тому, що є досить сил, аби швидко позначитися на цій карті. Для цього просто потрібно робити те ж саме, що робить цивілізований світ. А саме, щоб були різні постановки - традиційні і нетрадиційні, авангардні. Щоб був увесь спектр. Для цього треба запрошувати режисерів і балетмейстерів з Європи - причому провідних. Потрібно, щоб через усі театри пройшли шедеври, скажімо, балети ХХ століття. Щоб були Баланчин, Кіліан, Форсайт і так далі. Де вони тут у нас?! Їх немає. Вони відсутні. І поки це не відбудеться, ми не можемо довірити ставити вистави нашим молодим.
Тобто потрібно швиденько пройти те, що вже пройшов весь світ. А у нас немає жодного бажання. Те ж стосується й опери. Потрібно знаходити можливості меценатів, запрошувати зірок - оперних, балетних. А ми спираємося тільки на свої сили і не хочемо подивитися, що відбувається в світі. Це неправильна, ущербна, провінційна культурна політика.
У РОСІЇ Я ЗАРАЗ - ПЕРСОНА НОН-ГРАТА
- Колись Роман Віктюк мріяв поставити в Києві щось на зразок «Ейнштейна на пляжі» Філіпа Гласса.
- От якби у нас де-небудь поставили цю оперу, це було б справді щось! ..
- Але Віктюк у Москві. З проектом все давно застопорилося. Як у вас ситуація з вашими російськими колегами в умовах війни?
- Ситуація дуже сумна. Вона полягає в тому, що до Майдану я кілька років багато що робив у Росії, причому успішно. Були проекти і на телебаченні, і на радіо, виступи перед клубом сенаторів РФ, в Будинку музики - і у Великому залі, і в Камерному - постійно виступав двічі на рік. Все було чудово. Добрих 70 програм зробили з Михайлом Казініком, виступали з Бурханом Очалом. Проект «Візуальна реальність музики» показували кілька разів. Була купа цікавих планів! Останнє, що було, - вийшов глянцевий «Музичний журнал» і я на обкладинці як кращий виконавець Рахманінова.
Потім стався Майдан. Мені звідти дзвонять і кажуть: ну давай, говори за Росію. Кажу: ні, я - за Україну. Ага, все, кінець! Згодом другий дзвінок: ну, подумай, давай переїжджай до нас, ми тобі все зробимо, але кажи, що ти проти українських фашистів. Відмова? І на цьому все закінчилося повністю. Всі проекти померли. Більше мене не знають, не бажають, не дзвонять. Це сумно. Виходить, в даний момент я там персона нон грата. Але ж публіка не винна...
- Ви вважаєте, що не можна втрачати російську публіку? А як ви ставитеся до наших популярних співаків, які виступають в Росії? Ані Лорак, Таїсія Повалій недавно виступали на концерті, присвяченому Збройним силам Росії.
- Мені здається, що потрібно розрізняти. От коли там святковий концерт для ФСБ або Збройних сил, то це, дійсно, жахливо. Якщо це просто концерт, і не в Криму, то, оскільки у нас не перервані дипломатичні відносини, завжди краще мати якісь культурні контакти. Потрібно просто дивитися правді в очі. Тобто, з одного боку, я був би радий, якби якісь наші артисти там зараз виступали, але треба знати, де і коли.
В УПРАВЛІННЯХ КУЛЬТУРИ - ТІ Ж ЛЮДИ, ЩО Й ПРИ РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ
- В Україні ви організували грандіозний фестиваль «Odessa Сlassics». І знову все з тої ж опери: ми тобою пишаємося, Олексію, але не зараз, не на часі, грошей немає?..
- Це все моя ініціатива. Фестиваль потрібен - для міста і для країни! І виходить так, що я один на своїх плечах його тягну. От уже один фестиваль відбувся. Слава богу, є у нас патріоти-меценати, які допомагають. У цьому році буде другий. Сподіваюся ухитритися і зробити так, щоб він став ще потужнішим. Хотілося б отримати фінансову підтримку від держави.
