«Я вдячна Богові та Україні за те, що мене тут люблять», — Вікторія Лук’янець | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
«Я вдячна Богові та Україні за те, що мене тут люблять», — Вікторія Лук’янець
«Я вдячна Богові та Україні за те, що мене тут люблять», — Вікторія Лук’янець
Нещодавно оперна співачка Вікторія Лук'янець заспівала в Києві для збору коштів для перевидання Реймського Євангелія
16 липня 2017, неділя

Оперна співачка, народна артистка України, солістка Віденської опери одразу з концерту завітала на ефір Громадського радіо:


Вікторія Лук’янець: У мене був виступ у Києво-Печерській лаврі у Музеї книги і друкарства, програма називалася «Вірую». Це дуже символічна для мене програма на музику Сергія Рахманінова. Я думаю, не можна ототожнювати справжню російську музику з тим, що зараз відбувається. Як українка я також брала на себе цю місію: найкраще, що можна — дуже високі релігійні християнські тексти, показати в Києві.

Василь Шандро: 5 липня у вас був концерт у Софійському соборі. І він присвячений до важливої події. Розкажіть про це.

Вікторія Лук’янець: Збиралися кошти на видання Реймського Євангелія дочки Ярослава Мудрого Анни Ярославни. Я навіть бачу це: як батько дає з собою дитині, яка їде з країни, їде у Францію (ніхто ж не знав на скільки), книгу та молитвослов.

І як могло так скластися, що саме на цьому Реймському Євангелії потім присягали всі майбутні королі Франції! Мені здається, нам потрібно все повертати, нам треба добитися, щоб ця книжка обов’язково була в Україні.

Андрій Куликов: Може, їй якраз місце у Франції, щоб там вона нагадувала про Україну?

Вікторія Лук’янець: Може, й так. Може, тоді нам дозволять видати точну копію, а там вона краще збережеться — вони вміють, якщо стільки сторіч зберігали її.

Андрій Куликов: А якою мовою це Євангеліє?

Вікторія Лук’янець: Там 17 сторінок написані кирилицею, все інше — латиною. Вона дуже невеличка, як молитвослов.

Василь Шандро: Останнім часом ми все більше говоримо про культурну дипломатію. А ще більше говоримо про те, що артисти вашого рівня важко адаптуються в українських умовах. Я маю на увазі, зробити концерт в Україні не так просто. Як у вас із цим справи? Кожен ваш приїзд готується поза вашою участю чи ви самі це плануєте?

Вікторія Лук’янець: По-різному. Але я дуже дякую Богові та Україні, бо мене тут люблять. Я маю привілей, коли дзвоню і кажу: «Мені (припустимо) 50 років, чи можна заспівати в Оперному театрі?» — мені йдуть назустріч. І я за це дуже вдячна, бо я вже 22 роки не в Україні.

Я завжди мріяла заспівати в Софійському соборі. Я бачила по каналу «Глас», що там звучала тільки релігійна, сакральна музика, тому я навіть боялася запитати, чи таке можливо. Але мені пішли назустріч, і я зробила програму з хором «Благовіст», показала її, і вже зараз, коли пройшло півроку, мені дзвонять і пропонують прекрасні концерти. До речі, їх було два — дванадцятого був такий самий, як і п’ятого числа.

Андрій Куликов: А де саме в Софійському соборі ви співали?

Вікторія Лук’янець: Я співала під вівтарем, під Орантою, наді мною був Син Божий. Це було а капела. Для мене це теж був унікальний досвід — я ніколи такого не робила, хіба що могла проспівати одну річ а капела, як правило, це була українська народна пісня. Завжди, після кожного мого концерту я старалась так робити. Але десять творів на годину тільки голосом — це дійсно унікальний випадок. І я дуже вдячна людям за те, як вони уважно слухали і як сприйняли виступ — це теж велика слухова робота.

Андрій Куликов: А в такому святому місці бувають овації?

Вікторія Лукянець: Так, люди навіть вставали. Дванадцятого числа вже не було запису, атмосфера була вільніша, пані Неля Куковальська запросила меценатів, які підтримують Софійський собор, були мої друзі, дорогі мені люди. Овації були, і в такому храмі це дійсно незвично, трепетно.

Андрій Куликов: Як зручніше співати — в супроводі симфонічного оркестру чи під акомпанемент фортепіано?

Вікторія Лук’янець: Коли біля тебе людина, якій ти можеш довіритися, яка тебе відчуває, — це велике щастя. Якщо це оркестр, якому ти довіряєш, наприклад, Віденський філармонійний оркестр, коли можна навіть не дивитися, спиною співати арію, і оркестр піде за тобою, — це теж велике щастя. Але іноді, коли мало часу на репетиції, буває складно — тоді краще вже а капела, де ти довіряєш сам собі.

