|
Роздуми на тему: «Київська камерата» і «композитори-фантоми»...
ХXІ Міжнародний фестиваль Київської організації Національної спілки композиторів України "Музичні прем’єри сезону"
7 квітня 2011, четвер
Поширити у Facebook
Шанувальники «Київської камерати», саме ті, хто постійно слідкує за діяльністю цього колективу як у рамках концертно-сезонної, так і фестивальної виконавської практики, швидше за все помітили цікаву тенденцію: «Камерата» звужує формат своєї участі у фестивальних марафонах.
У «легендарні» щодо наших днів часи (5–15 років тому) музиканти давали зазвичай по 4–6 фестивальних концертів.
Але упродовж останніх п'яти років «Камерата» намагається обмежитися трьома, а то й двома виступами.
На останньому «Київ Музик Фесті-2010» вона представила три програми, а на нинішніх «Прем'єрах» уже дві.
Добре це чи погано для київських фестивалів однозначно сказати важко.
Хоча, гадаю, «мінус» полягає в тому, що на організаторів, які завжди розраховували на міцні м’язи «Камерати», покладається більше турбот із розподілу концертних програм між іншими виконавцями камерної музики. Але є і «плюс».
Адже у молодших, ніж «Камерата», колективів з'являється можливість проявити себе, активніше включитися в процес пізнання сучасної української музики, розкриваючи секрети її інтерпретування, таким чином, підтягуючися до рівня «Камерати» як беззаперечного лідера в цій сфері.
Питанням доцільності такого маневру для самої «Камерати» задаватися не варто, тому що локалізація екстенсивного формату діяльності є законом функціонування будь-якого справжнього професіонала, чи то композитора або ж виконавця.
У 1980–1990-ті роки колектив переграв незліченне (цю цифру навіть неможливо назвати) число творів різних українських авторів, і серед них були ті, кого зараз вважають «живими класиками».
Але за понад тридцятирічний термін інтенсивної практики сформувалося власне обличчя колективу, його індивідуальний і, не побоюся стверджувати, неповторний виконавський стиль, а головне, – пріоритети, смакові уподобання, свої композитори-улюбленці.
Хто вони – легко здогадатися, знаючи поточний «камератівський» репертуар. Достатньо звернути увагу на перший концерт у рамках нинішніх «Прем'єр».
Такого не скажеш про програму другого фестивального концерту, який відбувся під керуванням Валерія Матюхіна 7 квітня (у денний час) в концертному залі Національної спілки композиторів України.
Звучали твори трьох молодих композиторів – Ганни Леонової, Олени Лис, Олександра Шимка і двох маловідомих українському слухачеві авторів старшого покоління – Дмитра Киценка і Євгена Кравченка.
У цілому склалася досить парадоксальна програма, але знову-таки – тільки з позиції оцінки теперішньої музично-творчої діяльності «Камерати».
Зараз концерти з подібними програмами вона дає тільки в рамках київських фестивалів, а колись озвучила безліч творів маловідомих митців і початківців.
Виконання музики «новачків», відкриття їхніх імен для слухачів було однією з домінант у практиці колективу.
Як же можна прокоментувати почуте? З художньо-естетичної точки зору програма була непримітною, бо музика всіх п'яти авторів, хоч і різна, але не чіпляла слухацьку свідомість.
У професійного слухача на таких концертах, як правило, виникає запитання – чому музика не зачіпає і що ж усе-таки хотіли своїми творіннями висловити композитори, яку думку донести?
Звичайний же меломан із подібних імпрез іде або з почуттям подиву, або розчаруванням.
Але з пізнавального боку відвідування таких акцій доволі цікаво, бо спрацьовує елементарний закон людської допитливості: як пишуть молоді? яка музика у маловідомих авторів і що завадило їм посісти місце в когорті відомих?
Отже, наведемо об'єктив на молодь – Олександра Шимка, Олену Лис і Ганну Леонову. Олександр Шимко в цій тріаді більш знаний композитор. «Камерата» його музику грає вже вчетверте, якщо не уп'яте.