Адже жоден фестиваль у світі не проходить без бюджету міста або області. Такого не буває! А у мене немає бюджету на фестиваль, дійсно, ні від міста, ні від області.
Я нещодавно спілкувався на телепрограмі з В'ячеславом Кириленком. Спілкування вийшло дуже позитивним. За лаштунками міністр питав, як просувається підготовка другого фестивалю «Odessa Сlassics». Я говорив, що просувається, але складно. Він сказав: ми спробуємо вам допомогти. Не знаю, чи це буде, але я вже віддав заповнені папери, і заступник міністра їх прийняв.
- Поза ефіром "МінКульту" ішлося про те, що в управлінні культурою необхідна модернізація?
- Крім розмови про мою творчість, до якої він був добре підготовлений, що приємно, йшлося і про модернізацію. Він питав мою думку. Я говорив, що вона потрібна, треба міняти начальників на місцях - в управліннях культури, багатьох директорів театрів, філармоній по країні. Їх потрібно замінити на більш молоде, адекватне сучасним викликам покоління.
- Міністр погодився з вашими аргументами?
- Він запитав, чи є у нас люди, чи достатньо їх для цього. Кажу: так. Він поцікавився, чи не нашкодимо ми. Я сказав, що нам немає чого втрачати, краще ризикнути, аніж усе залишити, як було. У нас є творчі сили, є публіка, проблема тільки з арт-менеджментом, і треба терміново з цим щось робити.
Плюс я розповів про ідею зробити проект «Музика любові» у форматі оpen air у фортецях нашої країни. Кириленко запропонував партнерство. Я буду дуже радий обговорити цю ідею.
- Якби ви були міністром, що ви зробили б у першу чергу? Ясно, що підтримали б цікаві проекти, - ви сказали про це, - починаючи від академічного мистецтва і до крайнього авангарду.
- Я підтримав би потужні новаторські проекти, які мали б міжнародний резонанс і приносили якісь зміни. Такі проекти є. Скажімо, той же «ГогольFest» Троїцького, фестиваль «Молодість», «УХО», яке цікаво займається авангардом. У кожному спектрі я вибирав би найкраще.
У цьому великий плюс. Адже якщо політика прогресивна, а не архаїчна, то легше знайти гроші зарубіжних донорів і залучати інвестиції. Навіть на моєму місці вдається щось зробити. Скажімо, у квітні в Одесу приїде великий хор, 70 осіб, з Бремена. Вони гратимуть з нашим оркестром, з нашими солістами, їхній диригент. Потім поїдуть з концертом у Бремен, де один з кращих у Німеччині філармонічних залів. Природно, все це не на українські гроші, а на німецькі. Тому що вони знайшли адекватного партнера.
А якби такі партнери були вище рангом, державні, то все було б легше. Я це бачу навіть на прикладі цього проекту. Він же вартує серйозних грошей, і разом з тим це можливо. Просто потрібно правильно розмовляти - на тій мові, яку розуміють у Європі.
І, відповідно, правильно розподіляти кошти, які, без сумніву, на культуру виділяються. А у нас насправді сумна ситуація - в управліннях культури по країні, в основному, сидять ті самі люди, які були не тільки при Регіонах, а ще за радянської влади...
В ЕФІРІ ПОТРІБНО 50% УКРАЇНСЬКОГО ПРОДУКТУ І 40% - АНГЛІЙСЬКОГО
- У нас гостро обговорюється ініціатива міністра культури щодо введення квот у радіоефірі - щоб в музичних програмах було 50% творів наших авторів і виконавців на добу, а частка пісень українською мовою - 75%. Чи потрібні українській поп-музиці квоти?
- Поп-музика мені не подобається. Але я розумію, що вона повинна бути і що вона є реально. Так от, ідея про те, що має бути своєю мовою і свій продукт, не позбавлена здорового глузду. Нехай розвиваються власні виконавці. Можливо, 75% пісень українською - це багато, але 50% - достатньо. Що стосується українського продукту, 50%, можливо, і правильно.
