|
|
«БІГ» ВАЛЕНТИНА БІБІКА: повернення на Батьківщину
Світова прем'єра. Концертне виконання
29 жовтня 2010, п'ятниця
Поширити у Facebook
«Що бачиш, те й пиши, а чого не бачиш, писати не слід», – так у «Театральному романі» Михайло Булгаков сформулював закон творчого ремесла. Життя у всій його суперечливості, складності, часом безглуздості й жорстокості відображається у творах письменника. Майстра любили, обожнювали, але також лаяли, таврували, принижували. Його твори ставили в театрах, екранізували, музично відтворювали...
 П'єса «Біг» лягла в основу однойменної опери Валентина Бібіка, світова прем'єра якої відбулася в Національній філармонії України.
Написана 38 років тому, в 1972-му, вона тільки нині побачила світло рампи.
Хоча 1973 року на повний хід ішли репетиції в Малому оперному театрі в Ленінграді (тепер Санкт-Петербурґ), але за кілька тижнів до показу твір заборонила до постановки радянська цензура.
Цього року Валентинові Бібіку виповнилося б 70 років.
Шкода, що композитор не дожив до знаменної події, бо усе життя мріяв побачити своє оперне дітище на сцені.
 Ми стали свідками концертного виконання, але, сподіваємося, що театрально-сценічне ще попереду.
То була, без перебільшення, екстраординарна подія, котру осявали геній Михайла Булгакова, ім’я Валентина Бібіка, знане, на жаль, більше у світі, аніж в Україні, й сама опера з величезною кількістю дійових осіб, колосальним хоровим масивом і складним оркестровим блоком.
У нашу досить непросту епоху недбалого ставлення до культури й певної деградації музичного театру, постановка сучасної опери – насправді грандіозне явище.
Але головне, що прем’єру здійснили не в Росії і не в Ізраїлі, де останні роки жив композитор, а саме в Україні.
Тож постановка «Бігу» в Києві – це його повернення на рідну землю, що вельми співзвучно тематиці самого твору.
Імпрезу організував Роман Кофман.
Він задіяв Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України, який у професійному плані чудово впорався із завданням, три хорових колективи і дев'ятнадцять вокалістів.
Йому також належить виконавська редакція опери. Окрім того, Роман Кофман виступив ще й у ролі режисера-постановника, перетворивши статичне концертне втілення опери на сценічне дійство.
При написанні твору Валентин Бібік цілковито керувався драматургією Михайла Булгакова.
Такий підхід зовсім не означав буквальної, слово в слово, відповідності булгаковському текстові.
Так, наприклад, замість восьми картин п'єси, композитор залишив шість, пропустивши третю й четверту.
Але в цілому опера сприймалася, як музичний еквівалент літературного першоджерела.
Роман Кофман запропонував строге оформлення спектаклю. Усі виконавці, одягнені в чорне, за винятком другорядних солістів упродовж цілої вистави перебували на сцені.
При цьому герої, поки брали участь у дії, були звернені обличчями до глядачів, а коли ж тимчасово вилучалися із процесу, поверталися до залу спиною.
Чорна низка спин спричиняла ефект ширми, таких собі театральних куліс. Іще був уведений Читець (Борис Лобода), який містився біля диригентського пульта.
Поруч із ним стояв журнальний столик із лампою, що створювало атмосферу камерної інтимності, домашнього комфорту.
Читець перед усіма шістьма картинами робив коротку змістовну преамбулу. Кожній дії, а їх в опері три (по дві картини у кожній), передував дзенькіт дзвіночка. Короткочасно гаснуло світло. Словом, усе було, як у справжньому театральному спектаклі.
 На цьому сценічні новації режисера не закінчилися.
Так, на початку вистави з’явилися два персонажі, які, пройшовши через глядачевий зал, розташувалися на сцені поряд із диригентом на його подіумі.
Один із них – Хлопчик-турок (Єлизавета Ліпітюк). Інший – сухорлявий, високий здоровань у доволі дивному вбранні – брудних джинсах і сорочці, в’язаній шапці на розпатланому волоссі (Тарас Бережанський).
Режисер поклав на них різні рольові функції.
У сцені в Константинополі Хлопчик-турок проспівав дуже гарний східно-орнаментальний вокаліз.
Але він і слухав Читця, який пошепки читав книжку.