А от з Оленою Лис слухачі познайомилися вперше.
Дві оркестрові п'єси «Спалах» і «Відображення» стали для неї першим виконавським досвідом, незважаючи на те, що навчання у консерваторії та аспірантурі вже років п'ять-сім, як позаду.
Ганна Леонова теж не може похвалитися широкою «розкруткою» у середовищі виконавців.
Її «Музика» для двох флейт і камерного оркестру, якщо і не з розряду перших опусів, але і не зі списку багатої творчої продукції.
Чому так? Чому композитори, котрим уже за тридцять, роблять лише перші кроки в тій сфері, у якій повинні були б уже проявити себе якось активніше? Питання не риторичне, а цілком природне.
Відповідь полягає в тому, що більшість як симфонічних, так і камерних колективів не хочуть грати музику початківців.
Вона вимагає від інтерпретаторів величезного терпіння, витримки, делікатності щодо невміння багатьох молодих композиторів чітко і ясно висловлювати думки і втілювати задуми.
Крім того, виконавець завжди хоче позиціонувати себе як висококласного майстра, заробляючи бали й піднімаючи свій авторитет за рахунок музики прославлених метрів.
Ось і виникає складна дилема співпраці композитора з виконавцем, яка практично не має вирішення.
Дві оркестрові п'єси Олени Лис, що написані в неоекспресіоністичній манері, «страждали» на багатослівність, відсутність ретельного відбору звукового матеріалу, перевантаження фактури – недуги, властиві авторам-початківцям.
Розрідженішою у фактурному плані, але не менш багатослівною і неясною за задумом була і «Музика» Ганни Леонової. «Елегія» ж Олександра Шимка – коротка мініатюра, написана в романсово-аріозному романтизованому стилі в манері мінімалізму.
За такою «річчю» взагалі важко що-небудь певне сказати про автора, оскільки вона ніяк його не розкриває.
У даному випадку, скоріше, можна говорити про його формальну участь у фестивалі, радше задля нагадування про себе.
Одним словом, опуси всіх трьох презентували нам їх і їхню музику, але водночас показали, що в них усе ще попереду – не одне списане і зламане перо на шляху вироблення власного стилю, манери, і, головне, – мистецтва ясно висловлювати свої думки.
Можливо, з творами таких композиторів було б доречніше знайомити слухачів на «Форумі музики молодих»: автори би «вписалися» туди і за віком, і за статусом початківців.
Гадаю, що музика юних митців повинна звучати не лише в рамках «Форуму» і, фрагментарно, «Фесту» й «Прем'єр», а також і в повсякденному музичному житті, адже зрозуміло, – на фестивалях не можуть виконати опуси всіх бажаючих.
Сприятлива для оприлюднення їхньої музики ситуація покращила б якість творчої продукції, бо автори чули би свої опуси в реальному звучанні, порівнювали себе з іншими. Композитори ж – амбіційна братія!
Для кожного з них дуже важливо якомога більше виконуватися і бути впевненими, що твір «не відсіється» в очікуванні «кращих часів».
Мотив «бути почутим» – узагалі хороший стимул для творчості.
Головне, він дає безцінний слуховий досвід: тільки тоді, коли композитор чує власну музику, він має нагоду вдосконалюватися.
Що ж до двох інших авторів – Дмитра Киценка і Євгена Кравченка, то їхня музику не з розряду першого досвіду.
Хоча обидва автори написали досить багато музики, їхні твори виконуються доволі рідко, в основному в концертах «Камерати».
Дмитро Киценко у новому Concerto grosso № 3 представив у цілому ігровий опус, синтезувавши експресивний стиль з неокласикою.
Гра ж здійснювалася на рівні комбінаторики різних звукових прийомів. Місцями і цьому авторові не вистачило почуття стриманості у самовираженні, що відбилося на дещо «затягнутій» формі другої і четвертої частин циклу.