Василь Шандро: Зараз вже 2017 рік, триває війна. В мистецькому середовищі за кордоном це якось відчувається?

Вікторія Лук’янець: Я ж іще професор Віденської консерваторії. І мені було дуже і дуже складно в цей лютий час — березень 2014 рік, коли горіла консерваторія, коли помирали наші хлопці.

У мене в класі студенти 16-ти національностей. Звичайно, і з Росії також. Треба було бути настільки зібраною, щоб не передавати емоційну образу і свій біль на уроках цим людям! Треба було йти і працювати. Я одягала український національний одяг і йшла в клас. А що робили мої студентки-україночки? Їх шість, і вони мінялися: одна на уроці, а інші стоять у цьому ланцюжку біля президентського палацу. Ми були всі разом. Я мусила бути в класі, але вони знали, що я з Україною і з ними.

Тому повинен був пройти час. З цим неможливо змиритися, але щоб був той обов’язок сказати: я мушу викладати і я мушу також не показувати цим людям все, що відчуваю стосовно ситуації, яка склалася. Я навіть просилася поїхати.

Я знаю людей у Луганську, в Донецьку. Я співала на фестивалі Солов’яненка, співала у шахтах з диригентом Шмідтом. Я пам’ятаю сльози тих людей. Пам’ятаю їхню підтримку. Але мене поки туди не пустили.

Я мрію заспівати перед нашими воїнами. Дай Боже, щоб це вдалося. Я знаю, як це складно і я все рівно вірую, що все буде добре. Є золоті слова: час війни і час миру. Я його чекаю дуже, як і ми всі.


Джерело: Громадське радіо



Додати: Share on Facebook








Інші:

Класична музика і закони... ринку
«У нашому оркестрі вся Україна вчиться»
Марина Бондас, німецька скрипалька і волонтерка українського походження
Віктор Рудь: «Рушійні сили для мене — інтерес, бажання і виклик, який несуть у собі ролі різних стилів та епох»
«Я боюся дорогих подарунків...»
Як фінансист став оперною зіркою
Станіслав Христенко: «Хотілося б, щоби Харків увійшов у нішу «най-най» з KharkivMusicFest»
Кирило Стеценко: «Drum & Bach» — це гра контекстами і часами
Орф-педагогіка: Черкащанка Анна Комкіна закохує діток у музику
Полтавська філармонія готується до насиченої концертної весни
Монтсеррат Кабалье: "Я страшная сладкоежка"
Синергія KharkivMusicFestа
Етелла Чуприк: "Я не можу жити без рояля"
«До музики слід ставитися з благоговінням, інакше...»
«Моє покоління музикантів можна назвати пограбованим»
«У своїй творчості опираюся на народну пісню»
Культурне життя України знову переживає кризу 1990-х років, - Андрій Ільків
Чернівчанин Володимир Соложук понад 25 років виготовляє скрипки
Як змінюється Львівський будинок органної музики
Валентин Сільвестров: «Сенс авангарду — ризик»
Еміл Сокач: Ніщо і ніколи мене так не вражало, як музика
Класика – це завжди модно
Львівський скрипаль-віртуоз підкорює Європу
Лінні Хостетлер: «З приїздом в Україну я вперше виконала українські музичні твори Скорика, Колесси, Людкевича»
Диригентка Вікторія Свалявчик-Цанько: «Музика — це любов. А любов’ю треба ділитися»
«Оперні співаки схожі... на атлетів»
Тiльки голос і світові шедеври!
Січень Iвана Карабиця
Володимир Шейко: "Сонячна Італія – країна високого мистецтва"
Олександр ГОРНОСТАЙ: «Українська публіка — найвдячніша»
Якісно і чесно з музикою
«Оперним театрам треба розширювати коло традиційного репертуару»
Що в "скрині" у Оксани Линів?
Василь ТИМКІВ: У Івано-Франківській філармонії кожен концерт - прем'єра
Скрипач одесской национальности. Павел Верников об учителях, смехе и грусти
Михайло М’якуш: «У 16 років я поїхав з Підгайців на Донбас, щоб купити гармошку…»
Зоряна Кушплер: "З Пласідо Домінго ми на "ти"
Магія та харизма диригента
Сліпий кобзар, що бачив сонце
Український скрипаль-віртуоз Ілля Бондаренко: "Було б символічно, якби в будинку Леонтовича відкрили музичну школу"
      © 2008-2018 Music-review Ukraine