Якщо ми говоримо про низьку якість поп-музики української та російської, яка трошки вища, але принципово і та і та на кілька порядків нижчі від англійської або американської, то мені особисто хотілося б, щоб в ефірі була половина українського продукту і 40% - англійського.
А у нас домінує російський, і це неправильно. Ми захищаємо не якийсь продукт духовний, чудовий - це та сама попса, яка, за великим рахунком, нічого доброго не несе. Якщо вже звучить попса і без неї ніяк не можна, то нехай звучить вітчизняна, тоді ми підтримаємо власного виробника. От і все! Немає жодних переваг у російській попсі. Жодних. Тому не потрібно її підтримувати.
- Давайте уточнимо, Олексію, ви взагалі не бачите у нас цікавих співаків та гуртів?
- У нас вони є, просто їх дуже мало. Ось, скажімо, М1, М2 крутять таке, що просто жах. Є, звичайно, «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова». "ВВ", на жаль, зараз мало що роблять, по-моєму, але вони мені дуже подобалися. ONUKA - найцікавіша з того, що з'явилося. Непоганий проект The Hardkiss. Із співаків - Джамала, у неї гарний голос, який, безумовно, вирізняється на тлі нашої естради. Напевно є ще хтось, кого я не знаю, з молодих. Та якщо беремо мейнстрім, то він досить примітивний і низькоякісний.
Але для того, щоб навіть ось ці якісь наші паростки підтримати, потрібно їм дати преференції. І я не бачу в цьому нічого поганого.
- Коли ви буваєте в Європі, Олексій, яку музику слухаєте?
- Це опера, балет. Навіть більше балет, ніж опера, тому що в останні років тридцять сучасний балет - це абсолютно приголомшлива річ, дуже креативний вид мистецтва, який переживає величезний зліт.
Драматичний театр. Слухаю симфонічні концерти і камерну музику. Менше слухаю піаністів. Якщо тільки з'являється якась нова особистість, я, звичайно, слухаю пару разів. Але не хочеться, щоб вони впливали на власне спілкування з музикою, щоб просто свій світ захистити.
Дещо з рок-музики теж мене цікавить. Іноді на рок-концерти ходжу. Скажімо, U2, Coldplay. От на Muse ніяк не потраплю. До речі, вони приїжджають до нас, і це дуже здорово!
МЕНІ НЕ ВСЕ ОДНО! ОТ У ЧОМУ РІЧ
- Ви маєте своє бачення щодо того, як змінювати ситуацію не тільки в культурі, а й у країні. У тому ж 2009 році у «Дзеркалі тижня» була ваша велика публікація - «Уроки кризи».
- Був порив тут щось міняти. Я думав, що мої статті викличуть дискусію. І їх помітили, але не ті люди, які можуть щось змінювати, не політики, а люди інтелігентського кола, з преси. Зараз я б із задоволенням поспілкувався з політиками високого рівня, якби їм була цікава моя думка. Я однозначно готовий допомагати, радити. Але я взагалі люблю, коли мене кличуть. Мені не хочеться бігати і говорити: «Послухайте мене. Послухайте мене..."
- Ви входите до якоїсь громадської ради при Мінкультури?
- Ні. Але якщо покличуть, я, безумовно, піду. Я - радник губернатора Одеської області Саакашвілі. Він тільки недавно мені запропонував. А на державному рівні - ні.
- На минулих виборах ви підтримали Сашу Боровика як представника команди Саакашвілі.
- Для багатьох людей, з якими я спілкуюся, Саакашвілі - символ надії на зміни, на те, що вони будуть більш динамічними. І коли до мене звернулася його команда з проханням підтримати Боровика, я довго не думав. Тому що хочеться якогось прогресу - і в місті, і в країні. Ну, як ти відмовишся? І як ти будеш потім спати? Що, тобі все одно? Мені не все одно! Мені не все одно! Ось у чому справа! Справа не в тому, що я амбітна людина і мені потрібно лізти в політику. Мені не все одно, що буде з нашою країною, з культурою. От і все.