Так виникав паралелізм: п'єса читалася й одразу озвучувалася.
 Рослий напарник половину вистави просидів на диригентській підставці, а другу – на ній проспав.
Щоправда, був момент у третій дії, коли він зненацька підхопився для того, аби французькою(!) мовою прокричати кілька слів, – виступив у ролі Антуана Грищенка (лакея Парамона Корзухіна).
Ефект приголомшив і привніс у дійство своєрідну ноту гумору...
Окрім усього, чудернацький чоловік періодично виймав зі свого мішка різні атрибути й подавав Хлопчикові-турку, а той розвішував їх на пюпітри співаків.
Атрибути символізували образне амплуа кожного персонажа – слугували певним орієнтиром для слухача-глядача.
Так, червоні кульки специфічної форми означали закохані серця Сергія Голубкова і Серафіми Корзухіної. Значних розмірів портфель висів на пульті Парамона Корзухіна, ніби викриваючи шахрая-бюрократа. Мотузка-зашморг звішувалася з пюпітра Хлудова, тарган вказував на тарганячого царя Артура Артуровича...
Цей режисерський хід став яскравою сценічною знахідкою.
Режисер-постановник цікаво обіграв епізод тарганячих перегонів у Константинополі.
У потрібний момент вийшов хор хлопчиків, які сіли прямо на сцену.
Кожен із них, викрикуючи фразу «Побігли!», помахував перед собою витягнутою рукою, неначе візуалізуючи хаотичний рух тарганів по бігових доріжках.
Проте не вдалася сцена картярської гри між Григорієм Чарнотою і Парамоном Корзухіним.
Вона музично озвучується тривалим інструментальним фрагментом «а-ля-джаз», що тяжіє до стилістики свінгу.
Це одне з найефектніших місць опери, майстерно відтворене ансамблем солістів із віртуозною партією контрабаса.
А в цей час на сцені Хлопчик-турок і його партнер пасивно й мляво розглядали та перекладали з місця на місце карти.
Незважаючи на деякі погрішності в режисурі, сценічних удач було набагато більше.
Дехто з солістів, навіть попри зовнішню статичність, віднайшов переконливе й виразне виконавське вирішення образу свого героя.
Це – Тарас Штонда (генерал-майор Чарнота) , Михайло Ракосій (Хлудов), Сергій Бортник (Парамон Корзухін), Ольга Табуліна (Люська).
Вони не тільки точно виспівували партії, а емоційно інтонували їх, застосовуючи задля втілення ролі міміку й жести.
Слід віддати належне, старалися всі співаки, що виявлялося, зокрема, у професійному знанні нотного тексту, але, на жаль, прикладів його артистичної подачі було обмаль, тому запам'яталися далеко не всі.
Дивне відчуття залишила вокально та й сценічно скута виконавиця партії Серафіми Алла Родіна.
А в неї ж одна з головних партій! Байдужо відстороненим сприймався і Голубков (Анатолій Юрченко).
Перебуваючи на сцені поруч, вони, здавалося б, могли обіграти любовні діалоги, але за весь довгий спектакль так жодного разу й не подивилися один на одного.
 Ефектним підсумком оперного показу став розгорнутий оркестровий епілог, де імітувалися перекати морських хвиль, які потім змінилися звуковими краплями, немов сніжинками, що падають.
Такі образи підказали музика й сюжет. Адже Серафима, Голубков і Хлудов із Константинополя повертаються назад у Росію, де йде сніг, за яким так скучила Серафима.
Однак фінальний акорд в опері – православна молитва, виконана хором a caрpella.
До речі, молитви звучали після кожної із шести картин твору.
А молитва – це символ чистоти й безгрішності, це божественна константа, катарсис.
Кінець спектаклю... Завіса...
Матеріали надано редакцією журналу «Музика»
Автор: Анна Луніна
Фото: Роман Ратушний
Колективи: Муніципальна академічна чоловіча хорова капела України ім. Л. Ревуцького, Камерний хор "Кредo”, Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України
Виконавці: Тарас Штонда, Валентина Матюшенко, Ольга Табуліна, Анастасия Шутько, Сергій Бортник, Єлизавета Ліпітюк, Анатолій Юрченко
Диригенти: Роман Кофман
Концертна організація: Національна філармонія України
Концертний зал: Колонний зал ім. М.В. Лисенка Національної філармонії України
Фотоальбом:
|