"Музика не має кордонів - як і жіноча сила": інтерв`ю з піаністкою Тетяною Павлічук-Тишкевич | Music-Review Ukraine
Головна
Інтерв'ю
Павличук-Тишкевич Тетяна
"Музика не має кордонів - як і жіноча сила": інтерв`ю з піаністкою Тетяною Павлічук-Тишкевич
Про музику, жіночу силу та натхнення
Сьогодні
Поширити у Facebook
Джерело: Marie Claire.ua

29 листопада у Києві відбудеться світова прем'єра фортепіанного концерту Івана Тараненка у виконанні Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. Сольну партію виконає відома піаністка та співзасновниця Kyiv Tango Orchestra Тетяна Павлічук-Тишкевич. Напередодні події ми зустрілися з артисткою, щоб дізнатися історію створення цього твору, поговорити про музику, що народжується на зламі епох, і внутрішню силу, яка допомагає творчим людям сьогодні.

Сьогодні українська класична та симфонічна музика переживає оновлення і викликає дедалі більший інтерес у слухачів. Що ви як учасниця креативного культурного середовища спостерігаєте та відчуваєте?

Я бачу, як змінюється ставлення слухачів до української музики. Люди приходять на концерти не лише заради естетичного задоволення. Вони прагнуть краще пізнати власну культуру, відчути свою ідентичність, знайти в музиці відповіді на переживання сьогодення. І це дуже цінно. Сучасні українські композитори активно творять, експериментують, шукають нові форми й засоби виразності. І я щаслива бути частиною цього процесу - не лише як виконавиця, а й як людина, причетна до народження нової музики.

29 листопада ви виконаєте світову прем'єру Концерту Івана Тараненка. Яким було ваше перше відчуття від партитури, коли ви вперше сіли з нею за інструмент?

Мене одразу охопили цікавість і захоплення та, зізнаюся, певний острах перед масштабом роботи, яка на мене чекала. Адже одна справа - виконувати твір, який уже має свою історію, традиції інтерпретації, записи видатних музикантів, і зовсім інша - коли перед тобою абсолютно нова музика, яку ще ніхто не виконував.

Ти залишаєшся з партитурою фактично сам на сам. Немає на кого озирнутися, немає з чим порівняти. І водночас у цьому є неймовірна свобода - можливість самій шукати, відчувати, відкривати цю музику й поступово знаходити власний шлях до неї. А ще є особливе відчуття відповідальності, адже Іван присвятив цей Концерт мені. І я дуже хочу, щоб у першому виконанні прозвучало саме те, що він задумав, але водночас і щось дуже моє.

Музика веде слухача від напруги й молитви до коломийки та відродження. Як ви проживаєте цей спектр станів на сцені?

Для мене цей Концерт - не просто послідовність різних музичних настроїв, а цілісна історія, яку потрібно пронести крізь себе від першої до останньої ноти. І, мабуть, найскладніше тут - не просто передати кожен окремий стан, а знайти природний перехід між ними. Як виконавиця, я намагаюся справді проживати, а не грати емоції. Знаходити їх усередині себе. Адже слухач дуже тонко відчуває, коли музикант справді щирий з ним, а коли лише намагається це зобразити.

Твір не має програмної назви, що залишає простір для власного прочитання. З яким відчуттям чи думкою, з вашого погляду, слухач має вийти із зали?

Мені здається, було б неправильно нав'язувати слухачеві якесь одне конкретне відчуття чи трактування. У цьому й полягає краса інструментальної музики: вона не потребує слів і кожному розповідає власну історію. Хтось почує в ній біль і тривогу, хтось - боротьбу, надію чи радість життя. І кожне з цих прочитань матиме право на існування.

Скоріше не думку, а надію хочеться мені передати слухачеві. Надію на те, що, попри весь біль, тривогу й випробування, життя продовжується. Що після темряви обов'язково має бути світло. І якщо після концерту хоча б комусь стане трішки світліше на душі, для мене це вже буде великою перемогою.

На які недооцінені чи призабуті твори ви б порадили звернути увагу?

Насправді таких творів у нашій музичній спадщині надзвичайно багато. І мене завжди трохи засмучує, що ми чудово знаємо світову класику, але часом так мало знайомі з музикою власних композиторів.

