|
|
ФІЛАРМОНІЯ НЕСКОРЕНИХ
Ті, що пережили пекло: Маріупольський камерний оркестр відродили в Києві
6 липня 2023, четвер
Поширити у Facebook
Бомбардування Маріупольського драмтеатру, присмертні крики з-під завалів, життя без їжі, води та світла, вуличні бої в місті — усе це пережив колектив Маріупольського камерного оркестру.
Але йому вдалося відродитися в Києві, залучити до колективу нових музикантів, переважно переселенців. Директор та головний диригент Маріупольської камерної філармонії Василь Крячок розповів українській редакції RFI про жахи окупації, відновлення колективу з нуля та новий репертуар оркестру.
— Як працювала Маріупольська камерна філармонія до війни?
— Маріупольську камерну філармонію ми створили у 2018 році. Місто Маріуполь велике — до вторгнення там мешкали близько пів мільйона людей. У радянські часи, якщо місто не було обласним центром, воно не мало права відкривати свою філармонію. Тож єдиний в області такий заклад був у Донецьку, який у 2014-му окупували.
Після численних походів міністерськими кабінетами та завдяки підтримці Маріупольського департаменту культури питання вирішили. Нам віддали приміщення Палацу культури.
У філармонії працювали три муніципальні оркестри: стрижнем став камерний оркестр «Ренесанс». Усього за штатом було близько ста осіб.
Філармонія змінила культурне життя міста: ми постійно давали концерти, до нас приїздили музиканти з Європи та інших міст України. З новим закладом Маріуполь став бiльш духовним.
У лютому 2022 року програма філармонії була розпланована на кілька місяців: призначено багато концертів. Але страшна навала все зупинила.
— Як згадуєте перші дні повномасштабного вторгнення?
— У перший же тиждень, коли Маріуполь почали оточувати, зникло світло, зв’язок, вода, закрилися магазини, почалися постійні обстріли. У нас не було пристосованого приміщення для бомбосховища: тільки невеличкий підвал, де могли розміститися 30–40 людей. Та з початком вторгнення до філармонії почали приходити маріупольці з районів, де тривали важкі обстріли. І ми з міським управлінням культури обладнали укриття, наскільки було можливо.
На початку березня у нашій будівлі вже жили близько 1200 людей. Сім’ї приходили з новонародженими: наприклад, одна бабця приймала у своєї онучки пологи, перерізала пуповину, а інша онучка тримала свічку.
Потім, коли вже з’явилась авіація, то місто накривали бомбами. Бомбили так, що нічого не залишалось. Люди, безумовно, шукали прихистку.
Жили у нашій філармонії в кріслах актового залу, на сходових клітинах, укриття було переповнене.
Ми готували їжу, привозили воду, організовували розселення. Нам допомагали колишні військові, поліцейські, бізнесмени.
Траплялися й конфлікти: наприклад, люди просили відселити їх від хворих на туберкульоз чи гепатит. Чи, наприклад, чоловік, який тільки звільнився з тюрми, погрожував зарізати свою дружину, яка вийшла заміж вдруге та з дітьми була у тому ж сховищі. Відселяти не було куди, якось намагалися залагодити сварки.
Ми, звісно, шукали шляхи евакуації, та на виїзді з міста машини з цивільними розтрілювали. До того ж усе було заміноване.
— Які дні були найтрагічнішими, найважчими?
Безперечно, це день, коли бомбили Маріупольський драмтеатр. Я вийшов на прогулянку з трьома своїми собаками. Це був ранок, близько пів на десяту. Я побачив біля театру літак, і відразу подумав, що він буде бомбити будівлю.
Між тим у театрі та біля нього кипіло життя: люди на багаттях готували їжу, роздавали воду. У театрі було велике укриття, у залі для вистав у кріслах жили понад 600 маріупольців.
Під час бомбардування вибуховою хвилею мене винесло в сусідню піцерію. Коли я вибрався звідти, то побачив величезну пожежу. Уперше в житті я побачив, як горить бетон.
З театру до нас почали приходити шукачі прихистку: усі у страшному стресі, бо рідних накрило рештками стін. Були люди у спідньому, босі, а температура тоді сягала мінус десять градусів.
Ще кілька днів, проходячи повз драмтеатр, я чув стогін і крики людей під завалами. Та з-під зруйнованих величезних плит їх дістати вже ніхто не міг. До того ж до місця вже й не підпускали — там почалися вуличні бої.
Я щодня ходив вулицями Маріуполя: у дворах були десятки тіл, у будинках, траплялось, — винесені сходові прольоти на кілька поверхів. Усюди тривали бої.
У нашій філармонії люди жили десь до 28 березня: потім переважна частина зібралися і пішли узбережжям до курортного селища Мелекіне.
— Як Ви жили в окупації?
— Коли наприкінці березня я зайшов у філармонію, то виявив, що будівлю обікрали: у мене з кабінету щезли всі мої фраки, а ще — оркестровки, аранжування (Виклад оркестрового твору. — Ред.), які я збирав та писав більше ніж 30 років. Потім при медичному обстеженні з’ясувалося, що саме у цей день я пережив мікроінфаркт, проте нічого не відчув.
Росіяни та сепаратисти прийшли до філармонії на початку квітня. У будівлі були вибиті вікна, дах прошили уламки снарядів, посипалася стеля.