- Ви стали займатися політикою тому, що вам тісно в рамках тільки мистецтва.
- Ну так, це є. І я задоволений, що ми провели хорошу кампанію на виборах. Насправді, з незрозумілих для мене причин, політичних, мабуть, її дуже пізно почали, практично за місяць до першого туру. А Боровик був мало відомий в Одесі. Нам вдалося за місяць підняти його рейтинг з 2-х до 30-ти відсотків. Це фантастичний результат. Я не знаю, чи були фальсифікації чи ні, але якби нам вдалося пройти до другого туру, я певен, що ми б виграли ці вибори, тому що популярність злітала. Я дуже активно брав в цьому участь, і це було дуже цікаво. Одеська спільнота, молодь особливо, стала прокидатися од вічної апатії з приводу місцевих виборів.
- Ви ще організували Форум одеської інтелігенції.
- Ми разом організували, в квітні 2014 року, ще до подій 2 травня в Одесі. Тоді все було досить незрозуміло і складно, почалася експансія на Донбас. І група одеської інтелігенції, яка була чітко проукраїнськи налаштована, вирішила об'єднатися, я став одним із трьох співголів цієї групи. Нам здавалося, це дуже важливо, тому що частина одеситів була проросійськи налаштована, причому дуже активно. Мав бути інший голос. Ми озвучили свою позицію.
- І громадськість за вами пішла?
- Ну звичайно. Тому що у Форумі такі знакові, авторитетні для Одеси люди, як Валерій Хаїт, Борис Херсонський, Олександр Ройтбурд, Кіра Муратова. І це було дуже важливо, адже в якийсь момент здавалося, що взагалі вся Одеса схиляється у бік «русского мира». Це було не так. Але складалося таке враження на початку квітня 2014-го. І от тоді ми виступили з меморандумом, активізувалися у ЗМІ, люди нас слухали.
- Ведуча однієї з місцевих програм назвала вас мало не бандерівцем. Я бачила це в інтернеті.
- Тоді все було дуже жорстко, на кону стояло питання, бути чи не бути Одесі і взагалі Україні і де їй бути. Звичайно, пристрасті розпалювалися.
Але для мене все було однозначно. Я був, напевно, другий представник з одеської інтелігенції, після Валерія Хаїта, який висловився за Майдан і накликав на себе колосальний негатив. Був іще Шура Ройтбурд, але він ніби у Києві, він постійно був на Майдані. А от з таких знакових фігур - або хтось віщав проти Майдану, або мовчали. Наша позиція була важлива для настроїв в Одесі. Вони дуже змінювалися. Швидко. Це був важливий момент.
- Який зараз настрій Форуму - щодо змін?
- Щодо відсутності змін... Багато людей взагалі розчаровані і не вірять ні у що. Хтось покладається на команду Саакашвілі, хтось говорить, що треба перечекати, хтось - що нічого доброго не буде найближчим часом... Велике розчарування, звичайно. Не в ідеях Революції гідності, а в тому, як це все не втілюється у життя...
Але коли в суспільстві - дефіцит правди, коли не вірять більшості політиків і новинам, класика, щира і справжня, не бреше.
І коли я зараз граю Другий концерт Рахманінова - якийсь черговий раз, адже кілька сотень разів уже грав, - кожна репетиція - це велике щастя, тому що ця музика є, тому що ти можеш її грати. І, можливо, не сто відсотків населення, але дуже багато людей в Україні поділяють ці емоції!
У важкий час людям дуже потрібна допомога. А емоції, які дарує потужний класичний шедевр, просто унікальні. Коли їх відчуваєш, душа заряджається силою і надією. Класична музика, коли є розчарування, апатія, слабкість і немає надії, - один з найсильніших антидотів! Шедеври музики годяться для будь-якої людини, у якої хоч трохи тепле серце. І пропаганда музики необхідна.
- Дякую, Олексію, за це переконання. Удачі вам у всіх проектах!
Автор: Валентина Пащенко
Виконавці: Олексій Ботвінов
Джерело: Укрінформ
|