Я б навіть не хотіла обмежуватися кількома конкретними творами, адже йдеться про цілі покоління талановитих митців, чиї імена та творчість із різних причин опинилися в тіні. Я б радила звернути увагу на творчість Василя Барвінського, Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Михайла Вериківського, Пилипа Козицького, Станіслава Людкевича, Нестора Нижанківського, Якова Степового, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Всеволода Задерацького та мого прапрадіда Семена Тишкевича- Азважинського.

Чим для вас особисто є виступ на сцені сьогодні?

Для мене - це величезний виклик і водночас велике щастя. Зараз я перебуваю в декретній відпустці: моєму синочку чотири з половиною місяці, а на момент прем'єри йому буде лише п'ять. І, думаю, кожна мама мене зрозуміє, коли я скажу, що підготувати майже 45-хвилинний фортепіанний концерт у таких умовах - справжній квест!

Я використовую буквально всі можливі способи підготовки. Слухаю, читаю партитуру, запам'ятовую її візуально, працюю над музикою подумки, поки малюк спить або коли тримаю його на руках. Іноді вчу окремі фрагменти однією рукою, потім іншою. А коли чоловік бере на себе турботу про синочка, я нарешті маю дорогоцінну можливість позайматися двома руками або навіть поїхати в клас із роялем і повноцінно попрацювати. Його підтримка для мене зараз просто безцінна. У Києві поруч із нами немає бабусь і дідусів, тому ми можемо розраховувати лише одне на одного. І поки що, здається, непогано справляємося!

Так сталося, що здійснення однієї з моїх найбільших професійних мрій - народження нового українського фортепіанного концерту, написаного спеціально для мене, - збіглося з народженням нашого сина. І я вирішила не відмовлятися від цієї прем'єри й не переносити її на пізніший час. Я прийняла цей виклик. Тож тепер ми фактично готуємося до концерту всією сім'єю - я, мій чоловік і наш маленький Романчик. І я впевнена, що для нас це буде особлива подія, яку ми пам'ятатимемо все життя.

Водночас материнство подарувало мені зовсім нове розуміння щастя. Я безмежно люблю сцену, музику, те неймовірне відчуття після концерту, коли звучать оплески й ти розумієш, що твоя праця торкнулася чиїхось сердець. Але щастя народити дитину від коханого чоловіка, тримати її на руках, годувати, цілувати, спостерігати, як вона росте й щодня відкриває для себе світ, - це щось зовсім інше. Ці емоції неможливо порівняти з жодними оваціями чи сценічною ейфорією. І, мабуть, мені дуже пощастило, що я маю можливість пізнати обидва ці світи.

Саме тому я хочу присвятити цей виступ усім матерям. Тим, хто виховує дітей разом із чоловіком, і тим, хто робить це самотужки. Тим, кому допомагають бабусі, дідусі чи няні, і тим, хто не має такої підтримки. Особливо сьогодні, коли війна забрала в багатьох жінок коханих чоловіків, а в дітей - татусів. Я навіть не можу уявити, скільки сили потрібно цим жінкам щодня.

Мені хочеться підтримати й надихнути кожну маму. Сказати, що навіть із маленькою дитиною можна продовжувати мріяти, творити, розвиватися й досягати своїх цілей. Але водночас я хочу наголосити: якщо жінка обирає присвятити цей період виключно дитині, не брати на себе додаткових професійних викликів, - це так само прекрасно! Ніхто не повинен нікому нічого доводити. У кожної мами свій шлях, свої обставини, свої можливості.

Ви поєднуєте класичну академічну сцену, сучасні прем'єри та пристрасну естетику Kyiv Tango Orchestra. Що вам дає таке стльове розмаїття?

Для мене це насамперед величезне творче щастя - мати можливість бути різною в музиці й не обмежувати себе одним стилем чи напрямом. Мені подобається думати, що вона не має кордонів. Є просто музика, яка тебе захоплює, хвилює, змушує думати й відчувати. І не так важливо, чи це симфонічний концерт, сучасна прем'єра, камерний твір або пристрасне аргентинське танго.

Кожен із цих напрямів дає мені щось особливе. Академічна музика вимагає глибини, дисципліни, уваги до найменших деталей і постійного вдосконалення. Сучасна музика дарує неймовірну свободу творчого пошуку, можливість безпосереднього спілкування з композитором і участі в народженні нових творів. А Kyiv Tango Orchestra - це зовсім інша енергія! Це темперамент, пристрасть, ритм, живий контакт із публікою, особлива свобода музичного висловлювання.