Вони запропонували мені співпрацю: сказали, що будемо святкувати перемогу, виконувати гімн Росії, прославляти Путіна.
Я відмовився. Відповів, що більше у філармонії не працюю. Думаю, будь-кого іншого вони б взагалі пристрелили. Але я знана на Донеччині людина, тому, мабуть, не наважились.
Вони приставили до мене конвоїрів: автоматники супроводжували мене, якщо я заходив до філармонії, та і по місту.
Я з самого початку вірив, що ось-ось — і Маріуполь відвоюють. Адже саме так сталося у 2014 році. Я пробув в окупації близько місяця: з кожним днем надія на швидке звільнення танула. Згодом донька вивезла мене до себе в Німеччину.
— Як почали відродження оркестру та філармонії?
— Спочатку мені запропонували стати учасником фестивалю «Маріуполь Класік»: торік його вирішили проводити у кількох містах України та Польщі.
І тоді я почав шукати музикантів з Маріупольської філармонії. Вдалося зібрати лише сім – вісім людей: з ними ми і розпочали відродження оркестру, а згодом — і філармонії.
У січні я запропонував співпрацю директорові Національної філармонії Михайлові Шведу. Він радо погодився.
І на день пам’яті Героїв Небесної Сотні, 20 лютого, ми зіграли свій перший концерт у Києві. Михайло Швед і порадив мені шукати концертний зал та репетиційну базу у столиці.
Я обійшов багато закладів у центральних районах Києва. Зрештою, ми розмістилися у Будинку архітектора.
Тут проводимо і репетиції, і виступи.
Ми провели додатковий набір музикантів: до нового оркестру філармонії доєдналися виконавці з прифронтових та окупованих міст — Луганська, Сєвєродонецька, Харкова.
Прийняли ми і киян. Нещодавно, 3 липня, у нас відбувся повноцінний гала-концерт — закриття сезону.
— Які композиції презентуєте столичному глядачу?
— Весь репертуар я мав збирати з нуля. Адже росіяни вкрали всі результати моєї роботи в Маріуполі. Мені дуже допомогли своїми бібліотеками та доробками київські, львівські композитори та диригенти.
Серед знакових творів, які ми виконуємо, композиція львівської композиторки Богдани Фроляк.
Близько дев’яти років тому на замовлення маріупольських музикантів вона написала фантазію на теми пісень рок-гурту «Океан Ельзи» і закінчила її композицією «Не твоя війна».
Вона вибрала цю пісню серед величезного репертуару гурту, керуючись власним передчуттям.
Також ми виконуємо твір-реквієм, присвячений місту Марії. Він написаний моїм колегою, українським композитором, теоретиком музики Золтаном Алмаші. Вони з батьком близько 12 років тому приїжджали до мене в Маріуполь.
На гала-концерті ми виконували цю композицію як моноспектакль. Половина залу, слухаючи твір, плакала, і я навіть зараз не можу стримати сліз.
Також ми виконуємо і твори композиторів Донеччини, західноєвропейську класику: твори німецьких, австрійських, італійських композиторів.
— Як сприймає Вас новий глядач, київська музична спільнота?
— На гала-концерті був повний зал. Прийшли багато переселенців, переважна частина — маріупольська інтелігенція. У Києві нині мешкають18 тисяч маріупольців. Люди плакали, аплодували стоячи. Коли концерт закінчився, до сцени підійшли багато людей, вишикувалася черга. Глядачі хотіли висловити захоплення, сказати слова підтримки, сфотографуватися, зрештою просто доторкнутись до музикантів. І ми нікого не могли обійти увагою.
Наразі ми повною мірою увійшли до київської гільдії музикантів. Виконавці та композитори зі всієї України допомагають, надають концертні майданчики, виконують твори на наших виставах.
Та я не полишаю надії повернутися до Маріуполя, який став для мене рідним. Ми обов’язково все відродимо, відбудуємо і зіграємо на березі Азовського моря разом зі столичними колективами.
— Якими є Ваші найближчі плани?
— У нас вже розписана концертна програма аж до Нового року. Також хочу найближчим часом вивезти колектив за кордон. Ми обов'язково поїдемо на шостий фестиваль «Маріуполь Класік» — тепер уже як повністю сформований колектив. У 2024-му плануємо виїхати на гастролі до Нідерландів.
Будемо робити моноспектаклі, вистави на стику стилів. Наприклад, у Маріуполі ми грали разом з рок-гуртами. Можемо повторити цей досвід у Києві.
Я дуже щасливий, що ми відроджуємо філармонію, що є величезна підтримка глядачів і фахової спільноти.
Для мене музика — це улюблена справа. І я щасливий, що саме їй присвячую життя. Коли донька запропонувала мені після пережитого в Маріуполі вести в Німеччині спокійне життя пенсіонера, я відповів: «Смерті чекати? Ні». І поїхав відроджувати наш колектив і філармонію.
Я не зупиняюся. Кожного дня проходжу 25–30 тисяч кроків. Німецькі лікарі, обстежуючи мене, сказали, що ніколи б не подумали, що мені вже 69 років. І так, з енергією і впевнено, я хочу продовжувати нашу стару та одночасно і нову маріупольську музичну історію.
Фото: GOLOVCHENKO DMYTRO
Колективи: Маріупольський муніципальний камерний оркестр "Ренесанс"
Диригенти: Василь Крячок
Джерело: www.rfi.fr
|