Однак ті, хто знайомий із творчістю цього композитора, зокрема його двома попередніми Concerto grosso, напевно, вловили деякі, поки що незначні зміни стилістики від «чистої» неокласики в бік більшої експресії, від прямих ігрових неостилізацій до відтінкового елементу «квазі».
Така «модифікація» пов'язана, найшвидше, з мотивом пошуку нових можливостей у музичному висловленні думок.
Євген Кравченко, який перебуває вже в солідних літах, для багатьох слухачів – загадкова персона.
Його музика практично не виконується, тому склалася химерна ситуація: композитор є, а музика не звучить.
То він митець чи «живий фантом»?
Але ось що цікаво: звичайному меломанові, так би мовити, демократичному слухачеві (без претензій) його музика подобається, і багато хто щиро дивується відсутності творів Євгена Кравченка в концертних програмах.
Згодна, що професійному слухові опуси цього автора, на зразок фортепіанного концерту, видадуться тривіальними.
Багатослівна і еклектична, ця музика швидко набридне і «приїсться».
Утім широкому слухачеві вона імпонує саме простотою, невигадливістю, щедрістю аж до болю знайомого, подеколи навіть «попсового» тематизму, як-от фрагмент знаменитого романсу Олександра Варламова «Красный сарафан».
До слова, у Четвертій симфонії для камерного оркестру Євгена Кравченка головна тема нагадує усім відому дитячу пісню «Вчать у школі».
Багато таких знаних тем зустрічалося й у фортепіанному концерті Кравченка, але, напевно, саме цим він і до вподоби слухачам, котрі у такій музиці розпізнають щось рідне і зрозуміле.
У подібній стильовій манері тепер модно писати.
Пригадується вкрай «демократичний» твір відомого українського композитора Володимира Зубицького – «Експрес-танго» для скрипки, віолончелі, фортепіано та баяна з оркестром, у якому чітко чутні мелодійні обриси «рахманіновських» фортепіанних концертів та інших квазістилізацій.
Сучасні композитори взагалі люблять гратися і бавитися.
Хтось із них більш явно подає цитати у своїй музиці, хтось ними злегка інкрустує твір, а хтось лише слабко натякає у вигляді символу, якогось знаку-ідеї. Зараз культура в цілому переживає фазу ігрового стану.
Гра сьогодні стала ідеєю культури, а культура – сама репрезентується як Гра. Тому така вільність у поводженні з власним музичним текстом, так само як і з текстами інших авторів.
У світлі сказаного звучання музики Євгена Кравченка у форматі нинішньої музично-творчої практики цілком логічне.
Після прослуховування другої концертної програми «Київської камерати» в цьогорічних «Прем'єрах» підтвердилася думка з розряду загальновідомих істин про те, що будь-яка музика має право на існування.
Інша справа, що далеко не кожен опус сподобається, а то й запам'ятається.
Це вже тема окремої розмови – про здібності, творчий дар, талант.
Але композитор, щоб уповні оволодіти професією, повинен виконуватися, адже тільки так він зможе співвіднести свої розумові фантазії з тим, що реально звучить, тобто в результаті творчих зусиль виходить на практиці.
І от на ниві виконавства найрізноманітнішої сучасної української музики «Камерата» завжди була лідером.
Головне ж, що вона допомагала відкривати нові імена композиторів і ніколи не гребувала творами новачків і маловідомих авторів, вважаючи, що будь-яка музика має стати надбанням широкої аудиторії.
А слухачі самі розсудять і кожному авторові віддадуть по заслугах.
Добре, що це дбайливе ставлення до авторів і їхньої музики у колективу збереглося й донині.
Адже коли у виконавців виникає хвороба зневаги і снобізму, вони втрачають найголовніше – свою етичну гідність.
Матеріал надано редакцією журналу «Музика»
Автор: Анна Луніна
Фото: Тетяна Платонова
Колективи: Національний ансамбль солістів "Київська камерата"
Концертний зал: Концертний зал Національної спілки композиторів України
Конкурс (фестиваль): Фестиваль "Музичні прем'єри сезону"
Джерело: Журнал "Музика"
Фотоальбом:
|