І найцікавіше, що ці світи не існують окремо один від одного. Вони постійно взаємодіють і збагачують мене як музикантку. Академічна школа допомагає мені глибше розуміти й відчувати танго, а досвід виконання танго додає моїй академічній грі більше свободи, безпосередності та емоційної сміливості

Мені здається, найбільша небезпека для творчої людини - перестати дивуватися, шукати й відкривати щось нове. А я дуже хочу зберегти цю цікавість до музики на все життя. Адже саме вона не дозволяє перетворити улюблену справу на рутину.

Світ академічної музики тривалий час був досить консервативним і чоловікоцентричним. У чому, на вашу думку, полягає особлива жіноча сила на сучасній сцені?

Одразу скажу: я не дуже люблю ділити музику на чоловічу й жіночу. Для мене талант, майстерність і глибина інтерпретації не мають статі. Водночас кожен із нас приносить на сцену свій життєвий досвід, свої переживання, свою історію.

Зараз, коли я сама стала мамою, я ще гостріше відчуваю, наскільки багатогранною може бути жінка. Ми можемо бути ніжними й сильними, вразливими й рішучими, турботливими й амбітними водночас. І нам зовсім не обов'язково обирати щось одне, щоб відповідати чиємусь уявленню про те, якою має бути жінка. Мабуть, для мене жіноча сила сьогодні саме в цьому - у праві самій визначати свій шлях.

Виходити на сцену, створювати нове, виховувати дітей, будувати кар'єру або ж робити паузу, коли вона потрібна. Ба більше, не відчувати при цьому, що за будь-який із цих виборів потрібно перед кимось виправдовуватися. А на сцені, зрештою, найважливіше не те, хто ти - чоловік чи жінка, а те, що ти маєш сказати своєю музикою.

Як ви вибираєте сценічне вбрання? Чи берете безпосередню участь у створенні свого образу?

Звісно я завжди беру до уваги, яку саме музику виконуватиму, де відбуватиметься концерт, яка атмосфера вечора. Для виступу із симфонічним оркестром хочеться одного образу, для камерного концерту - іншого, а для Kyiv Tango Orchestra можна дозволити собі в одязі значно більше яскравості, пристрасті й навіть трохи театральності. Але є один дуже важливий нюанс: я піаністка! (Усміхається.) І якою б прекрасною не була сукня, якщо вона заважає рухатися, вільно працювати руками чи комфортно почуватися за роялем, то це точно не мій варіант. Тому для мене завжди важливий баланс між красою та зручністю. Найкраща сукня - та, про яку ти забуваєш, щойно починаєш грати. Тому що в цей момент усе найважливіше відбувається вже в музиці.

Який вигляд має день музикантки? Які ритуали допомагають тримати форму і настрій, щоб поділитися ним потім із глядачами?

О, зараз мій звичайний день виглядає зовсім не так, як ще рік тому! Адже тепер у мене є маленький керівник, який сам вирішує, коли у мами-музикантки починається робочий день, коли у неї перерва і скільки часу вона може присвятити музиці. А якщо серйозно, то життя артиста взагалі не таке романтичне, як іноді здається з глядацької зали. За кожним концертом стоять години щоденної праці, репетицій, пошуків, сумнівів і постійної роботи над собою. І навіть коли немає запланованих виступів, музикант не перестає жити своєю справою.

Щодо ритуалів, то я не маю якогось особливого секрету чи чарівної формули. Для мене важливо не втрачати цікавості до життя. Люблю помічати красиві дрібниці, гуляти, спілкуватися з близькими, слухати хорошу музику, знаходити час для себе. І, звісно, дуже важливі сон та відпочинок, хоча з маленькою дитиною це поки що розкіш! (Усміхається.) А ще я переконана, що музикантові потрібно жити повноцінним життям поза сценою. Читати, подорожувати, закохуватися, дружити, переживати різні емоції, відкривати для себе щось нове. Адже все, що ми проживаємо, рано чи пізно знаходить своє відображення в нашій музиці.

Що ви, як правило, граєте для себе: коли, наприклад, гірко чи боляче та коли, навпаки, душа співає?

Знаєте, я не можу сказати, що в мене є якийсь конкретний твір для смутку чи для радості. Мовляв, коли сумно - граю Шопена, а коли щаслива - Моцарта. Усе набагато спонтанніше. Іноді, коли на душі важко, мені взагалі не хочеться грати. Хочеться тиші, побути наодинці зі своїми думками. А іноді навпаки - сідаю за фортепіано й починаю імпровізувати. Власне, так народжуються й деякі мої авторські п'єси. З переживань, спогадів, зустрічей, любові, суму чи якихось зовсім маленьких життєвих моментів.






Автор: Євгенія Власенко
Виконавець (артист): Тетяна Павличук-Тишкевич
Джерело: Marie Claire.ua



Інші:

"Музика не має кордонів - як і жіноча сила": інтерв`ю з піаністкою Тетяною Павлічук-Тишкевич
"Для музики час має принципове значення, як і для людського життя"
Максим Коломієць: "Моїм орієнтиром було: чи зрозуміють цю музику ті, про кого вона розповідає?"
11 творів напам’ять і жодної певності: українська диригентка Олександра Коробка дійшла до півфіналу конкурсу в Румунії
Микола Дядюра: «Диригент у театрі — це не просто професія, це музична місія»
Ігор Курилів – про проблеми головного хору країни та 20 років роботи з Софією Ротару
Лятошинський замість Чайковського має звучати на європейських сценах сьогодні, - диригент Ревакович
Видатний австрійський музикант Вольфганг Харрер відвідає Львів
Музика як кінохроніка спогадів
"Україна стала частиною шведського медіапростору": інтерв'ю з Наталією Пасічник, що очолює Український інститут у Швеції
Чого не бачить глядач... Диригентка Оксана Кротик про залаштунки подіуму
Олег Злакоман: «Театр – це моє життя»
Людмила Монастирська про те, як звучить голос України на світовій оперній сцені
Тарас Бережанський: між оперною сценою та обороною київського неба
Євген Станкович: “За день до вторгнення ми вивезли онуків з Бучі…”
Марія Слєпченко: «Мистецтво стає справжнім, коли співпереживає»
Враження українських музичних фахівців про стажування в Метрополітен-опера. Історія друга
Враження українських музичних фахівців про стажування в Метрополітен-опера. Історія перша
Близько 30 % глядачів Театру Франка — молодь до 25 років: Євген Нищук про прем'єри, збори та прощання з виставами
«Вифлеємська зірка вказала шлях у життя»
Головний диригент Київської опери Василь Василенко: «Музика — ключ до сердець світу»
На Радіо Культура 31 грудня о 21:00 звучатиме радіоверсія балетної вистави "Лускунчик Гофмана", яку поставили у театрі "Київська опера"
Петро Качанов, директор-художній керівник Київської опери
«Музика – це найчесніший документ часу»: Тарас Демко про хор «Гомін», Ukrainian Live і музику епохи війни
Ми сильні завдяки коханню, бо саме воно робить мистецтво живим: Іван Уривський про постановку вистави «Казки Гофмана»
Юрій Рибчинський: «Драматургія, як і музика, – це архітектура і математика»
«Системність створює епоху»: Іван Остапович про нову українську музику, роботу дириґента і місію Органного залу
Композиторка Вікторія Польова: «Мавка для мене - архетип моєї країни» - прем'єра 28, 29 і 30 листопада
“Нормальність — це найгірший діагноз”: Євген Лавренчук про створення власних світів
Дніпровська балерина стала заслуженою артисткою України
Богдан Струтинський: «Ми будуємо власну модель українського мюзиклу»
Костянтин Фесенко: «Я не одразу полюбив професію оперного концертмейстера»
Музика без бар'єрів: у Запорізькій обласній філармонії дбають про доступність для всіх
ЗОРЯНА КУШПЛЕР: про смерть опери, культурне самозванство та надлюдські здібності Пласідо Домінго
«Я живу й працюю в Україні, бо це мій творчий дім», — Раду Поклітару
Сергій Леонтьєв: «Створювати красу навіть у темні часи»
«З дитинства не уявляв себе в іншій професії — тільки у музиці»
"Твори сучасних українських композиторів дуже резонують із сьогоденням" — Юлія Ткач
У новий сезон з новим керівником: що чекає на глядачів Сумського театру ім. Щепкіна
«Філармонія має бути привабливою та популярною, щоб сюди хотілося повертатися»
      © 2008-2026 Music-review Ukraine






File Attachment Icon
30.jpg